Церковна, політична та культурна діяльність П. Могили

Зусилля П. Могили сприяли  відродженню Кирилівського монастиря. Тоді ж православним повернули Видубицький і  пустинно-миколаївські монастирі.

П. Могила приділяв велику увагу пошукам, розкопкам і відновленню давніх святинь Києва. Насамперед. Це стосується Десятинної церкви, зруйнованої за часів Батия. Біля фундаменту цього храму знайшли мармурові саркофаги з останками св.. Володимира та його дружини Анни. Голову рівно апостольського князя було перенесено в Успенський собор Києво-Печерської лаври. На території, яку раніше займала Десятинна церква, митрополит приблизно в 1635 р. спорудив невеличку каплицю на честь св. Миколая.

Неподалік десятинної було відновлено Трьохсвятительську церкву. Капітальної перебудови зазнав і  храм Спаса на Берестові. Завдяки  зусиллям П. Могили основні храми й монастирі Києва, відремонтовані й перебудовані, знов опинилися у руках православних. У цьому митрополиту допомагали всі православні кияни. Завдяки підтримці яких вдалося подолати опір католицького воєводи Києва Януша Тишкевича.

П. Могила приділяв велику увагу розробленню та оформленню православної догматики, спираючись на методи, які використовувала католицька церква за доби Контрреформації. Плодами цієї копіткої роботи були численні полемічні, спрямовані на захист православ’я, і фундаментальні богословські твори митрополита, видані друкарнею Києво-Печерської лаври. Серед них найважливіше значення мали «Православне оповідання віри» (1640), «Літос» (1644), «Короткий катехізис» (1645), а також опублікований незадовго до смерті П. Могили «Євхологіон, албо Молитослов, или Требник» («Великий требник Петра Могили», 1646), в якому були упорядковані, узгоджені  й нормативно оформлені обряди й догмати православної церкви.

Реальна розробка П. Могилою  та його однодумцями богословських  питань була зумовлена не тільки конфронтацією  з уніатами, а й незадовільним  висвітленням православної догматики вченими греками, які стояли  на консервативних позиціях.

У 1633 р. патріарх константинопольський Кирило Лукаріс видав своє «Сподівання віри», де, полемізуючи з католицькими богословами, багато в чому наблизився до окремих положень кальвінізму. Проте кальвінізм, що проповідував зумовленість людської долі Божою волею аж до загробного життя, був для П. Могили своїм фаталізмом ще більш найприйнятніший, ніж католицизм. У 1638 р. кальвіністське «падіння» патріаршої думки було засуджено Константинопольським собором, але його формування теж не могли задовольнити П. Могилу.

На скликаному у вересні 1640 р. в Софії Київський помісному  соборі митрополит намагався знайти підтримку свого розуміння системи  й змісту основних православних догматів. Після палких дискусій, у ході яких лунали закиди і щодо симпатій католицизму. І щодо значення святоотчеської традиції, собор  у Києві загалом затвердив концептуальні позиції оновленого православного богослов’я   П. Могили. Поданий митрополитом «Катехізис», або «Православне сповідання віри», надіслали в Константинополь.  У березні 1643 р. його положення були затверджені патріархами константинопольськими, александрійським, антіохійським та єрусалимським. Із Києва вийшов догматичний текст, який в оновленому вигляді представляв православну віру відповідно до духовних та інтелектуальних запитів початку нового часу.

П. Могила не тільки добре розумівся на всіх тонкощах католицької філософсько-теологічної традиції, а й був добре знайомий із протестантським богослов’ям. Кальвінізм він рішуче заперечував, але до інших реформаційних ідей він ставився толерантно. Він особисто вінчав свою родичку Марію Могилянку з лідером литовських протестантів князем Радзівіллом. У творах П. Могили відчутне й лояльне ставлення до іудейської віри. Полеміка з індуїзмом, як і католицизмом, у нього, на відміну від православних авторів попередніх десятиліть, позбавлена емоцій і має форму коректної дискусії.

Могилянське богослов’я піднесло Київ на рівень найважливіших  теологічних центрів християнського світу, підтверджуючи метафоричне визначення міста як «Другого Єрусалима».Тут під егідою митрополита в 30 – 40-х роках XVIІ ст.. зросла нова генерація мислителів, які знали давні й нові європейські мови й мали належну філософську підготовку.

Тож не дивно, що фундаментальні праці П. Могили разом із працями  київських учених, які продовжували його напрям, – І. Гізеля, Д. Туптала, С. Яворського, Ф. Прокоповича, становили  підґрунтя богословської освіти в Україні й російській імперії  аж до середини ХІХ ст. П. Могила задумав іще дві грандіозні праці: «Житія святих» (написав їх уже Д. Туптало) й загальне виправлення слов’янського тексту Острозької Біблії (над чим богослови працювали до кінця XVIІІ ст.).

Завдяки невтомній діяльності П. Могили та його однодумців Київ у другій половині XVIІ ст. перетворився на центр православної європейської освіченості й богословської культури. Місце конфесійної нетерпимості попередніх десятиліть заступили ідейна толерантність і прагнення до культурно-духовно Митрополитові була близькою ідея східної і західної церков, навіть їхнє об’єднання на конфедеративних засадах (із визнанням Києва церковним центром, рівним Риму й Константинополю, як свого часу пропонував М. Смотрицький, і закріпленням за його духовним главою звання патріарха). Але досягати примирення він аж ніяк не хотів ціною поступок у принципових організаційних, догматичних і обрядових питаннях.

Із приводу стосунків  між православ’ям і католицизмом П. Могила в 1645 – 1646 рр. листувався з  папою римським, та зусилля досягти злагоди виявилися марними. Ватикан не збирався визнавати православну церкву рівною собі стороною і наполягав на її підпорядкуванні через унію, а це для митрополита київського і всіх православних України було неприйнятним.

Помер Петро  Могила 31 грудня 1646-го (10 січня 1647 р.). Заснованому ним колегіуму він заповів великі кошти і свою бібліотеку. Митрополитом був обраний його багаторічний соратник Сильвестр Косів (1647 – 1657), який продовжував церковно-освітній курс П. Могила, але вже за принципово нових умов – у полум’ї  визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

І. Бедрик-Білан Х., А. Безносик та ін. 100 найвідоміших українців. – К: Автограф, 2005. – С. 90 – 98.

ІІ. Буштрук О. В. Історія України. Готуємось до ЗНО: Навч. Посіб. – Х.: Країна мрій, 2009. – С. 54 – 57.

ІІІ. Історія України. Для дітей шкільного віку. – І – 90 К: «Знання» України, 1992. – С. 128.