Початки словникарства на Україні

Зміст

• Історія 
• Початки словникарства

Укр. мовознавство коріниться у перших лексикогр. посібниках, що збереглися ще від часів Київ. Русі. Це були глоси — одно- й багатослівні тлумачення значень малозрозумілих і незрозумілих слів, здебільшого запозичених з грец., старослов’ян., давньоєвр. мов (див. Глосографія). Так тлумачилися тексти в давньорус. книгах уже в 11 — 13 ст. На основі цих тлумачень складалися перші словнички. У 16 — 17 ст. в Україні з’явився ряд праць з граматики і лексикографії. У друкарні Івана Федорова були надр. його Буквар (1574), праці «Кграматыка словеньска ıазыка» (1586), «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго ıазыка...» (1591), «Грамматіка словенска» та «Лексис...» (останні дві — Лаврентія Зизанія, 1596). У цих працях було покладено початок укр. грамат. термінології.

Найвищим досягненням  укр. мовознавства згаданого періоду  є «Грамматїки словенскиА правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) і «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди (1627). Предметом вивчення була насамперед «словенороська», тобто старослов’янська в своїй основі мова. Приділялась увага й староукр. літ. мові (перекладна частина «Лексікону...» Памва Беринди; рукописна «Грамматыка словенская» Івана Ужевича, 1643, 1645, лат. мовою; «Синоніма славеноросская» 17 ст., та ін.). Працями Мелетія Смотрицького і Памва Беринди послуговувались також у Білорусії і Росії. Вагомим здобутком укр. лексикографії стали праці Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського, які жили в Москві. Тут Єпіфаній Славинецький створив «Філологический лексиконъ» (зведення пояснень термінів Святого Письма) та словник «Книга лЂксиконъ греко-славенолатинскій». Йому ж належать словники латино-слов’янський та слов’яно-латинський, що багато разів переписувалися. Один із списків слов’яно-латинського словника доопрацював у 1650 Арсеній Корецький-Сатановський

Історія української лексикографії  починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою  працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає  близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина  становить собою перекладний  словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні  словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

Початки словникарства

Початки словництва в Україні сягають 16 ст.: укладання рукописних «альфавитів» і «азбуковників» (на лад середньовічних латинських маммотректів), себто тлумачень біблізмів,грецизмів і незрозумілих церковнослов'янізмів з Біблії й церковно-релігійної літератури; з них виникли перші друковані словники «Лексис …» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский…» П. Беринди (1627, 1653), анонімний словник «Синоніма Славеноросская».

У середині XVII ст. на Україні продовжується  робота над створенням перекладних  словників. З того часу (1642 р.) до нас  дійшов великий перекладний латино-церковнослов’янський словник Є. Славинецького, укладений на основі славнозвісного словника латинської мови італійця А. Калепіна. Словник Є. Славинецького, який зберігся в кількох списках, має понад 27000 реєстрових слів. Поряд з церковнослов’янською у перекладній частині словника Є. Славинецького добре представлена й українська лексика ¹.

До середини або другої половини XVII ст. належить і рукописний словник  «Синонїма славеноросскаА» невідомого автора. Першим на цю пам’ятку старої української лексикографії звернув увагу П. Житецький, що опублікував словник під назвою «Словарь книжной малорусской речи по рукописи XVII века» як додаток до своєї монографії «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке» (К., 1889).

Українську мову тлумачень замінила у 18 ст. польська мова ("Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенскій … ", Супрасль 1722; передруки в Почаєві, 1751, 1756, 1804, рукописні переробки Зарудницького, 1745, 1747; «Приручный словарь славенопольскій…» Й. Левицького, 1830). Українські глоси попали і в чужі поліглотні рукописи (оксфордський «Гептаглот», поч. 17 ст.); у Росії склали тоді ж рукописний словничок (виданий Іваном Огієнком, 1951).

З запровадженням навчання латинської мови в Києво-Могилянській Колеґії з'явилися спроби Єпифанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського скласти латинсько-церковно-слов'янський і слов'янсько-латинський словник на базі польсько-латинського словника Ґ. Кнапського й польської частини поліглотного словника А. Калепіно та рукописного латинсько-слов'янського словника з 1724 І. Максимовича. У Москві Єпифаній Славинецький склав для потреб школи на підставі грецько-латинського словника І. Мосхопула (1552 і 1663) рукописний грецько-слов'янсько-латинський словник, що ліг в основу надрукованого Ф. Полікарповим-Орловим «Лексикона треязычного …» (1704).

Як зазначає Л.Полюга «Яскравими сторінками української лексикографії став кінець ХVІ -початок ХVII сторіч, коли внутрішньорядкові та покрайні глоси перестали бути в книгах основним засобом тлумачення слів, а в українському суспільстві вирували пристрасті полеміки між православними та католиками, коли соціальне та духовне приниження українського народу особливо загострилося, коли наростало незадоволення серед козацьких та селянських верств населення, що викликало народні повстання й остаточно спричинило визвольноу війну українського народу проти польських загарбників 1648 р., саме тоді в українській культурі з’явилися словники, які тлумачили церковнослов’янську мову українськими словами, щоб переконати читачів у вартості рідної мови, яка займала чимраз твердішу позицію в суспільстві. Першим відомим нам з таких словників кінця ХVІ ст. був “Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто”. І хоч є різні припущення щодо реєстру словника, нам найдоцільніше погодитися з думкою В.Німчука, що словник створено і за абеткою укладено слова насамперед для того, щоб ним було легше користуватися [6, с. 58]. Але варто зазначити, що в цьому реєстрі, особливо в перекладі, наявні слова, які вказують на різні назви предметів побуту, на поняття духовного та суспільного життя:бубонъ, гетманъ, горшокъ, крьпость, любовъ, пасовища, полудне, посланникъ, пырій, справы, студенецъ.Значення словника для українського суспільства полягає в тому, що він порівнював традиційну мову книг із живою народною. Крім того, ця порівняно невелика праця була ніби сигналом для творення нових словників, які взорувалися на цей лексикон. Найвищої якості й довершення був “Лєксис сирьчъ рьчєнїя, въкратъць събранны и из словєнскаго языка на простый рускій діялєктъ истолкованы” (1596), створений Л. Зизанієм-Тустановським. Цей словник є лише додатком до граматики й налічує 1061 словникову статтю. Уперше він і доданий до граматики Л. Зизанія, хоч напевно був оправлений з нею пізніше. Його суспільне значення ще більше зросло  через те, що він мав більшу кількість реєстрових слів, а це розширювало  перекладацькі можливості української мови, чим утверджувалося її суспільно-історичне значення. Крім того, ця праця ставала посібником у навчанні, чим розширювала функціонування живої народної мови.

Суспільне значення української  мови зросло, як і громадська вагомість її носіїв у суспільстві тоді, коли вийшов у світ словник “Лексиконъ словеноросскїй и имєнъ тлъкованїє” Памви Беринди (1627), тобто перший тлумачно-перекладний український словник із додатком, в якому ще в окремій частині пояснено значення власних імен українською мовою. Ця українська праця не лише мала значення для суто українського громадянства, а й визнана лексикографічним здобутком російської та білоруської мов, її широко використовували багато слов’янських народів. Свідченням її популярності є те, що 1653 р. вийшло друге видання, у передмові до якого зазначалося: “Лексикон” “єсть потрєбный і позитєчный многимъ”. Словник так швидко розійшовся, що мало де його можна побачити. Патріотичне підґрунтя цієї праці підтверджують і слова автора: “Милостью Народа моєго я правє знєволєний ... Лексикон ... випущаю” [7]. Якщо до цього додати, що в часи визвольних змагань українського народу і відновлення української державності в ХVII ст. були підготовлені “Синоніма славеноросская” як словник книжної української мови ХVII ст. та праці, пов’язані з ім’ям видатного мовознавця, письменника, перекладача, культурного діяча України Єпіфанія Славенецького — “Лексикон латинський” (1642), тобто латинсько-український словник, та “Лексикон словено-латинський” (1650), підготовлений у співавторстві з А. Корецьким-Сатановським, які виводили мову українського народу з побутового вжитку на європейський мовний простір та вводили її у сфери української науки, то можна з певністю стверджувати, що лексикографічні видання цього часу підвищували інтелектуальний рівень борців за визволення українського народу того часу та утверджували національну самобутність, розширювали популярність народу, який завдяки своєму високому інтелектелектові  створив такі праці».