Причини, характер, рушійні сили та перебіг воєнних подій визвольної війни українського народу під приводом Богдана Хмельницького

План

1.      Вступ

2.      Основна частина

          1) Причини, рушійні сили та характер національно-визвольної війни            1648-1657 рр.

       2) Періодизація, основні події війни, та їх значення.

     3. Висновок

Вступ

У 1569 р. в Любліні було розглянуто питання унії Польщі і Литви. Трактат про унію передбачав: Польська корона і Велике Князівство Литовське створювали одну Річ Посполиту.

     Після Люблінської унії почалася широка полонізація українських земель. Польський король роздавав землі польським панам на Київщині, Брацлавщині, Задніпров’ї. Польська шляхта зневажливо ставилася до всього чужого, тому з часом польська мова, католицизм і навіть польське право стають панівними в Україні.

      У 1588 р. третьою редакцією Литовського статуту було юридично оформлено панівне становище шляхти та закріпачення селян. Вся земля вважалася власністю шляхти або церкви, а селяни відробляли на ній панщину, яка у 17 столітті зросла до 200 днів на рік. Встановлення кріпосної залежності, також, ліквідувало громадську організацію, чим було зламано зв’язок членів сільської громади.

      Погіршення загального стану селян призводило до актів протесту з їх сторони. Селяни повставали, тікали від панів. Великої масовості втечі набули після заключення Люблінської унії, а кількість повстань збільщується у 16 столітті, а у 17 столітті набуває оборотів національно-визвольна боротьба.

Основна частина

Причини, рушійні сили та характер національно-визвольної війни 1648-1657 рр.

        Слід зазначити, що, перебуваючи в складі Речі Посполитої, Україна не мала жодних шансів на повноцінний політичний та національно-культурний розвиток. Правлячі кола Польщі не визнавали за потрібне надання українським землям хоча б часткової самостійності. Польська державна ідея була провідною, що призводило до денаціоналізації української еліти й інтелігенції шляхом вимушеної консолідації з польською шляхтою. Українці цілеспрямовано не допускались до участі в процесі керівництва і розпорядження власними землями, а також  до занять наукою, ремеслами, торгівлею тощо. Отже, економічне і політичне життя зосереджувалось в руках іноземців, переважно поляків.

Що є дуже важливим, суперечності виникали і в сфері суто економічних відносин. Особливо в сільськогосподарському виробництві півдня України, адже розвиток  якісно нового типу господарювання, що зумовлювався встановленням козацького устрою йшов врозріз із панщинним станом господарства, грунтованим на праці кріпаків. Причому закріпачення все нових вільних селян зростало швидкими темпами. До того ж козацтво почало виробляти нові, власні принципи соціальної організації, що радикально різнились від середньовічних принципів Речі Посполитої. Треба ще зазначити, що Польща на той час перетворилась на основного  постачальника хліба в Європі , що призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українського селянства панщина збільшилася до 5-6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошові податки.

Також значно погіршилося економічне становище міщан: жителі міст, що знаходилися в приватній власності феодалів, повинні були сплатити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різні  роботи на користь власника міста. У містах з Магдебурзьким правом посилилося свавілля польської адміністрації.

Ще одна з соціально-економічних причин це погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 1630-х рр. Та видяння польським урядом у 1638 р. “Ординації Війська Запорозького реєстрового”.

  Особливо гостре протистояння окреслилось в релігійно-національній сфері. Політика Речі Посполитої відносно православної Церкви була вкінець несприйнятною для етнічного населення України. Прикладались всі можливі зусилля по її ліквідації і впровадження католицизма чи уніатства: закриття православних монастирів і церков, насильницьке навернення до католицизму (уніатства), в той же час будівництво костьолів, жвава діяльність місіонерів католицьких орденів. Дискримінація за релігійною й мовною ознаками в управлінській діяльності, в системі освіти і т. ін., що значно посилювало національне обурення і ненависті до гнобителів.  Отже, дія цих чинників, постійні жорстокі репресії колоніального режиму, напрямлені на придушення найменших виявів непокори, до того ж постійні виснажливі напади татар призвели населення до розуміння нестерпності й неспрйнятності свого становища. І це почало давати свої плоди. Бродіння серед найбільш свідомих умів революційних ідей, розвиток і становлення козацтва, як виразника національних інтересів,ядра, навколо якого гуртувались невдоволені маси, утворення ним зародків державних інституцій у південному регіоні, і, нарешті, визрівання національно-визвольної боротьби на Європейському континенті в цілому – все це й призвело до того “вибуху”, що сколихнув і привів до боєвої готовності націю, що вже почала занепадати й вироджуватись під гнітом колоніального становища.

     Причиною війни був, також, національний гніт. Як зазначалося вище, на українських землях проживало багато поляків, тому це призводило до заборони мови, традицій. Трагедією такого процесу було те, що у свідодомості широких мас населення твердо закорінювалося насаджуване поняття про вищу польську мову, культуру, католицьку віру, що, в свою чергу, призводило до нижчості української мови, культури, православної віри. Польська шляхта постійно підкреслювала своє презирство до всього українського, вживаючи термін “хлопи”.

Потрібно зазначити, що боротьба за українську державу, мову, релігію, традиції, культуру велася, у різних формах, ще задовго до початку національно-визвольної війни. Адже український народ поділявся за релігійною ознакою на дві половини, загострювались національні та соціальні протиріччя, поява могутньої військової сили – козацтва – призводили до постійних соціальних вибухів. 

Отже повалення гнобительської влади було вигідне усім верствам населення: селянству, міщанству, духовенству, козацтву, інтелігенції, що й об'єднались задля спільної мети. А саме: добитися ліквідації національно-релігійного гноблення, побудувати власну незалежну державу, знищити феодальне землеволодіння, кріпацтво й утвердити нову систему соціально-економічних відносин на основі приватної власності і праці вільної людини.

Головною рушійною силою були селяни. Вони втратили право на свободу, на землю, право на самоврядування. Селяни не мали права полювати, рибалити, закладати в лісах пасіки, рубати дерева, мати власний млин (зерно молотили тільки на млині у пана). Крім відробляння панщини вони платили податки збіжжям, худобою, птицею, додатково працювали на будівництві та ремонті мостів, доріг.

Основною військовою силою були козаки, які з’явилися в Україні у 14 столітті. Походили вони з класу селян, міщан, бояр. На початку 17 століття у середовищі козацтва з’являються дві течії: заможні козаки, верхівка міщан, шляхта, що хотіли набути привілей, як у польської шляхти; та незаможні козаки, основна маса яких складалася з безземельнмх селян, ремісників і хотіла покращити своє становище за допомогою зброї. З часом козаки стають постійними захисниками України.

Українська шляхта приймала участь у війні, але керувалася власними мотивами. На той час польська шляхта володіла великими земельними наділами, займала керівні посади, а українська була обмежена правами. Обмеження  прав було і у міщан. Вони не мали власноі землі, сплачували податки. Міські адміністрації обмежували у праві купувати будинки, займатися торгівлею та ремеслом. Шляхта, яка була звільнена привілеями від сплати мита на імпорт та експорт, виступала великим конкурентом міст і цим завдавала шкоди розвиткові міської торгівлі та промисловості. У містах, що отримали Магдебузьке право (право на самоврядування), користуватися ним могли тільки римо-католики. А так, як основна маса українців була православною, то їм заборонялося брати участь у самоврядуванні. Їм, також, не можна було жити у різних частинах міста.

Що ж до хронологічних меж і типологічної класифікації події, то й досі серед дослідників не існує єдиної думки з цього предмету. Характеризують її як “велике повстання”(Орест Субтельний), “війна”(козацька, селянська, національно–визвольна і т. ін.), “революція” (козацька, буржуазна, національно-визвольна і т. д.). Найсучасніші дані (група істориків на чолі з В.Смолієм) говорять за те, що за характером, маштабами, метою, формами, змінами, що відбулися в соціальному, політичному, економічному й духовному житті суспільсва, подія становила собою саме “Українську національну революцію”

Періодизація, основні події війни, та їх значення.

Отже, в масах зростала готовність до повстанського виступу, зростало невдоволення й обурення. В той же час мешканці Наддніпрянщини, що не знали тягаря кріпацтва, відчували себе вільними, до того ж козацтво відчувало себе рівним у правах з ляхами і ця впевненість і незламний дух, і звичайно ж велика бойова майстерність і висока організація і стали тим самим ядром, осередком гнівного запалу і національно-визвольного руху. Але, для справжньго “спалаху” не вистачало лише “іскри” – реального лідера. Розумного й освіченого, що міг би запалити і повести за собою. І він з'явився, звичайно. Можна сказати, навіть дещо несподівано й неочікувано, адже Богдан Хмельницький, а саме йому судилось стати тією визначною особою, що змогла згуртувати громадськість і змінити перебіг всієї східноєвропейської історїї, виступив, так би мовити, на терени непокори вже в досить зрілому п'ятдесятирічному віці, змінивши погляди доброго прибічника існуючого ладу на бунтарську невдоволеність і жадобу розправи. Але така палка вдача і двоїстість натури, як відмічали очевидці, супроводжувала його все життя.

              Богдан (Зіновій) Хмельницький  народився 27грудня 1595р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, що служив у польського магната. За цю службу батько отримав хутір Суботів. Він посилае сина на навчання до Ярославської єзуїтської школи, де той одержує добру освіту, навчается іноземних мов. Після закінчення навчання Богдан вступає до війська, разом з батьком бере участь у військових походах, попадає в турецьку неволю, де перебуває два роки. Повертаючись, вступає до реєстрового козацтва, отримує посаду писаря і починає заможне життя. Завдяки добрим взаєминам з урядом стає сотником Чигиринського козацького полку. Але суворе життя тих часів диктувало свої правила. І ті безчинства, що творили поляки на український землі не обійшли стороною заможного українського сотника. Шляхтич Чаплинський, заручившись підтримкою місцевих магнатів, зажадав собі маєтку Хмельницького, і ,у відсутність господаря, напав на Суботів,  убивши сина Хмельницького. Коли ж численні скарги до суду виявилися марними, бо ж судова суперечка між українцем й поляком мала лише одне цілком логічне завершення, звичайно ж на користь останньго, Хмельницький вибухнув нестерпним обуренням, образою. Він зрозумів нарешті безправне становище укр. населення, через власну образу пережив стан, в якому вже довгий час знаходився його народ. Це сподвигло його залишити рідний Суботів і податись на Запорізьку Січ, де він миттєво зміг згрупувати навколо себе талановитих однодумців. На козацькій раді 1648 р він був обраний гетьманом Війська Запорозького. І, завдяки своєму досвіду і таланту лідера та стратега почав швидко розробляти план дій. До керівного центру також входили: Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, Нестеренко, Клиша, Кривоніс та ін. Б. Хмельницький умів привертати до себе людей, завойовувати їх довір'я, любов, міг запалити, зачарувати своїми палкими речами. Універсал, з яким він звернувся до українського народу, в якому говорилося про необхідність об'єднання задля спільної мети – боротьби проти польського засилля, був широко підтриманий по всій Україні. Після цього виступи набули грандіозного, всенародного характеру.

          Отже, почалися рішучі дії. У 1648 р Б. Хмельницький укладає договір з Іслам–Гиреєм, згідно з яким на боці козаків виступили 4 тис. татар. Тож із Запоріжжя виступило 9 тис чоловік війська. На зустріч рухалось не менш могутнє польське військо. Хмельницький пішов на переговори і висунув найнеобхідніші вимоги, щоб вирішити питання без військового конфлікту: виведення польського війська з українських земель, ліквідація “управління Речі Посполитої”, надання права самостійно укладати міжнародні договори. Вимоги прийняті не були і відбулась відома битва на Жовтих Водах 16 травня 1648 р. Польське військо було розбите. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових на чолі з Філоном Джеджалієм перейшла на бік повстанців. Поляки не очікували такого повороту обставин і тому були вражені й налякані. До того ж козак, навмисне підісланий Хмельницьким переконав їх, що сили повстанців значно переважають чисельність вояків Речі Посполитої. І ті почали відступать, покинули вигідні позиції, і 26 травня наскочили на козацьку засідку під Корсунем і знову зазнали поразки. Козацькі сили зросли до 15 тис (за рахунок реєстровиків). Повстанці захопили в полон 80 вельмож(в тому числі командувач польського війська гетьман Потоцький) 127 офіцерів, 8520 жовнірів. В той же самий час, коли на півдні збираються юрми повстанців, і Річ Посполита втрачає армію й командирів вона втрачає й короля – за час корсунської битви помирає Владислав ІV.

              Грандіозні перемоги Хмельницького знітили й приголомшили поляків і, в той же час надихнули, й підняли бойовий дух українців. Козаки, міщани й селяни об'єднуються у самостворені полки, і, під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання, або ж  пристають до гетьманських. Безліч козаків і селян отримали нагоду вимістити наболілу ненависть. В містах і селах велися розбійні напади, грабунки, насилля – подекуди це переходило у справжні безчинства: “…шляхта, слугі замковіє, жиди й уряди міськіє – усе забияли, не щадячи,ані жон и дітей їх, маєтності грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забивали, дворі зась и замки шляхецкіе і двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілогою. Рідкий в той кріві рук свої не умочил и того грабленія тих добр не чинил”, - описуєть

ся у “Літописі Самовидця”  картина тих страшних подій. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, ксьондзів, урядників. В той же час польська шляхта й магнати відповідали різаниною за різанину. Особливо відзначився в цій борні – Ярема Вишневецький. На території своїх володінь він мобілізує 6-тисячне військо, збирає залишки шляхти, ксьондзів, євреїв і починає відступати на захід. На протязі всього шляху він полишає за собою гори трупів закатованих козаків і їх прибічників. Це визвало масове обурення, так що посталі й слухать не хотіли про мирні переговори і заклялись боротись на смерть.  В той же час Б. Хмельницький об'являє про мобілізацію і створення організованої дисциплінованої армії. Козацькі полки очолювали – Ф. Джалалій, І. Гиря. М. Несторенко, також талановиті вихідці із знаті – Д. Нечай, М. Кричевський, І. Богун, та із міщан – В. Золотаренко та М. Небаба, а також відомий повстанський ватажок – Максим Кривоніс. До того ж створювались нові частини з добровольців і під кінець літа військо Хмельницького налічувало до 100 тис. чоловік . Поляки ж у свою чергу намагались відволікти Хмельницького переговорами, що дозволило  мобілізувати до 40 тис. польського війська.  Тож 23 вересня 1648р. під Пилявцями, армії зустрілися на бій, під час якого польські полководці зрозуміли свою нездатність і пішли у відступ, але їх військо було знищене дощенту. Це відкрило українцям шлях на захід і вони дійшли переможною ходою аж до Львова, якій взяли в облогу, але залишили, не бажаючи руйнувати і отримавши великий відкуп. І через місяць, готуючись до облоги польської фортеці Замостя, Хмельницький отримує і приймає від новообраного короля Яна Казимира пропозицію про перемир'я. Тож в січні 1649 Богдан Хмельницький на чолі переможного війська повертається до Києва, де радісний натовп зустрічає його як героя, що “звільнив свій народ від польського рабства”.