Писемність, освіта та література Київської Русі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

ІМЕНІ МИХАЙЛА ОСТРОГРАДСЬКОГО

 

 

                                                                               

                                                                                    Кафедра українознавства

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

“ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”

НА ТЕМУ

“ПИСЕМНІСТЬ, ОСВІТА ТА ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ”

 

 

 

 

 

                                                                            Виконала: студентка

                                                                            групи Епс-13-1зс

                                                                            Бондарєва Діана Олександрівна

                                                                            Номер залікової книжки:135196

                                                                            Викладач: Саранча В.І.

            

                                          

 

                                                 Кременчук 2013

 

 

Тема 6  Писемність, освіта та література Київської Русі

План 

 

Вступ

1. Міфологія та усна  творчість слов'ян

 2. Виникнення та поширення писемності в Київській Русі

 Книги, школи та бібліотеки в Київській Русі

3. Перекладна література в Київській Русі

4. Оригінальна письмова  література в Київській Русі

5. Значення літератури  Києвської Русі

Висновок 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                     

 

 

    Вступ

Культура Київської Русі ІХ — XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію.

Феномен незвичайного злету  культури Київської Русі часто пояснюється  тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і  Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Вивчення слов'янських  культур рубежу першої половини І  тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів  відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Глибинна закоріненість  традицій помітна також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили ЇЇ невід'ємну складову частину.

Археологічні і писемні  джерела свідчать, що стародавнє населення  України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

 

1.Міфологія  та усна народна творчість  слов'ян

                                                 Міфологія слов'ян

Вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття  єдиного Бога поширилося в першу  чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування  у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження  слова “язичник” точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом “язик” (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як “народ” трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово “язичництво” — це “віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням”. Саме проти цього “язичництва” боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників.

В літописах  дохристиянські вірування звуться “поганством”, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами.  “Поганська” віра розглядалась як погана, примітивна.

Для язичників  немає нічого надприродного, немає  нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни  ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.

Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, —  а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок. Основні гілки словянської міфології - східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології словян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема на вендів вплинули контакти із кельтами і готами, на русів - іранські племена (скіфська міфологія, зороастризм).

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість  язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

Рід (божество) — вважався Творцем Всесвіту, Богом  над Богами.

Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі  означає «блискавка, грім», був богом  князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.

Хорс —  назва бога Сонця (чи небесного світила  загалом) на Русі.

Дажбог —  бог достатку, також вважався уособленням  Сонця, покровитель Руської землі.

Стрибог —  бог вітру.

Мокоша —  ймовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.

Сімаргл —  ймовірно, божественний вісник

Волос (Велес) — покровитель скотарства та поезії.

Сварог —  за Іпатіївським літописом, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і  подарував їм плуг.

Сварожич  — бог вогню,син Сварога.

Рожаниці  — богині долі.

Ярило — бог  родючості і плодючості.

Усна народна  творчість слов ян

Розвиток  фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу. Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних із річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки. Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин.

 У календарній народній поезії найбільш втілені анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість їх пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами служать такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас тощо.

  Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

  Природну основу літератури XV ст. становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

 Усну народну творчість формували думи, балади, історичні пісні, обрядові, родинно-побутові ліричні пісні, казки, загадки, прислів’я, приказки.

 В усній народні творчості відомі такі думи, як:

“Дума про козака Голоту”, “Дума про Марусю Богуславку”. Де висвітлено легендарний образ полонянки, її героїчний вчинок. Показ страждань козаків-невільників, осуд насильства людини над людиною, “Дума про Самійла Кішку, “Хмельницький і Барабаш”. , також балади “Що сі в полі забіліло, “Ой був в Січі старий козак...”, “Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси...”, а також пісні: “Пісня про Байду, “Ой Морозе, Морозенку” тощо.

2.Виникнення  та поширення писемності в  Київській Русі

    Книги, школи та бібліотеки в Київській Русі

              Писемна культура Київської Русі

Питання походження слов'янської писемності ще не повністю з'ясоване. Справа ускладнюється тим, що до нашого часу збереглося дві слов'янські азбуки — глаголиця та кирилиця (див.додаток А). Яка з них давніша і яку винайшов слов'янський просвітитель Кирило, ці питання залишаються предметом дослідження вітчизняних і зарубіжних учених.

Болгарський письменник Чорноризець Храбр на початку X ст. так уявляв собі виникнення слов'янської писемності: «Прежде  оубо словяне не имеху книгъ, ноу  чрьтами и резами чьтехоу и гатаахоу, погани суще, крьстивше же ся, римскими и гречьскыми письмены ноуждаахоуся (писати) словенскоу речь безь оустроения... и тако бешоу многа літа». За Храбром, слов'яни спочатку не мали писемності, а лічили та гадали за допомогою рисок і зарубок. Потім, з появою християнства, вони почали користуватися грецькими та латинськими літерами. Подальший розвиток слов'янської писемності Храбр пов'язує з винаходом азбуки Кирилом. Більшість учених вважає, що це була глаголиця.