Спроба державного перевороту в СРСР. Проголошення незалежності України. Розпад СРСР

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Спроба державного перевороту в СРСР. Проголошення незалежності України. Розпад СРСР

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

 

1. Спроба державного перевороту в СРСР

2. Проголошення незалежності України

3. Розпад СРСР

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 Спроба державного перевороту в СРСР

 

 

У ніч на 19 серпня 1991 р. представники консервативного оточення президента СРСР, які займали ключові посади у керівництві союзними структурами, ізолювали М.Горбачова на його кримській дачі у Форосі і запропонували скласти із себе повноваження. Так розпочалася спроба державного перевороту в СРСР метою якої було зупинити процес демократизації в суспільстві, стримати розпад агонізуючої радянської держави антиконституційним шляхом.  
О 6 годині ранку 19 серпня 1991 р. офіційні теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), відомого за російською абревіатурою як “ГКЧП” –(Государственный комитет по чрезвычайному положению). За спинами заколотників стояли реакційні сили у керівництві КПРС, хоча формально до його складу не увійшов жоден компартійний функціонер, а на перші ролі вийшли потужні сили армії, КДБ, державних органів влади. До складу незаконного комітету увійшли: віце-президент СРСР Г.Янаєв, прем’ер-міністр В.Павлов, голова КДБ В.Крючков, міністр внутрішніх справ Б.Пуго, міністр оборони Д.Язов, перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О.Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку А.Тізяков, голова Селянського Союзу В.Стародубцев.  
Цього ж дня було обнародувано чотири документи які мали на меті легалізувати змовницькі дії, і свідчили про наміри заколотників розгромити демократичні сили, відновити тоталітарну систему, зберегти унітарний характер Радянського Союзу. Першим указом віце-президент СРСР Г.Янаєв проголосив про те, що власне він приступив до виконання обов’язків Президента СРСР у зв’язку з хворобою М.Горбачова. Хоч як відомо ніяких підстав для цього не було, як і не було оприлюднено висновок медичної експертизи щодо стану здоров’я останнього. Наступний документ “Заява радянського керівництва”, на пів року запроваджував режим надзвичайного стану в окремих місцевостях СРСР, зокрема в Москві, та Ленінграді. У “Зверненні до Радянського народу” ДКНС проголосив себе “захисником” демократії і реформ. Йшлося про кризу економіки, руйнацію міжреспубліканських господарських зв’язків, падіння життєвого рівня населення, залякування голодом і т.д. “Постанова ДКНС № 1” забороняла мітинги, маніфестації, страйки, призупиняла діяльність демократичних партій та організацій, встановлювала контроль за засобами масової інформації. Окрім цього постанова пропонувала здійснити цілий ряд економічних і соціальних заходів.  
Головні події цих днів розгорнулися в Москві. 19 серпня в столицю СРСР змовниками було введено Таманську мотострілкову та Кантемирівську танкову дивізії. У їхньому розпорядженні була Тульська повітряно-десантна дивізія, елітний підрозділ “Альфа”, загони спецміліції та інші силові структури. Війська перекрили основні магістралі міста, було оголошено комендантський час.  
Проте наступ заколотників був зупинений керівництвом РРФСР, на чолі з Б.Єльцином, якого активно підтримали мешканці Москви. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР. У своєму зверненні до громадян Росії Президент Б.Єльцин, Голова Ради Міністрів І.Силаєв, Голова Верховної Ради республіки Руслан Хасбулатов закликали громадян республіки підтримати законно обрані органи влади і використати у боротьбі із змовниками різноманітні форми громадського протесту. Указом Б.Єльцина від 19 серпня декрети ДКНС визнавалися не чинними на території Росії. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці і перекрили військам та бронетехніці шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Тисячі добровольців утворили “живе кільце” захисників навколо нього, що стало стримуючим фактором його штурму військами. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими майорів і український синьо-жовтий прапор. Поштовхом для виведення військових частин з Москви стала загибель у ніч з 20 на 21 серпня трьох юнаків. Колегії Міністерства оборони СРСР рекомендувала терміново вийти зі складу ДКНС міністру оборони Д.Язову. 21 серпня в Крим, до М.Горбачова прибули майже одночасно дві делегації. Представники ДКНС, які ще сподівалися на порозуміння з М.Горбачовим, та делегація парламенту Росії на чолі з О.Руцьким і І.Силаєвим. Президент СРСР відмовив у зустрічі керівникам путчу, яких невдовзі було заарештовано. Натомість в оточенні представників Б.Єльцина М.Горбачов вилетів до Москви. Цього ж дня в Москві відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, яка для всіх знаменувала поразку ДКНС. 22 серпня М.Горбачов скасував всі незаконні постанови керівників ДКНС. А самі вони були звільнені з займаних посад і заарештовані. Отож, рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, рішучі дії керівництва Росії на чолі з Б.Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових підрозділів на сторону демократії, нерішучість самих путчистів спричинили провал заколоту 22 серпня 1991 р.  
Окремої уваги заслуговує розвиток серпневих подій 1991 р. в Україні. Вранці 19 серпня до Києва прибув командувач сухопутних військ СРСР генерал В.Варенников. Він з’явився в кабінеті Голови Верховної Ради УРСР Л.Кравчука в супроводі командуючого Київським військовим округом генералом В.Чечеватовим та першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком. Голову Верховної Ради України було попереджено, що будь-які спроби невиконання наказів ДКНС призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану і радив Л.Кравчуку подумати і зайняти “правильну позицію”. Л.Кравчук опинився у складній ситуації. Він не контролював ні силові структури, ні військові сили на території республіки. За таких обставин він обрав позицію ухильного вичікування, проявивши таким чином неабияку політичну гнучкість і вміння маневрувати. Відтак висловив депутації свою думку про те, що введення надзвичайного стану на території республіки згідно з Конституцією – прерогатива лише Верховної Ради України і він не стане брати на себе ніяких зобов’язань без її скликання. Водночас Л.Кравчука насторожили слова російського генерала про те, Москва може прийняти рішення про введення надзвичайного стану на основі подання військових з України.  
Після зустрічі з посланцем від ДКНС Л.Кравчук зібрав керівників політичних партій, громадських рухів та об’єднань для проведення консультацій. Заручившись їхньою підтримкою і за дорученням Президії Верховної Ради УРСР 19 серпня 1991 р. Л.Кравчук виступив по республіканському телебаченню. У ньому прозвучав заклик до громадян України до спокою і витримки. Лейтмотивом його виступу стали слова: “Ми повинні діяти так, щоб не пролилася невинна кров”. Водночас заколотники не почули у виступі української офіційної сторони підтримки ДКНС. Таким чином, в дні путчу Л.Кравчук фактично зайняв позицію з одного боку холоднокровності та витримки, з іншого – нерішучості та обережності.  
Цього ж вечора було скликано термінове засідання Президії Верховної Ради УРСР. Однак ні на цьому, ані на засіданні яке відбулося наступного дня, не було прийнято жодних рішень. Комуністи, які мали більшість у Президії або голосували проти або утримувалися. Відвертий протест висловили народні депутати, об’єднані в рамках парламентської фракції Народна Рада. О.Ємець, В.Яворівський, І.Юхновський, Л.Танюк, В.Гриньов зайняли антипутчистську позицію і закликали визнати дії ДКНС антиконституційними.  
20 серпня, в Києві, в Будинку письменників України відбулося засідання представників Народної Ради, Народного Руху України, політичних партій та громадських організацій. У відозві яку підписали представники 9 партій і 10 громадських організацій, вимагалося від Президії Верховної Ради України визнати утворення ДКНС антиконституційною акцією, вжити рішучих заходів щодо захисту державного суверенітету України, скликати позачергову сесію Верховної Ради не пізніше 22 серпня. Водночас представники політичних партій і організацій демократичного спрямування об’єдналися в коаліцію “Незалежна Демократична Україна”. 20 серпня о 14.00 частина членів Президії Верховної Ради України (О.Ємець, В.Гриньов, В.Яворівський, Л.Танюк, В.Пилипчук, Д.Павличко, І.Юхновський) виступили із засудженням перевороту. У “заяві сімох” вони кваліфікували дії ДКНС як антиконституційні і незаконні, водночас висловили свою підтримку демократичним силам Росії, а сам комітет вважали самочинним і контрреволюційним. А в разі спроби захоплення путчистами влади в Україні закликали народ до непокори.  
Після дводобового майже безперервного засідання президія Верховної Ради УРСР 20 серпня ввечері нарешті ухвалила заяву, яка була компромісом між демократичною більшістю та комуністичною меншістю В ній наголошувалося, що на території УРСР влада буде послідовно відстоювати права людини, демократичні завоювання перебудови. У документі також йшлося про запобігання дестабілізації в республіці, говорилося про необхідність утримуватися від мітингів, страйків як цього вимагали путчисти, однак, важливою було заява про те, що дія постанов ДКНС на території України не визнавалася. 21 серпня було скликано екстрену нараду Верховної Ради УРСР. Л. Кравчук засудив переворот в Москві як неконституційний.  
Заколот висвітлив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Офіційна позиція ЦК КПРС і ЦК КПУ щодо ДКНС не була задекларована відкрито. З одного боку є відомості про те, що Секретаріат ЦК Компартії України надіслав на місця шифрограму на підтримку дій ДКНС. З іншого, існує офіційний документ, лист ЦК КПУ, адресований 19 серпня Київському міськкому Компартії України з пропозицією керуватися змістом виступу по телебаченню Голови Верховної Ради Л.Кравчука. Очевидним є те, що вищі компартійні структури в Україні були готові підтримати антиконституційний переворот, адже всі головні “гекачепісти” належали до чільних органів влади. Керівництво ЦК КПУ, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників. Вже після провалу путчу, 23 серпня, в приміщенні Львівському обкому КПУ було вилучено документи, які свідчили про те, що натхненником і організатором путчу був партапарат. Опозиційна лінія, яка спиралася на прояви народного невдоволення, дозволила визначитися у вирішальний момент тим суверен-комуністам, які до цього часу маскували свої національні почуття. Це дало можливість солідарно ухвалити ті рішення щодо ДКНС, які стали доленосними для України. Водночас дії заколотників призвели до дискредитації Компартії.  
Публічним центром опозиційних настроїв щодо ДКНС стали національно-демократичні сили, об’єднані в політичні партії, громадські об’єднання й рухи. Народний рух України на середину дня 19 серпня оприлюднив заяву за підписом тодішнього Голови НРУ І.Драча де зазначалося, що Рух не визнає ДКНС і не вважає його рішення обов’язковими для себе. Громадян України закликалося створювати осередки активного руху опору, для координації всеукраїнського страйку. Основними центрами антипутчистських виступів були західні області України, Харків, Київ, та Донецьк. Ситуація була ще невизначеною, однак обласні ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей прийняли сміливі рішення про неправомірність дій указів заколотників на територіях згаданих областей. Зокрема Львівська обласна рада закликала громадян до масових актів непокори. Такі ж заклики прозвучали і від представників Комітету громадянської згоди, проводу Крайової організації НРУ, Демократичної спілки молоді Львівщини. Пророчими стали слова Б.Гориня на засіданні Ради Львівської обласної організації Української Республіканської Партії: “Довго заколотники не протримаються… Ми повинні внести свою власну частку в боротьбі за незалежність… Україна може скористатися ситуацією і стати незалежною”. 20 серпня тисячі львів’ян вийшли на віче. У численних виступах було засуджено спробу перевороту, висловлено готовність захищати суверенітет України. Про основні тенденції ставлення громадян України в цей час до ДКНС свідчать такі статистичні дані. За даними “Соцінформ”, на запитання: “Чи вважаєте Ви законною діяльність комітету з надзвичайного стану?” – 20-21 серпня 1991 р. негативну відповідь дали в Києві – 75% опитуваних, у Львові – 73%, у Москві –57%. Таким чином зустрівши опір широких верств населення країни , путч провалився

.

2 Проголошення незалежності України

 

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го¬лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо¬віли 28804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого¬лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян. 
За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою са¬мостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення поми¬лок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр. 
4. Результат історичного значення розпаду СРСР та утворення СНД. 
Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточнуліквідаціюСРСР. 7—8 грудня 1991 р. на території. Білорусі (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 
21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдо¬ви, Казахстану, Киргизії, Туркменистану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала самостійною. СНД не є державою, во¬на не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності є цілкомнезалежнимидержавами.Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнення народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольному, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільс¬тві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршува¬лося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не за¬важало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття,мирнимшляхом.

24 серпня 1991 р. вона  офіційно отримала назву —  Україна, що відповідає історичній  традиції. Розпочався процес утвердження  атрибутів державності, без яких  не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку  Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отри¬мав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

3.Розпад СРСР 
Названі роки ввійшли в історію під назвою горбачовської перебудови, коли група молодих і енергійних діячів розпочала оновлення економічних основ, політичного устрою і духовного життя радянського суспільства. Період "перебудови" пройшов два основних етапи: 1) 1985—1987 рр., 2) 1987— 1991 рр. Докорінні зміни умов розвитку виробництва і методів керівництва економікою, важливі перетворення в суспільно-політичній сфері, реалізація нових зовнішньополітичних принципів вийшли за намічені рубежі і привели до розпаду існуючої понад сім десятиліть радянської системи, СРСР і світової системи соціалізму.  
"Перебудова" пов'язана з ім'ям М.С. Горбачева, який в березні 1985 р. став генеральним секретарем ЦК КПРС. П'ятдесятичотирьох-річний Горбачев був наймолодшим членом Політбюро, пройшов повну школу партійного керівника. До складу Політбюро було включено чимало нових членів, які поділяли радикальні думки генсека. Задум реформ, які склали перший етап модернізації, був викладений Горбачовим на квітневому (1985р.) пленумі ЦК КПРС. Серцевиною першого етапу реформ була свого роду "презумпція невинності" соціалізму за економічний спад в економіці. На його думку, проблема полягла в невикористаних можливостях соціалізму. "Прискорення", "перебудова" і "гласність" стали ключовими поняттями першого етапу реформ. Між ними існував тісний взаємозв'язок: гласність означала вияв усіх недоліків, що гальмують прискорення соціалістичного розвитку, а перебудова передбачала внесення структурних і організаційних змін у господарські, соціальні, політичні механізми з метою досягнення все того ж прискорення.  
Основною вважалася зміна інвестиційної і структурної політики, яка передбачала перенесення наголосу з нового будівництва на технічне переозброєння діючих підприємств і виробництв. Завданням №1 було визнано прискорений розвиток машинобудування як основи переозброєння всього народного господарства. Вжиті зосереджені грошові, в тому числі і валютні, вливання в машинобудування не дали ефекту.  
В типово хрущовському дусі була проведена шкільна реформа, коли головним завданням було проголошене загальне комп'ютерне навчання. І це при тому, що радянська промисловість не могла випустити і частки комп'ютерів для використання спеціалістами у проведенні радикальних реформ. В андроповському стилі намагався Горбачев зміцнити дисципліну на виробництві. Особливу "славу" набула програма боротьби з алкоголізмом, створення товариств для її реалізації, варварське знищення виноградників.  
Як і в попередні роки, гасло "кадри вирішують все" мало актуальне значення. До початку 1987 р. було замінено 70% членів Політбюро, 60% секретарів обласних партійних організацій, 40% членів ЦК брежневсько-го "набору". Великі векселі були видані радянському народу XXVII з'їздом КПРС; зокрема, подвоїти до 2000 р. економічний потенціал СРСР, а кожну сім'ю забезпечити окремою квартирою.  
Проте мільйони радянських людей на власному досвіді переконувалися, що постачання товарами народного вжитку і продовольством не лише не поліпшується, а й погіршується, дефіцит постійно посилюється. Для цього були глибинні причини: скрита інфляція, поступова збіднілість державної казни, бюджетний дефіцит тощо. Проте лише в 1993 р. Горбачев зміг більш-менш критично оцінити результати своєї політики: в 1985—1986 рр. в економіці ми діяли стереотипно — розпочали реформи з важкої промисловості, тоді як треба було розпочинати з сільського господарства і легкої промисловості. Раніше (1988 р.) він "виявив" лише одну власну помилку: то була масова антиалкогольна кампанія. Всі інші недоліки він списував на попереднє керівництво.  
Під впливом реалій в економіці й суспільстві, не без допомоги економістів, соціологів, політологів, які рішуче потіснили в його авторському активі парткерівників, 1987 р. Горбачев пішов на серйозні корективи свого реформаторського курсу. Нову ідеологію і стратегію реформ він проголосив у січні 1987 р., а кульмінацією нового реформаторського курсу стала XIX партійна конференція, що відбулася влітку 1988 р. З радянської соціалістичної системи була знята "презумпція невинності", в ній були виявлені серйозні хиби. На перше місце виступало творення демократичної системи соціалізму, в якій сутністю проголошувалася всеохоп-лююча демократизація. Гасло "Більше демократії!" означало уПрОВадЖЄНня безпосереднього управління трудящих у виробничі відносини, державну владу, законотворчість. Політична демократизація повинна була зруйнувати командно-адміністративну систему, яка гальмувала економічні реформи. Таким чином, нова стратегія передбачала насамперед всебічну демократизацію суспільства, без якої неможливі радикальні економічні реформи. XIX партконференція затвердила курс на створення правової держави, головна роль в формуванні якої надавалася політичній реформі. Передбачалися чіткий розподіл обов'язків партійних органів і Рад, передача влади з рук КПРС Радам. Складовою частиною реформи стало введення в країні посади президента, проведення виборів народних депутатів Рад на альтернативній основі.  
Демократизація суспільства привела до формування спочатку численних політичних організацій, а потім партій. Цьому процесу особливо сприяла відміна ст. 6 Конституції (березень 1990 р.) про керівну роль КПРС в суспільстві та ряд законів загальносоюзного і республіканського масштабу про громадські організації. Перші вибори на альтернативній основі до Верховної Ради СРСР дозволили до IX складу увійти прихильникам радикальних політичних і економічних реформ.  
У галузі економіки теж були здійснені важливі кроки до ринкових відносин. Були дозволені індивідуальна трудова діяльність і створення кооперативів з виробництва деяких видів продукції. Широкі права надавалися підприємствам, які одержували можливість самостійно реалізовувати позапланову продукцію. Хоча без ринкових механізмів здійснювати це було дуже важко. Новий закон про підприємство мав сприяти формуванню економічних і правових умов розвитку підприємства. Реорганізовувалася банківська система, створювалися комерційні та кооперативні банки. Збільшувалися іноземні інвестиції та створювалися спільні із зарубіжними фірмами підприємства.  
У сільськогосподарському виробництві виникли фермерські господарства. Все більшого поширення в економіці набував недержавний сектор. Проте реформування економіки не поліпшило стану справ у народному господарстві, збільшувалися розміри дефіциту держбюджету, зростало безробіття.  
Позитивні зміни відбулися в зовнішній політиці. У грудні 1988 р. в промові на Генеральній Асамблеї ООН Горбачев сформулював нову концепцію радянської зовнішньої політики, в якій центральне місце відводилося пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими. Уряд СРСР оголосив мораторій на випробування ядерної зброї, призупинив розгортання ракет середнього радіуса дії в Європейській частині країни, на 500 тис. скоротив збройні сили, розпочав конверсію воєнного виробництва, вивів свої війська з Афганістану. У цієї політики були і відверті противники, які перейшли в ряди горбачовської опозиції. Серйозні зміни відбулися у відносинах між СРСР і країнами, що входили в так звану систему соціалізму, про що йшлося вище.  
В умовах перебудови і гласності суперечності в СРСР, що замовчувалися офіційними колами, переросли у відкриті конфлікти. Економічна криза посилювала міжнаціональну напруженість.  
У національних республіках виникають організовані рухи (національні фронти) за розширення прав республік і реформи радянської федерації. Не задовольняючись реалізацією рішень XIX партконференції про розширення суверенності республік у складі СРСР, в республіках Прибалтики все голосніше звучали фрази про радянську окупацію і необхідність відновлення державності трьох республік. Значного впливу набули національні фронти у Вірменії і Грузії. В останній протистояння націонал-ради-калів і комуністів завершилося втручанням сил Радянської армії і загибеллю 20 прихильників Народного фронту. В Україні набув впливу Народний Рух.  
Восени 1988 р. на виборах у центральні і місцеві органи влади в Естонії, Латвії і Литві перемогли представники народних фронтів. 1988— 1989 рр. Декларації про державний суверенітет прийняли Верховні Ради трьох прибалтійських республік і Азербайджану, 1990 р. — Молдавія, РРФСР, Україна. Подальший процес проголошення суверенітетів охопив усі республіки. Ці декларації поставили в центр політичного життя питання про існування СРСР. У квітні — травні 1991 р. у підмосковній резиденції Горбачева Ново-Огарьово відбулися переговори керівників 9 союзних республік з питання підписання нового союзного договору, який передбачав створення Союзу суверенних держав (ССД) як демократичної федерації рівноправних радянських суверенних республік. Його підписання було призначено на 20 серпня 1991 р.  
У ставленні до нового договору виявилися як прихильники, які бачили в ньому можливість зниження рівня міжнаціональної конфронтації, так і рішучі противники, які вбачали в новому договорі капітуляцію центру перед вимогами націонал-сепаратистських сил у республіках. За кілька днів до підписання нового договору останній президент СРСР Горбачев був усунений від влади і новостворений Державний Комітет з надзвичайного стану (голова — Янаєв Г.І.) проголосив на шість місяців у країні надзвичайний стан. Завдання комітетників полягало у відновленні порядків, які існували до 1985 р. Проте організатори антиконституційного заколоту зазнали поразки. Ці події наблизили розпад СРСР. Наприкінці 1991 р. Україна, а потім й інші республіки проголосили про створення самостійних держав.  
У грудні 1991 р. в Білорусі під час зустрічі керівників Росії, Білорусі і України було проголошено про припинення дії союзного договору 1922 р. і про припинення діяльності державних структур СРСР. Так напередодні 69-ї річниці створення Союзу була підведена риска під його існуванням.