Піднесення Галицького князівства

Утворення Галицького князівства.

     Географічне положення Галичини зіграло важливу роль в її історії. Оточена з трьох боків західноєвропейськими державами(Угорщина, Польща), вона, природно, знаходиться з самого початку свого існування в сфері їх державних інтересів.

Поступово втягуючись в їх політику, Галичина відчуває на собі їх культурний вплив і врешті-решт вступає з ними в тісні політичні, культурні і релігійні зв'язки.

З іншого боку, знаходячись на рубежі південно-руського світу, Галичина і в пору своєї самостійності порівняно мало захоплюється спільними південно-руськими інтересами. Тим більше, що за Рюриковичів вона веде свою окрему від усієї Русі політику. Очевидно, цим пояснюється і та обставина, що початкові наші літописи, в подробицях оповідаючи про життя сусіднього Подніпров'я, мало цікавляться життям Галичини. Майже до кінця XII ст. про неї зустрічаються лише окремі літописні згадки.

Найдавніші відомості про Галичину стосуються кінця X ст. і пов'язуються з іменем кн. Володимира Великого: «йде Володимиръ к Ляхомъ и зая грады ихъ, Пе-ремышль. Червень и ины городы», — читаемо в літописі за 981 р. Вельми характерним для історії Галичини є те, що вона представляється в цій першій літописній згадці країною суперечок Південної Русі з Польщею. По суті, взаємовідносини їх протягом всього історичного життя зводилися до такої нехитрої формули: міцніла Південна Русь, — і вона тисла на Польщу. Та варто було ослабнути хоч на мить могутності Русі, як нагадувала про свої старі зазіхання Польща. Ось чому, з ослабленням Південної Русі по смерті кн. Володимира, Галичина робиться здобиччю Польщі. Повернена вона була Русі лише за кн. Ярослава Мудрого. У 50-60 pp. XI ст. тут сидів Ярославів внук Ростислав — «мужъ добръ на рать, возрастомъ же лепъ и красенъ лицемъ», — змушений врешті-решт через інтриги Ізяслава Волинського втікати в Тьмутаракань, де він і загинув від грецької отрути в 1064 р. Деякий час Галичина знаходилася в руках Ярослава Волинського, та біля 1087 р. після неодноразових і настійливих спроб добути собі уділ її отримують брати — Рюрик, Володарь і Василько Ростиславичі.

З цього часу, власне, і починається історія Галичини як окремого князівства.

Брати Ростиславич-і. Ростиславичі правили Галичиною більше 100 років — з 1087 по 1198 р. Рюрик сів у найдавнішій столиці Галичини — в Перемишлі, Володарь — в Звенигород!, Василько — в Теребовлі. Становище їх зразу ж виявилося доволі складним, — треба було притьмом вступати в боротьбу з західноєвропейськими сусідами. Польща завжди заявляла на Галичину свої права. Угорщина, що володіла Закарпатською Руссю, теж тягла руки до Галичини. Волинські ж князі дивилися на Галичину як на невід'ємну частину свого уділу...

Не встигли Ростиславичі утвердитися в Галичині, як їм прийшлося готуватися до боротьби з волинським князем Ярополком, який не міг змиритися з втратою Галичини. Восени 1087 р. він рушив на Звенигород, але по дорозі був убитий якимсь Нерядцей. Осада ж Перемишля київським князем Всеволодом, що виступив у похід з наміром покарати Ростиславичів, що сховали у себе вбивцю, закінчилася невдачею для князя.

Після смерті Рюрика у 1092 р., в Перемишль перейшов Володарь (1092-1125 pp.). Обоє Ростиславичі жили дружно і, правлячи Галичиною, складали плани про її розширення за рахунок полків. Однак невдовзі події показали, що їм загрожує небслпека, якої вони не чекали.

У 1097 р., в надії залагодити взаємовідносини князів, під Києвом був влаштований Любецький з'їзд, який затвердив також і становище Ростиславичів, визнавши Галичину їх уділом. Однак, вбачаючи в молодих, енергійних і талановитих Ростиславичах небезпечних сусідів, кн. Давид Волинський, нацькований своїми боярами, разом з князем київським Святопол-ком II (потім — Окаянним) зразу ж після з'їзду осліпили кн. Василька Теребовлянського, який теж був на з'їзді. Правда, волость Василька захопити Давиду не вдалося, бо Володарь змусив його відпустити Василька, сильно спустошив пограниччя Волині і, взявши в облогу Володимир, змусив кн.

Давида видати бояр, ініціаторів осліплення його брата. Сам кн. Давид, при загальному обуренні, за підступність заплатив своїм уділом і втік у Польщу. Та після цього Ростиславичам прийшлося вести війну ще з князем Святополком Окаянним, який, захопивши Волинь, повів і звичайну «волинську» політику. Ця війна закінчилася великою поразкою Святополка Окаянного і його союзників-угорців під Перемишлем у 1099 р. Галичанам допомагали половці.

Перемога під Перемишлем сильно зміцнила становище династії Ростиславичів у Галичині. Вона надовго зупинила просування угорців через Карпати і попередила напади з боку Волині. Навчені гірким досвідом, брати Ростиславичі далі дотримуються політики нейтралізації Волині. Вони пильно спостерігають за волинськими князями і невпинно заважають їм організовувати союзи, які загрожували б Галичині. Особливо Ростиславичі всіляко заважали об'єднанню Волині з Києвом.

Об'єднання земель Галичини в одну державу кн. Володимирком. Три галицькі князівства — Пе-ремишлянське, Звенигородське і Теребовлянське — об'єднав в одне Галицьке князівство Володимирко, син князя Володаря, зробивши столицею місто Галич над Дністром. Володимирко (1124-1153 pp.) був рішучим і безоглядним у політиці, не зупинявся навіть перед порушенням клятви заради інтересів державних. Цей князь боронив'свою державу зразу на три фронти — проти Києва, Угорщини та Польщі. Володимирко вміло використовував як воєнні, так і дипломатичні засоби, в залежності від обставин. Наприклад, коли угорськийкороль Геза вирушив у похід на Галичину, то Володимирко зумів підкупити мадярських вельмож, і вони намовили короля повернутися з півдороги додому.

Галичина була багата на корисні копалини, перш за все на сіль. Існували також високо розвинуте ремісництво, містобудування. Галичани торгувал.; з країнами Західної Європи і Візантією.

У руках боярства і купців з часом накопичилися великі багатства. Тому тут створилися відповідні соціальні умови, відмінні від решти руських земель. Багаті бояри на зразок західноєвропейських феодалів жили в міцно укріплених замках в оточенні придворної свити і під охороною сильної дружини.

М. Грушевський, наприклад, пояснює силу боярства тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, а боярські родини посідали незмінно високі посади. Не було також двірцевих переворотів, а земська аристократія породичалася з князівською дружиною.

Середнє і дрібне боярство та міщани були антагоністами бояр. Розвиток ремесла і накопичені внаслідок торгівлі багатства забезпечили також міцні позиції міщанства.

Піднесення Галицького князівства за кн. Ярослава Осмомисла. Син Володимирка кн. Ярослав (1153—1187 pp.), якого в «Слові о полку Ігоревім* названо Осмомислом, спочатку ще боронив свою державу від київських князів і від свого племінника Івана Бер-ладника. Ярослав розширив територію свого князівства по Дністру і по Дунаю. Галичина за Ярослава ще більше економічно зміцнилася. Він був наймог/тні-шим князем тодішньої України: «Галицький Осмо-мисле-Я рославе! Високо лги сидиш на своєму золотоко-ваному престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, радячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!», — сказано в літописі.

Одночасно кн. Ярослав підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. А в 1165 р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбароси.

Однак цей могутній володар змушений був не тільки рахуватися з бажаннями боярства, а й коритись їм. Так, Ярослав, який був одружений з дочкою кн. Юрія Долгорукого, покинув її і зійшовся з Настею з багатого роду бояр Чагрових. Це протиставило одну групу бояр проти іншої.

Настя була оголошена боярами чаклункою і спалена на вогнищі в 1170 р. Ярослав не зміг її врятувати.

Зі смертю князя Ярослава закінчується період могутності Галицького князівства. Воно знову стає легкою здобиччю сусідів.

Після смерті Ярослава Осмомисла у 1187 р. галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя – Володимира, старшого сина Ярослава. Згодом невдоволені правлінням Володимира бояри намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Та Володимир, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу (1199–1205), спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Формуючи централізовану державу, Роман рішуче виступив проти опозиційно до нього налаштованої частини галицького боярства. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, він здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, чим підніс міжнародний авторитет держави. У 1202–1203 рр. князь поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави стало подією великої історичної ваги.

Недаремно літописець називав Романа великим князем, „царем на Русі" „самодержцем всея Русі", причому слово „самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман „одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..."

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).