Основі антропогенеза

План:

Вступ……………………………………………………………………………………2

1. Тваринні предки людини…………………………………………………………5
2. Ранні люди…………………………………………………………………………7
3. Еволюція роду Homo………………………………………………………………9

Висновок………………………………………………………………………………11

Список використаної літератури…………………………………………………….12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      Вступ

Антропогене́з (грец. ανθρωπος — людина, γενεσις — виникнення) — походження і розвиток  усіх  видів  роду Люди (Homo),  розглянуті в біологічному, психічному і соціокультурному плані.

Антропогенез – це частина  біологічної еволюції, яка призвела до появи людини розумної (лат. Homo sapiens), яка відділилась від інших гомінідів, людиноподібних мавп і плацентарних ссавців, процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини, першочергового розвитку її трудової діяльності, мовлення.

В еволюційному контексті  термін «людина» відноситься не лише до сучасних людей, але й до представників вимерлих видів роду «Homo». Крім того, дослідження антропогенезу поширюються на інших гомінідів, наприклад, австралопітеків. Рід Homo відділився від австралопітеків та подібних їм гомінідів близько 2 млн років тому в Африці. Існувало кілька видів людей, більшість з яких вимерло. До них, зокрема, відносились еректуси та неандертальці.

Найважливішими етапами  антропогенезу, які відокремили  людину від інших гомінідів та виділили її з світу тварин, були початки виготовлення знарядь праці, освоєння вогню і поява мовлення.

Починаючи з Homo habilis люди використовували кам”яні  знаряддя, які з часом виготовлялись все майстерніше. За останні 50 тис. років технології та культура змінюються швидше ніж в попередні епохи.

Проблеми антропогенезу  почали вивчатись в XVIII столітті. До цього панувало уявлення, що людина та природа були та залишаються такими як їх створив Бог. Однак поступово  в науці, культурі, суспільній свідомості утверджувалась ідея розвитку, еволюції, в тому числі і стосовно людини.

В основі уявлень про антропогенез лежить симіальна (від лат. simia — мавпа) гіпотеза походження людини від високорозвинених мавпоподібних предків третинного періоду, уперше докладно розроблена і аргументована Ч. Дарвіном (1871). Згодом було отримано багато нових палеонтологічних і етологічних (пов'язаних з вивченням поведінки приматів) даних, а також дані в області порівняльної біохімії, імунології, молекулярній біології і генетики, що підтвердили цю гіпотезу. Друга половина 20 століття в антропології ознаменувалася інформаційним вибухом у результаті різкого збільшення числа знахідок викопних попередників людини в Африці і Євразії. Починаючи з1960-х років, в антропології широко впроваджуються нові, насамперед, радіовуглецеві методи датування кісткових залишків і геологічних порід, що їх містять, а також методи молекулярної біології, що дозволяють установити приблизний час розходження сучасних видів приматів і людини від загального предка і визначити ступінь прямої спорідненості сучасних і викопних форм за особливостями будови їхніх молекул (ДНК, білків …). Перші достовірні представники роду Homo з’явилися близько 2 млн. років, за даними археології найдавніші скелети сучасної людини Нomo sapiens мають вік біля 200 тис. років, аналіз генетиків дає наступні цифри по чоловічій лінії (Y-хромосоми) - 338 тис. р., по жіночій (мітохондральна ДНК) - 200 тис. р. Найдавніші сліди трудової діяльності датуються 2,5-2,8 млн. років (знаряддя з Ефіопії).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Тваринні предки людини

В зоологічній систематиці  рід людина (Homo) відноситься до ряду приматів, в який входить в складі сімейства гомінідів (Hominidae). Розвиток приматів, гомінідів та людини відбувався на протязі кайнозойської ери. За міжнародною геохронологічною шкалою вона поділяється на палеоген, який почався близько 66 млн. років тому і представлений трьома епохами (палеоцен, еоцен і олігоцен), неоген, який почався близько 25 млн. років тому і включав 2 епохи ( міоцен і пліоцен) – разом вони складають третинний період, і антропоген – четвертинний період, що почався близько 2 млн. років тому і складається з двох епох (плейстоцен і голоцен).

Примати виділились як ряд  ссавців в кінці крейдового періоду, близько 70 млн. років тому. Їх предками, очевидно, були схожі на сучасних тупай  дрібні комахоїдні тварини, які переходили до рослиноїдності та всеїдності. Ранні  етапи еволюції приматів вивчені  мало. Близько 55 млн. років тому нижчі  примати почали широко розселятись  в лісах Північної Америки  та Європи, що становили в той  час єдиний континент. Це були попередники сучасних напівмавп, лемурів та довгоп’ятів, - адапіди та омомііди. Якась з цих груп на межі еоцену і олігоцену (близько 40-35 млн. років тому) дала початок вищим приматам – антропоїдам. Відому два центри виникнення та поширення цих ранніх мавп в Старому Світі – Південно Східна Азія (сучасна М'янма) і Північна Африка; в Південну Америку предки мавп проникли, імовірно, дещо пізніше. Початкові етапи еволюції мавп Старого Світу тісно пов»язані з Північною Африкою. Тут в тропічних лісах Фаюму (сучасний Єгипет) в період олігоцену перебували примітивні мавпи – парапітеки та пропліопітеки. Вже в ранньому міоцені (25-20 млн. років тому) африканські мавпи розділились на нижчих (мавпоподібних) та вищих (людиноподібних, або гомінідів), хоча між ними була значно більша схожість ніж між сучасними представниками цих груп. Можливо, їх спільними предками були північноафриканські пропліопітеки, особливо єгиптопітек, який жив 28-26 млн. років тому. Останній вважається найбільш ймовірним предком ранньоміоценових дріопітеків (проконсулів), які вперше з»явились в Східній Африці приблизно 24-22 млн. років тому. Саме серед дріопітеків ще з часів Дарвіна шукають спільне коріння людини та африканських людиноподібних мавп. До того часу материки вже зайняли своє сучасне розташування, а на місці величезного доісторичного моря Тетіс виник ряд солоних водойм, в тому числі Середземне, Чорне та Каспійське моря. З»явилась можливість вільної міграції тварин з Африки в Європу та Азію. В період 20-16 млн. років тому мавпи стали широко поширюватись а Південну Європу, Передню Азію і далі на схід, що призвело до обособлення східного (азійського) ствола гомінідів. Ще до недавна багато вчених вважали, що деякі прогресивні мавпи цього ствола – рамапітеки – з часом повернулись в Африку, де дали початок лінії, яка веде до людини («рамапітекоїдна гіпотеза»). Проте багато що вказує на те, що предки людини не покидали Африку. Наприклад, про це свідчить разюча схожість між людиною та африканськими людиноподібними мавпами в будові ДНК, білків ( в тому числі гемоглобіну), по групах крові та інших признаках. Ймовірно, спільними предками людини, шимпанзе і горили були якісь пізні прогресивні дріопітеки, які жили близько 10-8 млн. років тому. Розпад цього африканського ствола гоміноїдів на західну (мавп»ячу) та східну (людську) гілки стався, швидше всього, 6-8 млн. років тому. Розвиток гілки, що в наслідку призвела до людини, відбувався в області Східно-Африканської рифтової системи. Цей район характеризувався активними процессами в земній корі: землетрусами, виверженням вулканів, а також підвищеним рівнем радіації, що могло пришвидшити процеси мутацій. Поширення саван стимулювало в кінці міоцену вихід предків людини в більш відкриту місцевість. Освоєння нової екологічної ніші вимагало змін в поведінці та, в першу чергу, переходу до прямоходіння (огляд місцевості, використання палок і каменів для захисту та інших цілей и, в подальшому, розвиток знарядь).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Ранні люди

Найдревнішими достовірно відомими представниками людської лінії еволюції були високорозвинені двоногі людиномавпи – австралопітеки і близькі до них форми, яких зазвичай вже вважають першими людьми (гомінідами). Вони з’явились в Східній, а пізніше і в Південній Африці, в пліоцен – близько 5-4 млн. років тому. В 1960 р. в першому, найдавнішому шарі Олдувайської ущелини, що датується 2— 1,7 млн років тому, Льюїс Лікі виявив кісткові рештки гомінідів (нижню щелепу з зубами та дві тім’яні кістки жіночої особини 11—12 років; ключицю й кістки рук ще двох особин, дорослої та молодої; більшу частину кісток ноги четвертої особини) у супроводі десяти кам’яних знарядь зі слідами штучної обробки. За розмірами тіла (зріст до 120 см, вага —25— 40 кг) та будовою зубів ці істоти нагадували грацильних австралопітеків, відрізняючись від них відносно великим об’ємом мозку — 645— 660 см³ проти 400-500 см³  в австралопітеків, маса мозку сягала 650 грам. Корінні зуби були менші ніж в попередників, але значно більші ніж у сучасних людей. Аналіз внутрішньої поверхні черепа виявив у цього виду зародковий виступ у полі Брока, який у сучасної людини пов’язаний з мовленням.  Вони мали незграбне тіло, низьке похиле чоло, великі щелепи. Самці були більшими за самок, але значної різниці не було.

Кістки стопи свідчили про те, що за локомоцією ця група  гомінідів упритул наблизилася до сучасних людей, утримуючи тіло в майже цілком випрямленому положенні. Що ж до кисті, то в її будові поєднувались як мавпячі, так і людські риси. Так, за гнучкістю пальців вона нагадувала кисть тих порід мавп, які пересувались, опираючись на руки. Водночас великий палець був протиставлений іншим, а нігтьові фаланги мали ознаки, які вказують на початок формування широких пальцевих подушечок і добре розвинутого дотикового апарату. Це свідчить про те, що згадані істоти були спроможні виготовляти знаряддя праці. На думку англійського вченого Дж.Нейпіра, їм було властиве так зване силове охоплення, коли предмет згрібається всією жменею і затискується нею, немов обценьками. Інші дослідники припускають, що прадавні “олдувайці” вже мали не лише силове, а й “точне” охоплення, що давало змогу не лише виготовляти грубі знаряддя, а й ретельніше обробляти їх.

 Їх вважають основними  творцями найдавнішої кам’яної культури – олдувайської, вперше виявленої в 1959 році в ущелині Олдувай в Танзанії. По-іншому цю культуру називають ще галечною або рубило-осколковою.

Згодом нові кісткові рештки Homo habilis були виявлені на східному пустельному  березі о. Туркан у Кенії, де з 1969 р. протягом тривалого часу працювала експедиція під керівництвом Р. Лікі. Особливого розголосу набув череп № 1470 (за інвентарним реєстром Національного музею в Найробі, де він зберігається), знайдений разом із кістками нижніх кінцівок. Він характеризувався відсутністю надочного валика, а головне — значно вищим, ніж у своїх олдувайських “родичів”, об’ємом мозку — близько 780 см³. Зріст кенійського створіння, яке жило 1,89— 1,88 млн років тому, становив 156- 160 см.

Ця та інші знахідки змусили  скептиків змінити своє ставлення  до “людини вмілої”, визнавши її приналежність  до роду Ноmо. Цьому сприяло і подальше розширення географії знахідок: у Східній Африці вже відомо близько двох десятків кісткових решток представників даного біологічного виду. До нього іноді відносять і телантропа, що мешкав на півдні Африканського континенту, та чадантропа з Центральної Африки. 
Більшість знахідок Homo habilis датуються 2— 1,7 млн років тому. Це дало підстави висунути гіпотезу про те, що відокремлення “людської” лінії гомінідів від спільного з австралопітеками еволюційного стовбура сталося приблизно 2,5— 2 млн. років тому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Еволюція роду людина (Homo)

Еволюція людини протікала  на протязі плейстоцену – льодовикового  періоду, під час якого відбувались  значні коливання клімату. В помірних широтах Північної півкулі чергувались  заледеніння та міжльодовикові періоди, при загальній тенденції до поступового  похолодання. В субтропіках клімат ставав більш вологим, а тропіки  висихали, зникали ліси, зменшувалась площа водоймищ, знижувався рівень моря, виникали сухопутні мости. Ймовірно першим видом роду Homo, який розселився в поза тропічному просторі та проник в область з помірним кліматом, була людина прямоходяча  (Homo erectus), або архантроп. Ці люди жили в Східній і Північній Африці, Індонезії, Китаї в період від 1,8/1,6 до 0,3 мільйони років тому; вони мали більш крупний мозок (в середньому 900-1000 см³), виготовляли більш досконалі знаряддя, ніж їхні попередники, полювали на крупну дичину, використовували вогонь. Типовими їх представниками були пітекантропи та синантропи. В Європу представники людини прямо ходячої проникли близько 1 млн. років тому, а можливо і рaніше – до 1,5-2 млн. років,якщо судити за археологічними даними та віком однієї з останніх знахідок еректуса безпосередньо «біля воріт Європи» - в Південній Грузії.

Людина сучасного типу – людина розумна (Homo sapiens), або неоантроп, - з’являється в деяких регіонах Старого Світу не пізніше як 0,1 млн. років тому або навіть раніше. Повна ж заміна сапієнсом його попередників відбулась приблизно 40-30 тисяч років тому. Саме цей перехідний період між еректусом та сапієнсом вважається найскладнішим та найзагадковішим етам еволюції людини. Це час палеоантропів – вельми різноманітного за фізичним типом населення Африки та Євразії. Гомініди цього періоду вважаються багатьма вченими архаїчними (найдавнішими) сапієнсами, які за часом були попередниками «анатомічно сучасної людини». Найвідомішим варіантом архаїчного сапієнса є неандертальці. Звісно, далеко не всі архаїчні сапієнси перетворились на сучасних людей. Існує навіть точка зору, що в кінці плейстоцену (близько 200 тисяч років тому) численність гомінід різко зменшилась, і сучасні люди першочергово з’явились в одному центрі, скоріше за все в Африці, південніше Сахари. Можливо, деякими рисами вони нагадували людей сучасного типу – кроманьйонців. Приблизно 100 тисяч років тому ці люди почали розселятись по Європі, Передній Азії та інших регіонах земної кулі. Цю, так звану, міграційну гіпотезу, або теорію моноцентризму, по іншому називають «гіпотезою африканської Єви», так як основним аргументом її прихильників служать дані про поширення в різних групах сучасного населення ідентичних генів мітохондріального ДНК, що передається лише за жіночою лінією. Протилежна точка зору (еволюційна гіпотеза або теорія поліцентризму) передбачає незалежний розвиток сапієнса в кількох (від 2 до 4-5) центрах з культурною і генетичною перевагою між раннім та більш пізнім населенням. Найбільш ймовірно, що на цих етапах еволюція людини відбувалась при змішуванні між різними групами гомінідів, які розвивались, тобто за мережевим типом.

Заселення людиною Америки  і Австралії почалось не пізніше 40-30 тисяч років тому. Предки американських  індіанців проникли з Північно-Східної  Азії через Берингію спочатку в Північну Америку, а потім в Центральну і Південну Америку. Предки австралійців, можливо, заселяли Австралію з заходу ( з Індонезії) і з північно-східної  сторони ( з Південного Китаю) через  Індокитай і острови. Цей етап передував завершальному формуванню сучасних рас, яке відбувалось на основі вже сформованого сапієнса. До завершення плейстоцену (приблизно 10 тисяч років тому) гомін іди  поширились по всій земній кулі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         Висновок:

Починаючи приблизно з 40 тисяч років тому встановлюється відносна стабільність фізичного типу людини; напроти, досить повільна до цього  еволюція культури з появою людини розумної змінюється розвитком у прискорюваному темпі. Відбувається поступове звуження сфери дій природного відбору в силу створення культурного середовища. Однак біологічний розвиток сучасної людини продовжується. На протязі сучасної геологічної епохи (голоцену) просліджуються деякі прояви так званої «еволюції втрат», яка виражається, наприклад, в ослабленні щелепового апарату і зубної системи, а також в епохальних зсувах – серії різнонаправлених змін, які стосуються загальних розмірів тіла, масивності скелета, форми голови, темпу розвитку, структури захворюваності і багатьох інших ознак. Питання про те, наскільки ці процеси зачіпають генофонд людськості, залишається поки що не достатньо вивченим, оскільки на них впливає безліч спільних та локальних, біологічних та соціальних факторів в їх складній взаємодії. Послаблення дії природного добору іноді оцінюють як фактор, що загрожує населенню планети генетичною деградацією: через накопичення шкідливих мутацій – генетичного тягаря – може зрости частота спадкових захворювань та аномалій. Разом з тим, значний ріст населення Землі при посилюваних його міграціях і змішуванню перешкоджає проявам мутаційного процесу та подальшої біологічної еволюції. Можливість же спрямованого впливу на людини на власний генетичний матеріал, очевидно, цілком реальна. Однак ця проблема є не стільки медико-технологічною, скільки, перед усім, соціально-етичною, що зачіпає корінні релігійно-моральні основи сучасного суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          Список використаної літератури:

1. Алєксєєв В.П. Становлення людства. М.: Политиздат, 1984.
2. Зубов А. А. Становлення та першочергове розселення роду НОМО. Алетейя, 2011,  
3. Ібраєв Л. І. Походження людини. М., 1994.
4. Морріс Д. Гола мавпа. Людина з точки зору зоолога. СПб.: Амфора, 2001.
5. Рогинский Я.Я. Проблеми антропогенезу. М.,1969.