Тюркські держави на території України

 

У VII столітті відносини між  Хозарським каганатом і Візантією  погіршилися, так як посилений Хозарський каганат став серйозною загрозою для Візантії. Хозари окупували землі поблизу Чорного моря, захопили і частину володінь Візантії.

Починаючи з VI століття, став процвітати Південний Крим, його економічним  і політичним центром був Херсонес. Юстиніан (візантійський імператор) побудував у ньому дві фортеці: Алусту і Гурзувіт. Всі городяни повністю прийняли християнство (про городян готів і аланів збереглося дуже мало відомостей).

Після походу булгар, який очолив Кубраг Візантія втратила свій вплив  у Криму. З приходом хозар становище в Криму ще більше погіршилося.

 

Каганат на ранніх періодах свого розвитку мав значне прогресивне  значення. Серед заслуг хозарів на цьому етапі можна виділити призупинення експансії арабів, встановлення безпеки  і порядку в прикаспійських степах, що дало можливість розвиватись землеробству, ремеслам і торгівлі. Хозари створили самобутню культуру, яка створювалась і з значними впливами з боку Тюрків, Візантії, Персії, а згодом Арабів. Хозарський каганат виконав роль захисного щита Східної Європи перед Арабським халіфатом і зупинив його на кавказькому напрямку експансії мусульманського світу. Унікальна релігійна ситуація, яка виникла внаслідок свого місця розташування на межі мусульманського і християнського світів, породила політику віротерпимості, що було найкращим можливим варіантом державної політики в такій релігійно різнобарвній країні.Віротерпимість дала змогу розвиватись всім громадянам держави і створила умови для стікання в Хозарію біженців з різних країн. Могутній Хозарський каганат впродовж багатьох років стримував натиски кочівників зі Сходу, що позитивно відбилось на розвитку слов'ян і дало їм змогу заселити Північно-Причорноморські степи. Гнучка внутрішня політична будова конфедеративного характеру дала змогу об'єднати в Хозарський каганат без великого опору велику кількість споріднених між собою народів. Така будова забезпечила Хозарському каганату внутрішній спокій і злагоду і зовнішньо-політичну могутність.

 

Значної шкоди хозарам  завдали арабо-хозарські війни. Але переломним моментом в історії Хозарського каганату було прийняття іудаїзму державною релігією в 808 році. Внаслідок чого держава перетворюється з федеративої в тоталітарну, занепадає народне господарство, гине самобутнє мистецтво, спадає могутність Хозарії. Вона стає паразитичною державою, яка заважає торгівлі інших народів.Через заміну політики віротерпимості на переслідування за релігійною ознакою і громадянську війну хозарське суспільство отримало внутрішній надлом. Що й призвело до поступового занепаду, а потім і загибелі Хозарського каганату. [6]

 

У середині X століття небезпека  з боку мусульман розсіялася. Тепер нападати стали візантійці. У 944 році вони захопили Нізіб і Едессани, в 961 році - Кріт, а в 965 році - Сицилію.

У цей період ще більше зміцніла Київська Русь - ворог хозарів, який з’явився недавно. Хозарський каганат не міг чекати допомоги ні від кого.

У 965 році слов'яни завдали  Хозарському каганату вагомий удар. Пограбувавши Хазаран, Ітіль, Семендер і винищивши їх населення, вони прийшли в Рум і Андалус.Жителі Ітилі уникнули смерті в Сія-Кухе (Мангишлак). Київський князь Святослав, виступивши в похід осторонь Азовського моря, по дорозі розгромив аланів.

 

Київська Русь стала найсильнішим ворогом Хозарського каганату. У результаті її нападів хозари були повністю розгромлені. Як народ вони зникли з історичної арени. А причина зникнення хозар криється в тому, що вони навіть у період існування Хозарського каганату постійно асимілювалися з іншими племенами. Більшість населення Хозарського каганату становили огузи, гуни, алани і інші кочові племена. [7]

1.4. «Кримське ханство»

 

 

Початок XV ст. був часом  смут і внутрішньої боротьби в Золотій Орді. Крім того. Кримський її улус сильно тяжів до самостійного політичного існування. Саме цими смутами і непевністю відносин і скористався великий литовський князь Вітовт. Він привабив до Литви масу татар, частково як полонених, а також і втікачів, вигнанців, яких переслідував великий хан, і поселив їх, щедро наділивши і землями, і привілеями.

 

У міру свого зміцнення місцеві  татарські феодали прагнули утворити в Криму самостійну державу. За їх підтримки з кінця XIV ст. тут з'являлись на короткий час місцеві хани, що швидко мінялись на престолі. У утворенні окремого від Золотої Орди ханства в Криму були зацікавлені, як вже було сказано, Литва, а також і Московське князівство. Важко було передбачити в слабому ще Кримському ханстві того в недалекому майбутньому небезпечного ворога, існування якого визначало в значній мірі подальший хід суспільного розвитку Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського і в його складі — України.

 

І Литва, і Московщина могли б  використовувати кримських ханів  проти Золотої Орди. За підтримкою, з одного боку, місцевих беїв, а з  іншого, — великого князя литовського  Вітовта в 1427 р. в Криму з'явився хан Хаджі-Гірей, який поклав початок династії Гіреїв.

 

Він пробував об'єднати весь Крим лід  своєю владою. Біля Солхату Хаджі-Гірей наніс важку поразку генуезькому війську і наклав на Кафу данину.

У середині XV ст. Кримське ханство  вже встигло остаточно відокремитись  від Золотої Орди, користуючись для цього і підтримкою Литви. А вона розповсюдила за Вітовта свою владу до низин Дніпра і Дністра, впритул до берегів Чорного моря, і контролювала південь України за допомогою фортець. На Дніпрі були укріплення Канева, Черкас, в руках Литви знаходився головний пункт переправи через нижній Дніпро — острів Тавань, литовсько-руські укріплення були на місці теперішньої Одеси, а також в гирлі Дністра і вище нього. Немає нічого дивного в тому, що Хаджі-Гірей, перший з династії Гіреїв, вважав себе підручником великого князя литовського. Та становище скоро і круто змінилось.

 

Завоювання Константинополя турками-османами в 1453 р. надало іншого спрямування політиці Кримського ханства, яке тільки склалося. Як показали подальші події, Крим неминуче мусив увійти в спільний союз мусульманських держав на чолі з Туреччиною. Таким чином, татари ставали ворогами по відношенню до всіх представників християнського світу.

Заволодівши південними берегами Чорного  моря і входом у нього, Турецька імперія  прагнула оволодіти і північними, і східними його берегами. Уже в 1454 р. турецький флот з'явився біля берегів  Криму. Коли в 1466 р. Хаджі-Гірей помер, між його синами почалась боротьба за престол. У ній прийняли участь як татарські беї, так і генуезці. У боротьбу втрутився і турецький султан. У 1475 р. турецький флот прийшов до Кафи. Після чотирьохденного бомбардування Кафа, в якій спалахнуло повстання греків і вірменів, здалась на милість переможця. Далі турки взяли Анапу, Судак і решту генуезьких фортець, в яких були залишені турецькі гарнізони.

 

Кримське ханство попало у васальну залежність від Османської імперії.

Ханський престол був відданий турками синові Хаджі-Гірея, який попав  до них в полон — Менглі-Гірею. Але це було зроблено за умови, що південна берегова смуга Криму і Азов залишаться під безпосередньою владою султана; хани в майбутньому повинні були призначатись султаном, але обов'язково з роду Гіреїв; вони були зобов'язані за вимогою султана прибувати до нього на допомогу з військами; султан при цьому не повинен був втручатись у внутрішні справи ханства; кримським ханам надавалось право безпосередніх відносин з іноземними державами.

 

Отже, Османська імперія отримала можливість використовувати Кримське ханство як засіб тиску на Польщу і Москву.Але не слід забувати й  про те, що Кримське ханство все  ж таки проводило самостійну, інколи навіть антитурецьку політику. До того ж татари неодноразово звертались по допомогу до запорізьких козаків, особливо в моменти політичної конфронтації з султаном.

 

У Кримське ханство окрім власне півострова входили і степи за перешийком з нижньою частиною течії  Дніпра. З часом до Криму було приєднано При-кубання.

 

Державу Менглі-Гірея було поділено на численні улуси, що належали ханським васалам — племінним князям (беям), які мали своїх слуг і ясачних людей. За Менглі-Гірея ханство було досить сильною державою і грало певну роль у справах Східної і Південно-Східної Європи. З великим князівством Московським з 1479 р. Менглі-Гірей мав тісний союз у боротьбі проти Золотої Орди і Литви. Князів останньої хан вважав за своїх васалів і вимагав від них щорічної данини за право володіти Україною. Свої претензії на підкорення Литви Менглі-Гірей неодноразово підкріпляв спустошливими набігами. У 1482 р. він захопив Київ і вчинив такий  «поток і розграблення», який зробив у свій час з Києвом і хан Батий. Тоді було спалено Київ, а його церкви пограбовано, у полон потрапило безліч люду, не зміг врятуватися й сам київський воєвода з родиною. Вважають, що з свого наскоку на Волинь Менглі-Гірей вивів до 100 тис. полонених. Та головне полягало у тому, що хан знову відсунув від Чорного моря Литовсько-Руську державу. Менглі-Гірей захопив також пониззя Дніпра і заставив його своїми городками, які він влаштовував, користуючись вказівками і допомогою турків, наприклад, уже згадуваний Очаків у гирлі Дніпра, Інкерман на Таванському перевозі.

 

З часів Менглі-Гірея між заселеною  територією Київської землі і  татарськими кочів'ями залягла  широка і пустельна степова смуга, відома впродовж наступних століть як «Дике поле». Воно стало ареною постійних дрібних кривавих зіткнень між населенням указаних двох територій. Кримське ханство зразу вияснило свою політику і дотримувалось її до кінця. Вона була дуже простою: жити за рахунок своїх християнських сусідів — Литви і Московщини.

Завдання це полегшувалось для  татар тим, що їх сусіди знаходились  у непримиримій ворожнечі між собою. Ворожнечі цій не було кінця, тому що занадто багато було приводів для постійних зіткнень на довгій прикордонній смузі між Україною і Московським князівством. Два державних центри відтягували її то в той, то в інший бік.Крим мав з цієї ворожнечі безкінечну користь: то розоряв Литву в союзі з Москвою, то Москву — в союзі з Литвою. [8]

 

Держава повинна була б взяти  на себе захист своїх кордонів. Проте  ні Литовсько-Руська держава до Люблінської унії, ні Річ Посполита після неї не мали досить сил, щоб захистити свої степові кордони. Тому цей обов'язок мусило взяти на себе населення цих окраїнних земель. Міцно і вміло тримаючи зброю в руках, українські колонізатори південних степів своєї батьківщини стали одночасно і їх захисниками. Перш за все ними стали козаки. Укр. 'нське козацтво з'явилось в суспільному житті країни тільки тому, що під боком існувало Кримське ханство. [9]

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Причини  появи та подальшого занепаду тюркських держав на території України

2.1. Імперія гунів 

У II—IV ст. в Приураллі  з’явився кочовий народ, що походив  з тюркомовних хунну. Цей народ  прийшов у II ст. з Центральної  Азії. В IV ст. в період Великого переселення  народів гуни рушили на Кавказ, Північне Причорномор’я, підкоряючи племена  аланів, готів, герулів, гепідів, слов’янські  та германські племена. 
  

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території  від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну  до Волги.

 

Великий вождь Аттіла (правив в 434—453 рр.) заснував міцний союз племен на величезній території з осередком  на Дунаї (Угорщина). Суспільний устрій гунів при Аттілі не вийшов зі стадії військової демократії, хоча в них  зростала майнова нерівність, поширилася практика рабовласництва, влада вождя  перетворилася на спадкову.

Гуни залишалися кочовиками. На підкорені племена вони накладали  данину і примушували брати участь у військових походах. Після смерті Аттіли (453) союз племен фактично розпався. Поступово гуни розчинилися серед  інших народів. 
  

Так на зміну одним приходили  інші стародавні народи у південній  Україні, які спричинилися до розвитку господарювання і державної організації  України. Місце їх зайняли слов’яни, українці. 
  

Слід враховувати, що державно-правовий розвиток південних земель сучасної України вплинув лише опосередковано на виникнення української державності  і права. Лише слов’янська державність  і право стали тим історичним підґрунтям, на якому базувалася українська державно-правова традиція.

 

2.2 Велика Булгарія

 

Між 630 і 635, хану Кубрату вдалося  об'єднати два провідних булгарських  племені кутригурів і утигурів у єдину державу створивши потужну конфедерацію, яка згадується у середньовічних авторів, як Стара Велика Болгарія, а також відома як Оногундурсько-Булгарська імперія. Деякі вчені припускають, що вона також включала в число своїх підданих переможених аварів і простягнулася на захід, до Паннонської рівнини. Вважається що столицею держави було древній город Фанагорія на Таманському півострові. Столицею був древній феодальний город Болгар.

 

За часів правління імператора Костянтина IV, загинув Кубрат. І Батбаян, найстарший з п'яти його синів, отримав владу над державою. Під сильним хазарським тиском, інші сини Кубрата проігнорували поради батька залишитися разом, щоб протистояти ворогам. Велика Болгарія була поділена на три частини. Від Великої Болгарії відділились Волжська Булгарія та Дунайська Болгарія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Хозарський каганат

 

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського  каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

До VII століття хазари займали підлегле становище в змінювали один одного кочових імперіях. В 560-е рр.. опинилися в складі Тюркського каганату, після розпаду останнього в середині VII століття створили власну державу - Хозарський каганат ( 650 - 969), який став одним з найбільш довговічних кочових об'єднань у цьому регіоні.

Спочатку  мешкаючи в районі на північ від Дербента в межах сучасного рівнинного Дагестану, хазари стали розселятися в контрольованих регіонах: у Криму, наДону і особливо в Нижньому Поволжі, куди в VIII столітті була перенесена столиця держави. Кілька груп хазар в результаті тривалих війн проти Ірану іАрабського халіфату були насильно переселені в Закавказзі. Пізніше Хозарська походження мали багато високопоставлених гулями Аббасидского халіфату. Також відомо про існування хазарського гарнізону в Константинополі і хозарської-єврейської громади в Києві (урочище Козари існує в Києві і по сьогодні). У першій половині IX століття три хазарських роду, званих каварамі, через політичні міжусобиці покинули країну і приєдналися до угорцям, разом з якими прийшли в Паннонію і надалі асимілювалися.