Культура барокко в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 
Київський національний лінгвістичний університет

САМОСТІЙНА РОБОТА

 
з курсу: „Історія України” 
на тему: „Основні тенденції розвитку української культури в зв’язку з утвердженням козацької держави (література й мистецтво, архітектура українського бароко)”

Виконала: студентка 101 групи, 
факультету германської філології 
Волянська Христина Миколаївна 
Перевірив: д. і. н, проф.Терещенко Ю. І.

Київ – 2012 

ПЛАН

1. Вступ. Національно-визвольна боротьба як поштовх до розвитку української культури.
2. Козацька Січ як осередок культурного життя.
3. Література і театральне мистецтво періоду козацької держави. Характерні риси.
1. Книгодрукування.
2. Запровадження гражданського шрифту.
3. Ляльковий театр-вертеп.
4. Театр балагана
4. Архітектура українського бароко. Етапи розвитку.
1. Риси українського бароко в цивільному будівництві.
2. Менецати української архітектури.
3. Розвиток монументального будівництва.
4. Найвидатніші архітектори.
5. Висновки.
6. Список використаної літератури.
7. Додатки. 
   

1. Вступ. Національно-визвольна боротьба як поштовх до розвитку української культури

Духовна культура України  другої половини XVII – кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і державність, що найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення України в колонію царської Росії.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. в Україні відбувається ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих про дії шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них були повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р,). Однак усі ці народні виступи зазнали поразки.

2. Козацька Січ як осередок культурного життя

Січ була осередком, у  якому буйно розвивалося козацьке життя. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала по всій території України протягом XVI—XVIII ст. і мала величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу.

Культура Запорізької  Січі формувалась у руслі українських  генетичних джерел. В її основі лежали глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з .різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

3. Література  і театральне мистецтво періоду козацької держави. Характерні риси

З другої половини XVII ст. починається період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі:

1) зберігається зв'язок  літератури з релігійним світоглядом;

2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю  творчості; 

3) все виразніше проявляються світські та естетичні функції літератури, її зацікавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення;

4) головна увага письменників  зосереджується на людині, утверджуються  нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Друга половина XVII ст. —  це період розквіту в українській  літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття.

В літературному житті  вагому роль відігравали полемічні  жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, але й філософських та соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича (1620—1693рр.).

Одночасно з полемічною літературою розвивалась ораторсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'яснювалась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), прагнення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викривали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну розпусту.

З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширювали в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, котрий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.

В літературному житті  України XVIII ст. важливе місце займала  поезія. Розвивалися різноманітні жанри  віршів: релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо підкреслити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної розмовної української мови.

Значного поширення  набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор «Сатиричної коляди» підносив свій голос проти несправедливого суду, хабарництва, знущання панів над простим народом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.

Релігійно-філософська  поезія того часу представлена творами  Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясинського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід віднести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, оскільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.

Важливий внесок в  історію духовної культури українського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.

У 1751 р. Г. С. Сковорода  повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу  філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і  «зла». Під «злом» він розумів  прагнення до збагачення, паразитизм». розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об'єктивно було спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра і справедливості.

Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа,. шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою покращення народного життя е поширення освіти, духовне звільнення людини.

Творчість Г. С. Сковороди — видатне явище літературного життя України другої половини XVIII ст. Впродовж 1769—1779 рр. він написав 30байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскі». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г. С. Сковороди  як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем  свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Творчість Г. С. Сковороди  мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769—1838 рр.). У 1798 р. в Петербурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.

Цінною пам'яткою української  історіографії другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який охоплює  історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу .проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє а войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном своєї Батьківщини. В його грудях билося палке серце, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому можливість створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.

Літопис складається  з двох томів і обіймає події  з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поділяє землі України  на Малоросію і Галичину, а історію  України розглядає у взаємозв'язках  з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.

Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельницький, до якого  автор ставиться з великою  симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з любов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйнування Батьківщині.

Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здатне збудити запал серед українського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження.