Колективізація сільського господарства в Україні

Соціально-політичні  наслідки колективізації

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932 — 1933 pp. С.Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. осіб. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932 — 1934 pp. 5 млн. осіб. Р.Конквест називає цифру 5 млн., Н.Верт — від 4 до 5 млн., С.Максудов — 4,5 млн., О.Субтельний — 3-6 млн. Останнім часом у низці публікацій називається цифра 8—9 млн.

У чому ж були причини  голодомору 1932-1933 pp.? Це можна виявити, підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору: 1) голодомор був викликаний надмірними хлібозаготівлями, політикою продрозкладки; 2) голодомор був спланований та штучно створений для утвердження колективізації та упокорення селянства; 3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

Відомий американський фахівець з історії СРСР А.Улам вбачає причини трагедії в економічних обставинах, хибній політиці Сталіна та його оточення щодо села. Інший західний дослідник В.Голубничий вказував на відсутність доказів, що «Сталін навмисне спланував голод, або П.Постишев був його організатором. Він був штучний у тому плані, що трагедії можна було б запобігти, знизивши квоти розверстки і плани індустріалізації. І Сталін, і Постишев несуть відповідальність за те, що цього не було зроблено». Американський дослідник М.Левін вважає головною причиною голоду «колективізацію, яка викликала справжній хаос у сільськогосподарському виробництві».

Р.Конквест вважає, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями-селянами». Це заперечує С.Кульчицький, який пише, що «люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення». Але ж Сталін неодноразово говорив, що національно питання тісно пов'язане з аграрним і репресії більшою мірою торкнулися саме українського селянства. Переконавшись в провалі планів хлібозаготівель, Сталін та його оточення почали шукати винних, формувати «постать ворога». Якщо в Росії це був, зрозуміло, куркуль, то в Україні до нього додавався ще і націоналіст. Виступаючи на XVII з'їзді ВКП(б), С.Косіор, наприклад, зазначав, що «націоналістичний ухил у компартії України... відіграв виняткову роль у створенні і поглибленні кризи в селянському господарстві».

Більшість західних дослідників  вважають, що радянський геноцид мав  насамперед антиукраїнську спрямованість. Ще у 1988 р. була підготовлена доповідь Конгресу США з приводу голоду в Україні, де підкреслювалось, що «Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932-1933 pp.».

Аргументуючи правомірність  застосування терміна «геноцид»  для характеристики голоду в Україні, дослідники спираються на положення  Міжнародної конвенції «Про запобігання  злочину геноциду і покарання  за нього». Вона була підписана 9 грудня 1948 р. у Парижі і ратифікована всіма  країнами-членами ООН, у тому числі  й СРСР, у 1954 р. У цьому документі  геноцидом визнаються акти, здійснювані  з наміром знищити (цілком чи частково) національні, етнічні, расові або релігійні групи. Сюди належать: а) убивство членів будь-якої групи; б) заподіяння важкої тілесної чи духовної шкоди членам групи; в) навмисне створення для цієї групи умов життя, що мають за мету призвести її повністю чи частково до фізичного винищення; г) вживання заходів, спрямованих на запобігання народжуваності всередині груп; д) насильницьке переміщення дітей даної групи в іншу групу. На наш погляд, зміст пунктів а), б) і особливо в), а також певною мірою г) може бути співставлений з діями сталінського керівництва в Україні під час голодомору 1932-1933 pp.

28 листопада 2002 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні», в якій відзначається, що голодомор 1932-1933 pp. був «політикою геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду українського народу». Заплановано провести спеціальні парламентські слухання з цього приводу. Голодомор став національною катастрофою, однією з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат і це вплинуло на життя кількох поколінь українців і-можливості розвитку країни протягом десятиліть.

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов'язували із переведенням селянства на рейки великого виробництва.

Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства пройшла досить тривалу еволюцію. У 1917—1920 pp. виникли перші колгоспи. Це було результатом об'єднання селянських господарств за активного сприяння радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів; товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колективізувалися лише посіви; артілі - колективізувалися посіви та майно, але залишалася присадибна ділянка та необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни - селянські господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку держави, селянство неохоче йшло в колгоспи.

Цілком очевидно, що кооперування і радянська колективізація не лише не поєднуються, а й суперечать одне одному. Проте Й. Сталін, усупереч реальному стану речей, оголосив у 1928 p. колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації».

Колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету. Саме цим вони привернули до себе увагу Сталіна, який на початку 1928 p., в умовах надзвичайних заходів щодо ліквідації «кризи хлібозаготівель», висунув гасло суцільної колективізації. З самого початку колективізація розглядалась як засіб для прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства - ворога радянської влади.

Перший п'ятирічний план було оцінено як важливий крок до суцільної колективізації. По СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20 % селянських господарств, в Україні – 30. План п'ятирічки, що включив і показники по сільському господарству, ще не був прийнятий, а вже пролунали заклики до форсування колективізації. Переломним у цьому відношенні був листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). Серед ініціаторів форсування колективізації був і генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, що підтримав пропозицію Й. Сталіна, В. Молотова і Л. Кагановича завершити суцільну колективізацію протягом року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства.

Пленум створив комісію для вивчення питання про перспективи організації колгоспів у різних регіонах СРСР. Результати роботи комісії лягли в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», в якій Україну було віднесено до групи регіонів СРСР, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 p. або навесні 1932 p. Постанова ЦК закликала до «соціалістичного змагання в організації колгоспів» і розглядала сільськогосподарську артіль як найпоширенішу, але перехідну до комуни форму колгоспів.

Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгосп. Лише грубе адміністрування, погрози, обіцянки щасливого й заможного життя змушували їх вступати в колгоспи.

Колективізація викликала впертий опір селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображала їх як куркулів, ворогів радянської влади. Ця частина селянства була найміцніше пов’язана з землею, тому й становила найбільшу перепону колективізації. Держава вживає ряд заходів з метою ліквідації цього стану суспільства шляхом: репресій, посиленого оподаткування, заборони торгівлі, забороною купувати реманент, використовувати вільно-найману робочу силу і т.д.

Створивши колгоспи, держава установила над ними всеосяжний контроль. Першою заповіддю були поставки державі, селянам майже нічого не залишалося. Наслідком такої політики став голод 1932-1933 рр.

 

 

Список літератури.

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні, 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: у 2 кн. – К.: Наукова думка, 1994.

2. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-ті – 90-ті роки. – Ніжин, 1994.

3. Верт Н. История советского государства 1900–1991. – М.: Весь мир, 1998. – 542с.

4. Геллер М. Некрич А. История России 1917–1995 М.: ИМО, 1996. – 498 с.

5. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків мовою документів. – К.: Альтернативи, 1990.

6. Даниленко В.М., Касьянов  Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20–30-ті роки. – К.: Основи, 1991.

7. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1998. – 488 с.

8. Колективізація і голод на Україні 1929 – 1933: Зб. док. матеріалів. – К., 1992.

9. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Основи, 1993.

10. Кульчиський С., Максудов С. Втрати населення України від голодомору 1933 р.

 

11. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.) // Україна крізь віки. Т. 11. – К.: Альтернативи, 1999. – 336.

12. Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”. – К.: Наукова думка, 1991.

13. Марочко В.І. Голод на Україні (1931-1933 рр.): причини та наслідки // проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. – К., 1991. – Вип.1. – С. 59-68.

14. Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.) // УІЖ. – 1995. - № 1. – С. 34-48.

15. Минуле України: відновлені сторінки / Гол. ред. І.М. Хворостяний. – К.: Наукова думка, 1991. – 280 с.

16. Постоловський Р., Троян С., Федорак В. Світ на зламі епох: історія кінця ХІХ – середини ХХ ст. – К.: Центр соціального розвитку освітянства, 2000. – 240 с.

17. Рибак І.В.Історія радянського суспільства (1917–1941 рр.). – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 1998. – 216 с.

18. Сторінки історії України: ХХ століття / За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Освіта, 1992. – 336 с.

19. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. – К.: Генеза, 2002. – 352.