Скарб Гетьмана Павла Полуботька

Після падіння Мазепи та смерті Івана Скоропадського гетьманом Лівобережної України став Павло Полуботок. Він походив з давнього козацького роду Полуботків, мав значний авторитет, і відзначався гострим розумом та національно-патріотичними мотивами діяльності.

Народився 1660 року, юність пройшла  під враженнями від «Руїни». Був близьким до клану Самойловича, і під час його гетьманування значно зміцнив свої позиції на Лівобережжі, і через вступив у конфронтацію із дорошенківцями. Традиційно влада Полуботків концентрувалася навколо Чернігова та Чернігівського полку. Павло закінчив Києво-Могилянську академію, мав досвід управлінської роботи. Однак невідомо чи пройшов школу Запорозької Січі. Після державного перевороту і приходу до влади Мазепи потрапляє до числа противників гетьмана, однак вже у 1703 році отримує від нього землеволодіння, а в 1705 році стає Чернігівським полковником. Справжній характер та патріотизм Полуботка стають відомими ще задовго до його приходу на гетьманство. Однак під час Полтавської битви він не підтримав Мазепу, і це стало великою помилкою Павла Полуботка та справжньою трагедією України. В ході того, як у 1708 році відбувалися вибори альтернативного гетьмана, Петро І призначив на посаду Скоропадського, а Полуботка все одно остерігався.

У 1722 році після смерті Скоропадського козацька рада обирає Полуботка гетьманом без огляду на дозволи з Петербурга, а цар Петро І не визнає цих виборів та призначає Полуботка виконуючим обов’язки – наказним гетьманом. Починаючи з 1722 року, Павло Полуботок проводить фінансові та судові реформи, які спрямовує на протидію російському окупаційному режимові та в напрямку соціальних гарантій. Показовими є заборони чиновникам примушувати козаків до виконання робіт у вигляді повинності. Судові процеси обов’язково повинні були гарантуватися апеляціями. Протидія Малоросійській колегії створює підстави в Петра І для його арешту. Полуботок відкрито протистоїть Росії, а після того, як Військо запорозьке аналогічно звертається до царя з проханням відновити Переяславські статті Хмельницького. Арешт старшини та Полуботка закінчився смертю останнього у 1724 році, похований в Петербурзі. Авторитет гетьмана навіть після смерті був надзвичайно великим, однак після смерті Полуботка головним політичним центром українського народу замість Гетьманщини знову стала Запорізька Січ.

Про скарб Гетьмана Павла Полуботка  який захований у лондонському банку  і про проблеми,  які зв'язані  з його спадщиною, говорилося і писалося останнім часом досить у багатьох країнах світу. Не була, зрозуміло, виключенням і Україна, де ця тема навіть стала приводом для дебатів у Верховній Раді. Задіяні були і Міністерство закордонних справ, і ін’юрколегія, багато інших організації. Питання суспільного інтересу і широтою резонансу справедливо придбав статус навряд чи не загальнонаціонального.

Але повернемось до тих далеких часів історії хто вперше став зазіхати на золото Гетьмана Павла Полуботки.

…Літом 1723 р. наказом гетьман Павло  Полуботок був викликаний Петром І в Петербург. Після прибуття в столицю імперії 63-літнього гетьмана Павло Полуботка заарештували і  перепровадили в каземат Трубецького  бастіону Петропавловской фортеці. Формальною підставою для арешту послужили доноси на нього, написані конкурентами з Малоросійської колегії - рівнобіжного органа влади, що насильно нав’язувались Петром замість козацької старшини. Але насправді цар не мав ніяких особливих підставах для арешту. А про золото йому стало відомо. В літі 1723-го він писав в указі: "Як усім відомо, що з часів першого гетьмана Богдана Хмельницького навіть до Скоропадського, усі гетьмани були зрадниками... як ще свіжа пам'ять є про Мазепи". Одночасно з арештом "зрадника" за наказом пануючи в Україну виїхав бригадир А. Румянцев. Йому було велено обшукати весь будинок і маєток арештанта, а також скласти опис його особистого майна. Під час обшуку виявилося, що безвісти зник що належав Полуботку барило золота... Коли повідомлення про це досягло Петербурга, гетьмана вже не було в живих - не виніс тяжких умов і жорстоких катувань, він помер у казематі в грудні 1724 р. Говорять, умираючи, ув'язнений напророкував швидку смерть своєму мучителю, і не помилився - цар пережив в'язня усього на кілька місяців. Отже, загадку барила з золотом арештант відніс із собою в могилу.

Зразу з'явилися слухи про те, що перед тим, як відправитися на зустріч  з Петром І, гетьман попередньо закопав  частину золота в надійному місці. Зокрема, стверджували що скарби зариті в селі Підставки Полтавської губернії, на місці колишньої садиби поміщика А. Савицького. У цьому селі були зроблені численні розкопки, однак ніяких слідів схованки виявлено не було. Існували й інші версії зникнення скарбу. Відповідно до одній з них, ще кілька років назад гетьман відправив свого сина в Англію з дорученням сховати золото в лондонському банку. Характерно, що сподвижник Петра І князь А. Меньшиков, старий приятель Полуботка, що добре орієнтувався у фінансових справах того часу, вірив саме цієї версії. У всякому разі, після смерті Петра, коли князь виявився фактичним правителем Росії, він направив в Англію офіційний запит про золото гетьмана. Однак позитивної відповіді не одержав.

Пройшло півстоліття після зникнення скарб Полуботка зацікавився інший державний чоловік - князь Г. Потьомкін. Як і А. Меньшиков, він запросив лондонські банки про наявність внеску українського гетьмана, але і йому домогтися ясності в цьому питанні не удалося. Однак якісь, нехай і непрямі свідчення про існування внеску Полуботка все-таки малися. У всякому разі, у середині ХІХ в. деякий архіваріус звернувся до графа В. Капнисту, одруженому на спадкоємиці П. Полуботка, із пропозицією зайнятися пошуками золота, що повинне належати його дружині. Граф не заперечував, але чесно зізнався, що його бентежить відсутність точних банківських документів.

Попри поширене уявлення про “золото  Полуботка” як про суспільний міф, скарб існує насправді. Щоправда, сьогодні вже ніхто – ні Україна, ні людина, яка достовірно змогла б  довести свою причетність до роду Полуботків – не отримає жодної копійки. У липні 1986 року в Лондоні міністр іноземних справ СРСР Едуард Шеварднадзе поставив останню крапку у цій справі. У центрі уваги українського суспільства гетьман Павло Полуботок опинився у 1990 році.

В пресі та Інтернеті з’явилась  про 200 тисяч золотих червінців, які  Полуботок на початку XVIII ст. залишив  в одному з англійських банків під відсотки. Саме тоді Україна готувалася до незалежності, у газетах з’явилася довідка експертів “Дойче-банку”, згідно з якою Україна мала найкращі стартові умови для незалежності серед 15 республік СРСР. А тут ще й інформація про те, що кожному з 52 млн. мешканців України може припасти по 38 кілограмів золота – якщо Україні вдасться повернути скарб Полуботка на Батьківщину. Сам Володимир Цибулько через багато років зізнався, що “золото Полуботка”, як, зрештою, і довідка експертів “Дойче-банку”, були радше вдалими агітаційними кроками, ніж об’єктивною реальністю. Однак на початку 90-х тема Полуботка не сходила з газетних шпальт. Народні депутати Володимир Яворівський і Роман Іваничук закликали добитись від Великобританії повернення національного багатства. Була навіть створена спеціальна комісія на чолі з академіком П. Троньком, яка відвідала Лондон. Але британці ввічливо відповіли, що ніяких грошей Полуботка у них немає. Представники Bank of England, куди зверталися українці, не розповіли всієї правди, хоча й могли б. Річ у тому, що Україна в принципі не може претендувати на золото гетьмана, оскільки Радянський Союз ще у 1986 році відмовився від будь-яких фінансових претензій до Великобританії. Радянські лідери, на відміну від пересічних українців, добре знали про існування скарбу Полуботка, тож, відмовляючись від такої величезної суми, повинні були мати для цього дуже вагомі причини.

Як полювали за скарбами гетьмана

Комуністи почали вести переговори з Великобританією про повернення вкладу Полуботка ще у 30-х роках. Але сума вкладу була настільки гігантською, що виплата цих грошей поставила б Великобританію на грань банкрутства, а відмова сплачувати їх завдала б непоправного удару по репутації країни як надійного фінансового центру. Англійці намагалися залагодити справу таким чином, щоби вона не отримала широкого розголосу. З радянського боку в переговорах брав участь один із найстаріших членів партійного керівництва СРСР – Анастас Мікоян. Переговори були секретними, будь-які подробиці невідомі досі. Відомо лише, що до початку Другої світової війни СРСР не отримав від Великобританії ніяких грошей. Натомість величезну послугу СРСР гроші Павла Полуботка зробили після завершення війни. Великобританія, як відомо, була союзником СРСР і надавала значну військову допомогу – йдеться про поставки військової техніки на сотні мільйонів фунтів стерлінгів. Саме грішми Полуботка і заплатив СРСР за ці поставки.

Текст угоди, яку підписали 27 грудня 1947 року Мікоян і англійський посол в СРСР Петерсон, був і справді фантастичним. Саме тому, напевно, знайти сьогодні якісь згадки про нього в радянських виданнях неможливо. Хоча сам Анастас Мікоян, за словами його сина Степана, вважав підписання цього договору головним досягненням свого життя.

Поступки британців

Уряд Великобританії відмовився “за  деякими винятками від своїх  претензій до Радянського Союзу  в зв’язку з постачанням і  послугами за час Другої світової війни”. За іншими радянськими боргами встановлювалися надзвичайно низькі ставки – 0,5% річних, а для виплат як за ними, так і за позиками, які ще не були надані, встановлювалася відстрочка погашення 15 років. Натомість Великобританія отримувала 750 тис. тонн кормового зерна, але не безкоштовно, а за цінами, “які сторони узгодили”. Існував ще й секретний додаток до договору, але зміст його також досі невідомий. Наприкінці 50-х років англійці почали виявляти неспокій з приводу пробачених військових боргів і наполягати на укладенні нової угоди, яка б анулювала всі британські і радянські взаємні фінансові претензії, причому як державні, так і з боку приватних осіб.

Цілком можливо, що пропозиція англійців була безпосередньо пов’язана з новим спалахом інтересу до справи про спадщину гетьмана. Тоді про Полуботка була опублікована невелика замітка в “Известиях”. Перспектива судового позову навряд чи могла залишити британських фінансистів байдужими. Прем’єр-міністр Великобританії Гарольд Вільсон кілька разів спеціально приїжджав до СРСР і під час зустрічей із Мікояном намагався зрушити це питання з мертвої точки. Англійці були навіть згодні пробачити СРСР царські борги. Але до 1968 року все залишалося, як і раніше. Лише 5 січня 1968 року була укладена міжурядова угода “Про врегулювання взаємних фінансових і майнових претензій”. Уряди домовилися не пред’являти один одному претензій ні від свого імені, ні від імені своїх юридичних і фізичних осіб.

Але представники СРСР наполягли, щоби в угоду було внесене тимчасове  обмеження: угода торкалася тільки претензій, що виникли після 1 січня 1939 року.

Вочевидь, радянські лідери розраховували  у майбутньому ще раз “подоїти”  британців, шантажуючи їх Полуботком.

Великобританії знадобилося ще 18 років дипломатичних зусиль, щоб  укласти другий договір про взаємну відмову від претензій, що виникли до 1939 року. Відповідний документ був підписаний під час візиту міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе в Лондон у липні 1986 року.

Спадкоємці гетьмана

Гроші Полуботка продовжують живити британську економіку й сьогодні. Шанси отримати їх – хоча б у  далекій перспективі – практично  нульові. Зважаючи на те, що Росія визнала себе правонаступником СРСР, Україна могла б пред’явити їй фінансові претензії. Але навряд чи це дасть результат, особливо якщо зважати на безуспішні намагання України повернути вклади українських громадян у колишньому “Ощадбанку” СРСР, а це набагато менші суми. Найбільша проблема – у тому, що отримати спадщину гетьмана згідно з договором, укладеним 282 рік тому, може лише людина, яка зможе документально довести, що є прямим нащадком Полуботка. СРСР не знайшов такої людини. Немає її і сьогодні.

На сьогодні можна покласти крапку на цій історії, хоча добре усвідомлюємо що великі гроші то велика спокуса. Практично в України не залишилось ніяких шансів на отримання від англійського банку. Спадщину яку було залишено Гетьманом Павлом Полуботком ще 282 рок тому.

Таємниця золота Полуботка залишається  нерозгаданою. Утім, не слід також виключати  і можливості того, що скарбу гетьмана (чи частина їх) сховані в українській  землі. Незнайдених схованок у нас  ще багато. Хто знає, що вони ховають?

Декілька слів, про невмирущу  легенду, щодо золото Полуботка, яке 1723 року український гетьман Павло  Полуботок нібито залишив на зберігання в в одному з англійських банків.

Згідно з легендою, перед арештом Полуботок таємно віддав на зберігання 200 тисяч золотих монет банку в Англії під 7,5 %. Сума грошей, банк і відсотки варіюються в різних варіантах: одне з джерел вказує на дві бочки із золотом під 2,5 % в банку Британської Ост-Індської компанії. У заповіті Полуботок нібито залишив 80 % золота на майбутнє незалежної України, а решту — своїм правонаступникам.

Історія набула широкої популярності 1907 року, коли була опублікована в російському журналі «Новий час» професором Олександром Рубецом. 1908 року Міністерство закордонних справ Росії виписало російському консульству в Лондоні ордер на розслідування.

Надалі час від часу ця тема привертає до себе увагу. Так під час розпаду Радянського Союзу історія знов привернула увагу громадськості. Інтерес до золота Полуботка збігся з візитом до Києва в червні 1990 року прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер.

1993 року на кіностудії ім. Довженка поставлено фільм «Вперед, за скарбами гетьмана» (Hunt for the Cossack Gold) у жанрі бурлескної комедії. Мораль фільму — справжнє багатство України не в міфічному золоті, а в її народі та національному характері.