Наступ польських феодалів на українські землі

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тягловими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські переходи правовими заходами. Так у 1453 р. панська шляхта прийняла постанову, у відповідності з якою селянин мав право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві комори вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали не дозволяли селянам залишати свої маєтки і на таких умовах. Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до господарських (великокнязівських) маєтків. Законами 1501-1543 рр. селянам взагалі був заборонений перехід без дозволу пана.

Внаслідок освоєння окраїн - Наддніпрянщини і Побужжя — та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне землеробство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя, Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношенні були Волинь, Галичина, Західне Поділля - тут панувало трипілля, лани удобрювалися. Основним знаряддям праці був дерев'яний плуг "із залізом" (залізним череслом і лемешем). У східних і північних районах поряд з трипіллям зберігався перелог. Основною культурою залишалося жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь. Пшениця вирощувалася у фільварках переважно на продаж. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, коноплі, хміль. Розвивалося городництво, садівництво, пасічне бджільництво, ставкове рибальство, помітно зросло тваринництво. Розводили велику рогату худобу і свиней, у гірських районах — овець, у степових ширилося конярство. Зберігали своє значення й мисливські промисли.

Таким чином, незважаючи на посилення феодально-кріпосницької системи, протягом XIV — першої половини XVII ст. у соціально-економічному становищі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у вказаний період українські селяни, козаки, міщани освоїли великі простори Правобережної та Лівобережної України, заселивши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок.

 

 

 

 

 

 

 

5.ВИСНОВОК:

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини), заснованого на постійній щотижневій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянами). Феодальна держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства.

Отже,наступ польських феодалів на українські землі мав досить багато негативних наслідків. Однак,якщо поглянути на цю проблему з іншої сторони, розвиток соціально-економічних відносин феодально-кріпосницької системи, посилення соціального та національно-релігійного гноблення після Люблінської унії 1569 р. викликали зростаючий опір українського населення. Разом з тим в усіх сферах життя формувалися зародки нового, буржуазного ладу. Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. завершилось формування українського народу, склалися передумови Визвольної війни – національної революції, що розгорнулась в середині ХVII ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6.СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1.Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV – 60-х годах ХVІ в. К., 1963.

2.Субтельний О. Україна : Історія. – К., 1996.

3.Шабульдо Ф.Н.  Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987.

4.Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648 – 1654 рр. – К., 1989.

5.Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2. – К., 1990.

6.Історія України. – К., 1997.

7.Історія України. Курс лекцій. У 2 кн. Кн.1. – К., 1992.

8.Полонська-Василенко Н. Історія України : У 2 кн. Кн. 1. – К., 1993.

          9.Рибалка І.К. Історія України. – Ч.1. – Харків, 1995

         10.Кот С.Свідомість народова в Польщі ХV- XVIIст.//Український історичний журнал