Перебування ЧФ РФ у Криму

І рівень

Г)На відміну від „асоціації” – досить поширеного терміну у стосунках ЄС із його партнерами, поняття „асоційованого членства у ЄС” є фактично порожнім: цього формату стосунків із країнами-партнерами у Європейському Союзі не існує.

 

Поняття „асоційованого членства” відсутнє і в установчих договорах ЄС (своєрідних конституційних актах Союзу), і в тексті нового Лісабонського договору, який нині проходить процедуру ратифікації у країнах ЄС. Жодна країна не є нині „асоційованим членом” ЄС.

 

Іншими словами, та чи інша європейська країна є або не є членом Європейського Союзу. При цьому країна, що не входить до ЄС, може брати участь у низці його інтеграційних процесів (приміром, Норвегія та Ісландія, не входячи до Союзу, є членами Шенґенського простору вільного руху осіб). З іншого боку, країна, що входить до ЄС, може не брати участі в низці його інтеграційних процесів (Сполучене Королівство свідомо не входить ані до Шенґенського простору, ані до зони євро). Однак це нічого не змінює у статусі країни: вона є або не є членом Європейського Союзу, тобто вона має чи не має голосу в його інституціях.

 

Країна, що подала заявку на членство в ЄС, має статус „країни-заявниці” (applicant country); країна, чию заявку на членство підтримали, має статус „країни-кандидата” (candidate country), а країна, що має перспективу членства в ЄС (відповідно до угод із Союзом), однак ще не подала заявки, називається зазвичай „потенційною країною-кандидатом” (potential candidate country). Однак, ще раз повторимо, стосунки ЄС із його партнерами не передбачають статусу „асоційованого члена”.

ІІ рівень

А)Цивілізаційний розкол України є міфом, який використовується в процесі політичної боротьби, і не є прив’язаним міцно ні до мовних чи релігійних ознак, ні до належності регіонів до того чи іншого державного утворення, що колись існувало на території України.

 

 Такий розкол підігрівається  штучно за допомогою мас-медій  і політтехнологій. Це призвело  до формування політичної змагальної  системи, в якій відбувається  змагання двох регіональних міфологічних ідентетів, а не різних програм соціального розвитку, різних ідеологій.

Б) Перебування ЧФ РФ у Криму — це загроза не тільки національним інтересам України. Жителі Севастополя розуміють, що це ще й безпосередня загроза їхній особистій безпеці, коли несанкціоновано та безцеремонно перевозяться містом ракети, а бази утримуються в жахливому стані. Цікаво, що виступають проти ратифікації харківських угод — і в регіонах, де нинішня влада традиційно має високий рівень підтримки. Чи розуміє Віктор Янукович, що, діючи на догоду Кремлю, він може дуже швидко розгубити свій електорат?

 

«День» продовжує публікувати  думки експертів щодо «харківського  пакту».

 

 

«Де-факто наявність цієї військової бази означає, що Україна є військовим союзником Росії»

 

Рішення Президента Віктора Януковича укласти з Росією новий договір щодо Чорноморському флоту, поза сумнівом, є, з одного боку, цілком очікуваним, з іншого — кроком, який руйнує весь баланс сил, що існує в Україні.

 

По-перше, це де-факто означає остаточну  зміну політичних орієнтирів країни, бо ця ухвала при всіх добрих стосунках НАТО з Росією означає абсолютно інший статус України в міжнародних стосунках. Зараз важко оцінити наскільки це вплине на ситуацію, але, поза сумнівом, це різко змінить наші стосунки з країнами Балтії, Грузією та Польщею.

 

По-друге, цю ухвалу прийнято без щонайменшої  зміни нинішнього стану справ  із Чорноморським флотом, на який заплющувати  очі внаслідок того, що залишався  недовгий термін до закінчення договору. Проте саме наявність цих невирішених питань перетворює присутність Чорноморського флоту в Севастополі на серйозну проблему для України. Перш за все, бо не існує реального статусу іноземної військової бази в Україні.

 

Чорноморський флот перебуває в  Севастополі на становищі де-факто  флоту СРСР у радянському місті. Україна не просто здає в оренду базу. Фактично флот займається всіма питаннями підтримки та організації судноплавства в цьому регіоні. На сьогодні, зокрема, гідротехнічні споруди перебувають під контролем російських військових моряків. І статус цих об’єктів на сьогодні так і не визначено, і судячи з того, що договір переукладено, навряд чи можна чекати зміни статусу цього об’єкту.

 

Зрозуміло, можна говорити, що конфлікти  довкола маяків і гідрологічних  об’єктів було викликано підступними амбіціями націоналістів. Але це — брехня! Форму й гостроту конфліктів було викликано, звичайно, радикалізмом молодих націоналістів, але проблема цілком реальна. І подовжувати договір без вирішення питань суверенності українського судноплавства в цій частині країни — це щонайпотужніший удар по правовій базі судноплавства України.

 

Ну і, по-третє, на сьогодні де-факто наявність цієї військової бази означає, що Україна  є військовим союзником Росії. Саме так, не просто країною, що надала свою територію для військово-морської бази іншій країні, а саме військовим союзником.

 

Специфіка питання полягає в тому, що Україна  ніяк не може контролювати військово-політичні  завдання, які ставляться перед Чорноморським  флотом. Договір у принципі не передбачає якихось обмежень для діяльності флоту. Україна стає заручником військово-політичних планів Кремля, як це було під час війни з Грузією.

 

У всіх країнах  світу, де є військові бази, існують  жорсткі обмеження на ті цілі, для  яких база може використовуватися. Між  Україною та Росією навіть не ставилося питання про те, якою мірою Росія може використовувати базу для вирішення своїх військово-політичних завдань. За ситуації, коли Росія не проводила жорсткої військово-політичної лінії, це питання було малоцікаве й не ставилося взагалі, наприклад, під час переговорів Кучми та Єльцина. Проте тепер, після війни з Грузією, це питання стає принциповим. Участь ЧФ у війні з Грузією означає, що Україна поза своєю волею стала учасником цих подій.

 

Можна було б вжити різних заходів, які регулюють це питання. Проте сьогодні договір підписується без прийняття відповідних норм, і раз тепер такі норми не прийняті, то навряд чи можна говорити, що вони будуть прийняті надалі. Тобто фактично не вирішено жодне з військово-політичних завдань, які могла б поставити стосунки ЧФ у цивілізоване русло, зате термін дії військової бази подовжено на великий період.

 

Ну, й найголовніше. Ухвалу прийнято без згоди в суспільстві, без досягнення компромісу, без спроби провести хоча б опитування громадської  думки, не кажучи вже про референдум, як це повинно було бути з проблеми НАТО. Президент Янукович особисто так вирішує. Це означає презирство до тієї частини України, яка ставиться з недовірою до Росії. І, що найважливіше, навіть ті, хто підтримує цю ухвалу, виходячи з потреби досягти договору щодо газу та інших економічних міркувань, навіть вони повинні розуміти, що продовження договору без зміни його формального боку завдає сильного політичного удару по Україні.

 

Договір приймався  в той час, коли фактично це був флот спільний. Хоча Україна та Росія вже існували як незалежні держави, але фактично всі чинні норми були ще радянського періоду. І ситуація не змінилася до сьогоднішнього дня. Це є негативним навіть для тих, хто може позитивно поставитися до самого факту продовження цього договору.

 

Питання стоїть так: перед нами прецедент, який показує, що президент Янукович готовий вести  до узурпації своєї позиції, а  значить, до узурпації влади. Наскільки  спроможна опозиція протистояти  цій позиції, наскільки вона зуміє розумно збудувати свою лінію, з тим, аби об’єднати не лише затятих противників Росії, але й тих, хто ставиться з розумінням до інтересів Росії, але вважає за потрібне підтримувати їх у рамках цивілізованих договірних стосунків. Це в даному випадку — таємниця не так для Януковича, як для опозиції.

ІІІ рівень

А)Проблема цивілізаційного вибору для України знову набула актуальності на початку 90-х років ХХ ст. у зв’язку з розпадом СРСР, трансформацією політичних і соціально-економічних систем країн Східної Європи, новими політичними реаліями у світі. Перший досвід розв’язання подібної проблеми в історії України пов’язаний з вибором Великого князя Володимира Святославича віри для Київської Русі. Як у минулому, так і в наш час це була проблема цивілізаційного вибору, вибору довічного, стратегічного, доленосного. Проблема такого масштабу складна і багатоаспектна. Її розв’язання лежить на перетині інтересів багатьох країн і народів Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. У неї є політичні, економічні, історичні і соціокультурні виміри.

 

Що стосується етимології терміна  «цивілізація», то він латинського походження, і різні його модифікації перекладаються українською мовою як «громадянський», «громадянин», «громадянське суспільство». Його можна тлумачити як акт залучення до культури, процес цивілізування, як моноцентричну чи поліцентричну культурно-історичні форми, лінійний або нелінійний розвиток історії, мономірну або багатомірну конструкцію, унікальну чи універсальну модель розвитку культур.

 

До початку ХХ ст. у європейській ментальності поняття цивілізації  використовувалось для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, протиставлення всьому неєвропейському. Після двох світових воєн Західна Європа позбавилась претензій на звання єдиної у світі цивілізації. Поступово в менталітеті європейця окреслюється мультиплікативна картина світових цивілізацій. Першим таку картину окреслив М. Я. Данилевський, який включив до неї десять типів цивілізацій «природної системи історії»: 1) єгипетську; 2) китайську; 3) давньосемітську; 4) індійську; 5) іранську; 6) європейську; 7) грецьку; 8) римську; 9) аравійську; 10) германо-романську. О. Шпенглер налічує лише 8 типів цивілізацій, які відповідають його концепції «омертвіння відповідної історичної культури»: 1) китайську; 2) вавилонську; 3) єгипетську; 4) античну (аполлонівську); 5) арабську (магічну); 6) західну (фаустівську); 7) майя; 8) російську. А. Тойнбі налічує в історії людства понад 30 цивілізацій, з яких до нашого часу збереглось лише 6: 1) західна; 2) візантійсько-ортодоксальна; 3) російсько-ортодоксальна; 4) арабська; 5) індійська; 6) далекосхідна (китайська та японо-корейська).

 

Сучасне трактування цивілізаційного  підходу постає насамперед не як монолінійний, а поліцентричний нелінійний процес розвитку і зміни культурно-історичних форм. Саме на підставі нелінійного, плюралістичного тлумачення шляхів розвитку людства можна подолати однобічність як європоцентризму, так і сходоцентризму. На вказаному шляху головним є не ранжирування цивілізацій від «нижчої» до «вищої», а розгляд їх як рівноцінних, самобутніх, неповторних, унікальних історичних утворень — макроіндивідів історії, у кожному з яких відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес.

 

Мова йде про відродження  універсалістського принципу, який визнає єдність людства, про багатовимірний, стохастичний світ, у якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість. Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана, за В. С. Біблером, із «самодетермінацією» людини через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини відтворює певне коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур. Потреба в такому зверненні зростає в періоди криз, коли виникає гостра незадоволеність підсумками власного шляху розвитку. Почуття браку власного досвіду веде нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого погляду людини на власне буття і свідомість стає можливим дійсне докорінне перепрограмування її долі.

 

Так, у кризовий для Київської  Русі час у Володимира Святославича і його оточення виникло почуття браку власного політичного й духовного досвіду. Це почуття детермінувало проблему вибору віри Володимиром. Історія знає чимало подібних прикладів. При цьому вибір віри мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Так, між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі була язичницька реформа Володимира, метою якої було піднесення культу головного бога Русі — Перуна. У Дунайській Булгарії прийняттю християнства передував культ вождя-хана, а в Хозарії, перш ніж утвердився іудаїзм, мав поширення культ єдиного бога неба Тенгрі-хана. Природним виглядає і перелік країн, з якими Київська Русь співпрацювала в питаннях вибору нової релігії: це сусіди Русі — Волзька Булгарія і Хозарія на сході, Візантія на півдні, країни римського християнського світу на заході. З ними Русь підтримувала різносторонні економічні, культурні, політичні зв’язки, і вони були зацікавлені в посиленні свого впливу на неї. Найреальнішим шляхом для досягнення цієї мети стало втягнення Русі в орбіту релігійного світосприйняття вказаних вище держав.

 

Необхідно також спинитися на самій  проблемі вибору: чи була альтернатива візантійському християнству на Русі? Київська Русь була знайома з релігіями  прикордонних держав — іудейською, християнською, мусульманською. Прийняти якусь із них було для неї справою неминучою. Але питання, яку саме віру прийняти, не було суворо детермінованим. Володимир міг шукати в ісламі шлях до спілки з Арабським халіфатом проти Візантії. Він міг прийняти іудаїзм заради зміцнення торговельних зв’язків з Хозарією і об’єднання з нею своїх зусиль проти навали зі Сходу степовиків. Що стосується приходу християнства з Риму, такий варіант вибору теж був можливим. Підтвердженням тому є вивіз Володимиром з Корсуня мощів папи Римського св. Климентія і його бажання бути похованим поряд з цим святим. Тобто була принципова можливість прийняття будь-яких рішень. Суверенне право Київської Русі в цьому виборі ніким не могло бути обмежене.

 

Як відомо, Володимир у своєму виборі схилився до візантійського православ’я. Тут, звичайно, відіграла роль попередня традиція майже двохсотлітнього проникнення цієї релігії на Русь, політична велич Візантії, її військова могутність і високий рівень культури, прагнення Володимира поріднитися з імператорами Візантії, наблизитись до ідеалу вселенської держави. Обрання віри не було актом підкорення Русі Візантії. Київський князь намагався нав’язати Візантії рівноправне партнерство як у галузі політичній, так і економічній. Православна церква Русі з самого початку будувалась як національна з богослужінням церковно-слов’янською мовою і слов’янським обрядом. Але ім’я Христа поєднувало Русь і Європу. Київська Русь як спадкоємниця Візантії стає православним Сходом для неправославного, але християнського Заходу всередині єдиної культурно-історичної форми. Русь, як православний світ, відрізняється від католицької Європи не більше, ніж від нехристиянської Азії, азійського Сходу.