Средние века

План 

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Утворення,  політичний устрій  та основні віхи історії держави Меровінгів…………………………………………………………………4
2. Перехід влади до нової династії.  Держава Каролінгів…………………8
3. Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська діяльність………………………………………………………………….10
4. Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого……..13
5. Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної Європи…...17

Висновок…………………………………………………………………………19

Список використаної літератури……………………………………………….20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У 486 р. внаслідок франкського  завоювання в Північній Галлії виникла  Франкська держава, на чолі якої стояв  вождь салічних франків Хлодвіг (486--511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів). Так розпочався перший період історії Франкської держави -- з кінця V до кінця VII ст., названий меровінзьким. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507), за його наступників - Бургундія (534), остготи відступили франкам Прованс (536).

До середини VI ст. Франкська держава включала майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також кілька германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну данину.

Франкська держава проіснувала  значно довше, ніж інші варварські королівства  континентальної Європи. Процес феодалізації відбувався тут у формі синтезу  пізньоримських і германських родоплемінних  відносин.

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з найвідоміших варварських "правд" І - "Салічна правда". Це запис судових звичаїв салічних франків, зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя (а можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут набагато менше, ніж в інших варварських "правдах", і виявляється головним чином у зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях.

"Салічна правда" відображає архаїчні порядки  первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані - відомості про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави.

 

 

1. Утворення,  політичний устрій  та основні віхи історії держави

                                      Меровінгів 

У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галлії виникла Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг (486—511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів). Так розпочався перший період історії Франкської держави — з кінця V до кінця VII ст., названий меровінзьким. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507р.), за його наступників — Бургундія (534р.), остготи відступили франкам Прованс (536р.).

До середини VI ст. Франкська  держава включала майже всю територію  колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також кілька германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну данину.

Франкська держава проіснувала  значно довше, ніж інші варварські королівства  континентальної Європи. Процес феодалізації відбувався тут у формі синтезу  пізньоримських і германських родоплемінних відносин.

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з  найвідоміших варварських "правд" І — "Салічна правда". Це запис судових звичаїв салічних франків, зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя (а можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут набагато менше, ніж в інших варварських "правдах", і виявляється головним чином у зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях.

"Салічна правда" відображає архаїчні порядки  первіснообщинного ладу, що існували  у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові  дані — відомості  про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави.

• Франкське королівство меровінзького  періоду з кінця VI — початку VII ст. було вже ранньофеодальним суспільством, хоча процес феодалізації в ньому  розвивався досить повільно. Аж до кінця VII ст. основним  станом цього суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об'єднані у вільні общини-марки. Початок феодалізації франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави.

•  Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром якого став королівський двір. Влада короля ґрунтувалася передусім на тому, що він був найбільшим землевласником у державі, очолював    численну, особисто віддану йому дружину.

• Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм наближеним у приватну власність ті землі, що раніше становили всенародну, племінну власність, довільно розпоряджався державними прибутками, що надходили до нього у вигляді податків, штрафів  і торгового мита.
• Королівська влада спиралася на підтримку класу  великих землевласників. З моменту виникнення держава всіляко захищала інтереси цього класу феодалів і сприяла своєю політикою розоренню і закабаленню вільних общинників, зростанню великої земельної власності, організовувала нові завоювання.
• У центральному управлінні Франкської держави збереглися лише слабі залишки минулої первіснообщинної організації у вигляді щорічних військових оглядів — "березневих полів".
• Вимушені рахуватися з великими землевласниками, франкські королі періодично скликали збори найзначніших магнатів, де обговорювали загальнодержавні питання.
• Управління графством — більшою територіальною одиницею — цілком перебувало в руках королівської посадової особи — графа, який був головним суддею и графстві й стягував на користь короля третину всіх судових штрафів.
• Найповніше збереглося самоврядування в сільській общині, яка на сільському сході обирала своїх посадових осіб, творила суд за дрібними правопорушеннями і стежила, щоб дотримувалися звичаї марки.

Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників вже за сина Хлодвіга призвело до ослаблення королівської влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і прибутків, франкські королі виявилися безсилими в боротьбі з сепаратистськими спрямуваннями великих землевласників. Після смерті Хлодвіга почалося дроблення Франкського держави.

З кінця VI в. намічається  відособлення трьох самостійних областей у складі Франкського держави:

1. Нейстрії — Північно-Західної Галлії з центром у Парижі;
2. Австразії — північно-східної частини Франкської держави, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу;
3. Бургундії — території колишнього королівства бургундів.

Наприкінці VII ст. на південному заході виокремилася Аквітанія.

Ці чотири області  відрізнялися і етнічним складом  населення, і особливостями соціального  ладу, і ступенем феодалізації. Вони були слабо пов'язані економічно (в той час панували натурально-господарські відносини), що перешкоджало їх об' єднанню в одній державі. Королі з дому Меровінгів, що очолювали ці області після роздроблення Франкського держави, вели між собою боротьбу за верховенство, яка ускладнювалася безперервними сутичками між королями і великими землевласниками всередині кожної з областей.

Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства  опинилася в руках майордомів (старший по дому). Спочатку це були посадові особи, що очолювали королівське  двірцеве управління. Потім майордоми  перетворилися на найбільших землевласників. Все управління кожної з областей королівства зосереджувалося в їх руках, і майордом виступав як вождь і військовий ватажок місцевої земельної аристократії. Королі з дому Меровінгів, що втратили будь-яку реальну владу, призначалися і зміщувалися за волею майордомів, отримавши від сучасників зневажливе прізвисько "лінивих королів".

Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у 687 р. майордом Австразії Піпін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави. Саме він поклав початок новій династії франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представників — Карла Великого — отримала назву династії Каролінгів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       

 

 2. Перехід влади до нової династії.  Держава Каролінгів.

 

Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського), ставши правителем об'єднаної Франкської держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представників — Карла Великого — отримала назву династії Каролінгів.

Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з кінця VII до середини IX ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. — як королі. Цей період в історії Франкського королівства називають каролінзьким.

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів, полягала:

• у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини;
• розоренні маси вільних селян-общиників, які, втрачаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залежних людей, а потім і кріпаків.

До початку VIII ст. у  франків вже склалися дві ворожих  одна одній соціальних верстви:

• перша — великі землевласники галло-римського і германського походження, які володіли своїми землями переважно на правах безумовної приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках;
• друга — тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили.

Значну частину цих  залежних людей становили нащадки галло-римських рабів, колонів, вільновідпущеників, германських рабів і литів. Відмінності між цими категоріями поступово згладжувалися. Але водночас у франкському суспільстві ще були досить численні проміжні групи населення: дрібні та середні алодисти селянського типу, що частково також користувалися працею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони тримали землю у вотчині як дрібні держателі феодального типу (дрібні вотчинники), що починали тільки переходити до феодальної системи господарства.

Саме за рахунок розмивання цих проміжних шарів значною  мірою і відбувався процес аграрного перевороту VIII — початку IX ст. Зміни в соціальній структурі франкського суспільства визначили політику наступника Піпіна Герістальського — майордома Карла Мартелла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      3.Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська

                                                діяльність.

Карл Мартелл ("Молот"), що правив з 715 по 741 р., почав своє правління  з придушення внутрішньої смути  в королівстві. Розбивши повсталих  проти нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії і Провансу, Карл виступив проти німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори — саксів, фризів, алеманів, баварів, і знову обклав їх даниною.

У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які, завоювавши на початку VIII ст. Іспанію, вторглися в 720 р. в Південну Галлію, погрожуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє поклала край подальшому просуванню арабів у Європі.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав  зміни форм феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, постало питання про докорінну реорганізацію військових сил. Тому була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.

Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність (алод), які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді "бенефіціїв" (дослівно: "благодіяння"). Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX—X ст. набули характер феоду (лену), тобто спадкового володіння, пов'язаного з обов'язком військової служби.