Основні державно-правові вчення західної Європи другої половини XIX—XX ст. 1. Державно-правові теорії позитивізму

Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між  державою та біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є  не що інше, як організм, частини якого  подібні до частин (органів) живої  істоти.

Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і  гине.

Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об'єднанням їх у групи — органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, економічну, управління тощо.

У своєму розвиткові держава проминає два етапи: примітивний  та індустріальний. Для першого етапу  розвитку характерні війни, боротьба за існування, природний добір, які  є необхідними і виправданими для нормального розвитку політичного  організму.

Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави — індустріального. Війну  й насилля в ньому заступають мир і злагода, а метою держави  є благо індивіда. Влада держави  обмежується, зменшується її втручання  в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план виходять вільна конкуренція  і підприємництво, які стають основою  розвитку суспільства.

Теорія насилля  Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером  стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку.

Походження держави  Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів  і рабів, переможців і підкорених.

Насилля одних над  іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву.

А втім, насилля як основа утворення й необхідна  умова зміцнення держави має  місце тільки на ранніх етапах. Перегодом, завдяки розвиткові, встановлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків  суспільства та утворюється "сучасна  культурна держава", характерними рисами якої є: рівність громадян і  законність; демократизм і парламентаризм; забезпечення народного добробуту.

На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації  — в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Євгеній  Ерліх (1862—1922). Учений стверджував, що право корениться не в законах, а  в самому суспільстві. Джерело права  слід шукати в поведінці людей, які  реалізують це право. Фактичні відносини  у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.

Навіть більше, кожна  спільність людей — організація, профспілка, робітничий колектив, а  також виробнича структура —  фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють  свій порядок, своє право.

Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в  повсякденному житті.

Є. Ерліх, висуваючи  ідею "вільного", або "живого", права, віддавав перевагу судовій та адміні-. стративши правотворчості.

Сучасна соціологічна концепція права набула поширення  у США та базується на ідеях  гарвардської школи права і права "реалістів".

Засновник згаданої школи Роско Паунд (1870— 1964) і його послідовники розглядали право в  його безпосередньому зв'язку і взаємодії  з суспільством, спираючись на досягнення історії, етики, а надто соціології. Право оголошується ними головним інструментом соціального компромісу, метою якого  е забезпечення загальної солідарності.

Не погоджуючись з ідеями класичного юридичного позитивізму, що розглядав право як систему  абстрактних норм, Р. Паунд вирізнив у понятті права три аспекти: право як правопорядок, що утворюється  з допомогою застосування сили політичне  організованої спільності; право  як сукупність юридичних приписів у  політичне організованій спільності; право як судовий та адміністративний процес, судочинство.

Розмірковуючи над  цими поняттями, представники гарвардської школи перевагу віддають першому  з них, розуміючи під правом здебільшого  правопорядок.

На відміну від  гарвардської школи, Карл Ллевеллін (1893—1962), Джером Френк (1889— 1957) та їхні послідовники — "реалісти" не визнавали норм поведінки, виражених у законах  і прецедентах. Вони ототожнювали право  з судочинством, практикою адміністративного  апарату, де, за їх ученням, формується "реальне" право. Тому нормативність  права вони оголошували міфом, що заважає пристосовувати право до потреб життя. Загальні положення, приписи  не можуть бути застосованими в конкретних випадках, навпаки — "реальне" право випливає з конкретної справи, ситуації.

Водночас рішення  щодо неї не може бути нормою і застосовуватись  у ситуаціях, що повторюються; суд, розглядаючи  конкретну нову справу, щоразу створює  право, не зобов'язуючи себе попередніми  рішеннями або законом, оскільки кожна конкретна ситуація індивідуальна.

Багато в чому схожою на ідеї гарвардської школи  права була концепція солідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував французький  юрист Леон Дюгі (1859—1928). Він, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забезпечення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність соціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадянами, що породжує норму соціальної солідарності, головним змістом якої є відмова  від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми соціальної справедливості.

За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з  соціальної солідарності, а тому є  вищим, ніж держава, та обов'язковим  для виконання. Юридична норма виникає  теж стихійно, а функцією законодавця  є тільки її фіксація.

А ще Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне  право, юридична норма, яка нікому не надає суб'єктивних прав. Норма солідарності створює для людини лише соціальний обов'язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.

Тим часом на зламі XIX—XX ст. у країнах Західної Європи стався перехід соціології від натуралізму  та біологізму до психологізму, відбулося  становлення психології як науки. Деякі  вчені робили спроби віднайти сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку психологів, є первинними відносно розуму і панують над  ними.

Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в його переживаннях. З подібних ідей виникала психологічна теорія права, найвидатнішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст  Габріель Тард (1843—1904) та викладач Петербурзького, а потім Варшавського університетів  Лев Йосипович Петражицький (1867—1931).

Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними  соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює  норми і правила поведінки.

Аналізуючи елементи психіки людини, такі як воля, свідомість, відчуття та емоції, Петражицький вважав, що останні є основою поведінки  людини. Найбільш важливими є етичні емоції людини, що виникають внаслідок  уявлень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами, заперечують егоїстичні зазіхання  і сприяють формуванню почуття обов'язку.

Разом з етичними існують і правові емоції, які  сприяють переходові уявлень з емоціональної  сфери у вольову, формуванню вимогливості до себе та інших, керують поведінкою людей, що виконують певні обов'язки.

Уважаючи джерелом права переживання та емоції людини, прибічники цієї теорії обстоювали ідею про вічність права, незалежність його від політики, економіки й держави. Психологічна теорія розглядала право  в кількох аспектах: як право офіційне, таке, що застосовується державною  владою; як неофіційне — право соціальних спільностей та прошарків суспільства. Крім того, вирізняли позитивне право, себто те, що матеріалізоване в  кодексах, законах та інших нормативних  актах, а також інтуїтивне право, що складалось у психіці індивіда.

Завдяки такому підходові  робився висновок, що існує стільки  систем, скільки індивідуальних правосвідомостей. Причому перше місце посідає  інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають відповідати  офіційне й позитивне право. Щоб  така відповідність мала місце в  практичному житті, пропонувалося  розробити особливу юридичну науку  — політику права, яка рівночасно вдосконалювала б психіку людини.