Лоялісти у американській війні за Незалежність (1776 - 1783 рр.)

"Лоялісти" у американській війні за Незалежність (1776 - 1783 рр.)

Війна за незалежність США, іменована "Американської революцією" (1775-1783) - війна між прихильниками колоніальної Великобританії (лоялістами) і революціонерами 13 англійських колоній (патріотами), які проголосили свою незалежність від англійської корони, як самостійне союзну державу, в 1776 році.

В період наростання 60-70 роки XVIII століття в Америці розбіжностей політики прибічників короля та американських революціонерів відбувся розкол серед англомовних колоністів:

1. Патріоти («Віги», прихильники Когресу) -  були прихильниками незалежності Америки і повного розриву зв’язків з Англією
2. Лоялісти («Тори», прихильники короля) – були противниками незалежності Америки, і стояли на позиціях залишення колоніального статусу Америки в складі метрополії, під назвою Нова Англія.
3. Прихильники нейтралітету, відомі як квакери, однією з найвідоміших подібних громад штату Пенсільванія, і після революції зберегли зв'язки з метрополією.

 Основний ґрунтом для лоялізму стали, в першу чергу, міцні зв'язки тієї чи іншої людини з метрополією. Найчастіше лоялістами ставали, зокрема, великі торговці в основних портах, таких, як Нью-Йорк, Бостон і Чарльстон, торговці хутром з північного фронтира, або чиновники колоніальної адміністрації. У ряді випадків лоялісти також могли мати і родичів у метрополії, або в інших колоніях Британської імперії.

З іншого боку, за незалежність найчастіше виступали фермери, ковалі і дрібні торговці фронтира штату Нью-Йорк, глибинки Пенсільванії і Вірджинії, поселенці вздовж Аппалачів. Рух також підтримувалося багатьма плантаторами Віргінії і Південної Кароліни.

Світогляд прихильників і  противників незалежності найчастіше також відрізнялося. Лоялісти, в цілому, тяжіли до консервативних поглядів, і вважали повстання проти Корони зрадою, тоді як їх супротивники, навпаки, прагнули до всього нового. Лоялісти також могли вважати революцію неминучою, проте побоювались, що вона може виродитися в хаос і тиранію або ж владу натовпу. З початком же революції лоялісти часто ставали жертвами насильства, такого, як підпали будинків або обмазування в смолі і пір'ї.

І серед «патріотів», і  серед «лоялістів» були і бідні, і багаті. Лідери обох сторін відносились до освічених класів. До лоялістів також приєднуватися недавні іммігранти, які ще не встигли перейняти революційні ідеї, зокрема, шотландські поселенці.

Найбільша концентрація лоялістів була в Нью-Йорку і Лонг-Айленді, які перебували під контролем британської армії з вересня 1776 до евакуації в кінці 1783. Багато сімей лоялістів втікли до Нью-Йорку, де вони вважали себе в безпеці під англійським військовим правлінням. Британія відновила колоніальний військовий уряд в частині провінції Джорджії, але не було спроби відновити колоніальний цивільний уряд, в якому могли б взяти участь лоялісти. У районах, контрольованих патріотами, тобто більшу частину території країни – у лоялістів конфіскували майно. Відвертим прихильникам короля загрожувало публічне приниження (таких, спалення домів і оперення) або фізичних нападів. Проте, були кроваві випадки серед цивільних лоялістів, як вважають, що були вбиті революційно налаштованим натовпом; двоє чоловіків у Філадельфії були офіційно страчені за підтримку англійців. У 1775 Конгрес США прийняв резолюцію, що закликає до арешту всіх прихильників, які є небезпечними для "свободи Америки"

За оцінками істориків, близько 15-20 відсотків населення з тринадцяти колоній були лоялістами (або приблизно 500 тис. чоловік, серед 3 млн. жителів), але це число постійно скорочується по декілька тисяч лоялістів на рік, які, тікали з країни, або зміняли свою приналежність до нейтральності або примикали до поглядів патріотів. А у провінціях Джорджії та Північної Кароліни, європейські колоністи міняли свої політичні погляди навпаки. Через високий політичний характер війни, велика частка білого населення залишалася нейтральною. Приблизно половина колоністів європейського походження намагалися уникнути участі в боротьбі, деякі з них були пацифістами, інші емігрували, і ще багато простих людей, не хотіли знати про політичні справи в країні. Патріоти не отримали активну підтримку, від приблизно у 40 – 45 відсотків білого населення.

Лоялісти рідко входили до будь-якої політичної організації. Частіш  за все вони були пасивними, якщо британські регулярні війська так звані «червоні мундири», не знаходились в цій області. Однак англійці скористалися колоністами лояльними до короля. Вони мобілізували лоялістів в ряди регулярної британської армії в окремі полки лоялістів.  В британських провінціях, що складалаяся з американців зарахованих на регулярній основі до англійської армії, вступило 19000 американських лоялістів (близько 50 батальйонів в 312 компаніях). Інші 10000 лоялістів служили у містах для підтримання порядку. На грудні 1780 року загальна сила лоялістів в провінціях нараховувала 9700 чоловік,. В цілому, близько 50 тисяч прихильників короля в той чи інший час були солдатами в британських військх, в тому числі 15000 «торів» від головного оплоту роялістів – Нью-Йорка.

Після закінчення революції  в 1783 році, лоялісти, коріння яких ще не глибоко вкоренилася в Новому Світі, швидше за все, емігрували. Літні люди або люди, в яких були сімейні зв'язки і мали друзів, майно і соціальний статус більш за все залишалися в Америці.

Із закінченням війни  в Тринадцяти колоніях залишилося 450 тисяч лоялістів. Близько 15 – 20% лоялістів покинули Новий Світ, це становило близько 3 відсотків від загального населення США. 10 тис. відправилися до Канади, східних округів Квебека та сучасного Онтаріо; 7 тис. найбагатших і найвідоміших лоялістів відправився до Великобританії, щоб відновити свою кар'єру, багато хто з них одержував пенсії. 17 тис. емігрували до британських колоній у Карибському морі, яким в якості компенсації, за втрату своїх земель в Америці, було надано землі, також вони забрали декілька десятків тисяч чорних рабів для роботи на кавових і цукрових плантаціях. 32 тис. відправився до Нової Шотландії (провіція в Канаді) , де колонія Нью-Брансвік була створена спеціально, як місцем притулку лоялістів англійської корони.

Треба сказати декілька слів про так званих «чорних лоялістів» афроамериканців, які були прибічниками короля.

У 1775 році королівський губернатор Данмор у Вірджинії закликав рабів власники, яких були патріоти, але не рабів лоялістів, тікати і приєднатися до його армії. Близько 20 тисяч чоловік так і зробили. Вони воювали на на стороні лоялістів під девізом «Свобода рабам». Після війни біля половини чорних лоялістів померли від хвороб в британських таборах, а так званий «ефіопських полк» було розформовано. Близько 5000 афроамериканців служило у Континентальній армії за патріотів, і чорні раби, які воювали в армії, через деякий час стали вільними від рабства. Тисячі афроамериканців служило, для підтримання порядків у містах. Небагато вже вільних афроамериканців перейшли на сторону лоялістів.

Коли війна закінчилася, роялісти – рабовласники взяли від 75000 до 100000 рабів з ними, а деякі були захоплені від революційних рабовласників. Вони, як правило, були доставлені в британські колонії у Вест-Індії, таких як Ямайка. Близько 400 до 1000 вільних чорношкірих відправився до Лондона і приєднався до спільноти близько 10 000 вільних афроамериканців там. Від 3500 до 4000 відправився в британських колоніях Нова Шотландія і Нью-Брансвік, де англійці надали їм там багато землі. Більше 1500 оселилися в Бірчтауні. Нова Шотландія, миттєво стає найбільшим місцем чорної громади в Північній Америці. Однак інша частина 1500 були незадоволені і залишили Нову Шотландію і емігували до нової британської колонії Сьєрра-Леоне в Африці після 1787 року, де вони стали частиною правлячої еліти.