Шестидесятники в Украине

Шестидесятники в Україні Вступ. Хто такі «шестидесятники?» Вплив "шестидесятників" на процес розвитку суспільства. "Шестидесятники" - нове покоління творчої інтелігенції в літературі. Висновок Література                                      1. Вступ       Після смерті Сталіна  в радянській історії почалася нова ера. Диктаторські методи, засновані на терорі і масовому примусі, не могли існувати нескінченно. Необхідність змін усвідомлювала навіть радянська еліта. Назріла насущна потреба   послаблення жорстокого,  сталінського контролю над усіма сферами життя суспільства. Колосальна економічна і політична потужність, накопичена радянською державою, нарешті, повинна була  почати служити людям, їх благу. Відхід від основних рис сталінізму і пошук нових підходів до будівництва комунізму відбувалися в усіх республіках Радянського Союзу, але в Україні ці зміни були особливо численними і заслуговуючими на увагу.                                        2. Хто такі «шестидесятники?»      Шістдеся́тники — назва нового  покоління радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у   мистецтво, літературу,   та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років.     У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади.   В рамках СРСР - це політики  М. Горбачов, О. Яковлев; філософи О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Бовін, Ф. Бурлацький, редактори масмедіа — В. Коротич, Є. Яковлєв, С. Залигін та багат       Найбільшу популярність в СРСР здобув правозахисний або демократичний рух шестидесятників. що базувався в Москві. Більшість його учасників представляла російська інтелігенція, а серед його лідерів були такі світила, як романіст Олександр Солженицин і фізик-ядерник Андрій Сахаров.    Шістдесятники України виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський.     Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст.    Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.   Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіційної: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді « Супутник» в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури.   Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.    Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на протесну інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.    Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші стали на шлях політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.               3. Вплив "шестидесятників" на процес розвитку суспільства      У 1961 р. М. С. Хрущов  почав новий етап десталінізації, піком якого стало вилучення  мумії диктатора з мавзолею.

     Культурна українська еліта, особливо літератори, відновила спроби розширення можливостей творчого самовираження. Вона знову зайнялася підрахунками тих втрат, які Сталін наніс українській культурі. Письменники старшого покоління, як і раніше, наполягали на реабілітації своїх репресованих колег. Так, Корнійчук запропонував заснувати "Бібліотеку великих 20-х", щоб оприлюднити твори Блакитного, Кулиша, Курбаса і інших жертв чищень. Інші вимагали реабілітації жертв кінця 1940-х. і всі разом виступали проти русифікації.

 

   Українське художнє слово продовжували збагачувати митці старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та ін. Здійснюючи свої давні задуми, В. Сосюра написав сповідальну повість "Третя рота", поеми "Розстріляне безсмертя" та "Мазепа". Але тоді їх опублікувати не вдалося. Плідно працювали М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи "Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", та О. Гончар, роман якого "Тронка" було відзначено Ленінською премією. Романом "Вир" назавжди вписав в історію української літератури своє ім'я Григорій Тютюнник. Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, Л. Первомайського, П. Загребельного та ін.

 

     Проте найприкметнішим явищем стало народження нового покоління письменників, поетів і критиків, таких як Василь Симоненко, Лина Костенко, Евген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновский і Дмитро Павличко, які вимагали гарантій того, що розвиток української культури не буде задавлений в майбутньому. Не у силах бути спокійними свідками непослідовної десталінізації, ці молоді люди самі включилися в неї, вимагаючи припинити втручання партії в справи літератури і мистецтва, домагаючись права на творчі пошуки і відстоюючи головну роль української мови в освіті і культурному житті республіки.

  Бунтарство цієї талановитої молоді явно виходило за рамки, що передбачалися хрущовською лібералізацією. У Радянському Союзі з'явилося примітно невелике, але постійно зростаюче коло людей званих шестидесятниками, які стали, відкрито критикувати уряд і вимагати дотримання своїх релігійних і національних прав.

 

  Як же після багатьох років терору, в умовах суворого ідеологічного контролю міг виникнути цей виклик режиму?

 

    Значною мірою шестидесятництво було результатом десталінізації, процесу послаблення "паралічу страху", початих Хрущовим. Коли Брежнєв почав згортати політику лібералізації, це викликало протест, особливо у інтелігенції.

 

  У Україні і інших національних регіонах шестидесятники об`єднувалися навколо національних проблем, зазвичай тісно взаємозв'язаних з питаннями громадянських прав і свободи совісті.

 
        4. "Шестидесятники" - нове покоління творчої для літератури інтелігенції

 
     Первинне ядро українських дисидентів сформувалося в основному за рахунок "шестидесятників" - нового покоління творчої для літератури інтелігенції, що зовсім нещодавно стало відомим. До нього відносилися Лина Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Свитличный, Евген Сверстюк, Микола Винграновский, Алла Горская, Іван Дзюба. Пізніше до них прилучилися Василь Стус, Михайлі Осадчий, Игори Ірина Калинец, Микола Горбаль, Іван Гель, брати Горыни.

 

     Вражаючою загальною рисою лідерів цієї групи було те, що усі вони були зразковим продуктом радянської системи освіти і виховання і починали робити багатообіцяючу кар'єру. Деякі взагалі були переконаними комуністами. Зосереджені в основному в Києві і Львові, вони були вихідцями з різних регіонів республіки (більшість - зі Східної України, проте багато хто був тісно пов'язаний з її західними регіонами, де свого часу працювали або вчилися).

 

     Ще однією примітною особливістю українських дисидентів є їх соціальне походження: в основному вони були вихідцями з села і відносилися до першого покоління міської інтелігенції.

  У Україні налічувалося не більше 1 тис. активних шестидесятників. Правда, кількість співчуваючих ним, ймовірно, досягало багатьох тисяч.

 

    Проти чого і за що боролися шестидесятники? Як і в будь-якій групі інтелігенції, серед них спостерігалися значна різноманітність і суперечність в поглядах.

 Один з відомих шестидесятників - літературний критик Іван Дзюба однаково прагнув як до досягнення громадянських свобод, так і до реалізації національних прав. Він чітко сформулював свою мету: "Я пропоную.. тільки одну річ: свободу - чесного, публічного обговорення національних проблем, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і самоудосконалення. Проте спочатку і в першу чергу має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу турбував колосальний розрив між радянською теорією і практикою, особливо в області прав націй, і він закликав владу ліквідовувати цей розрив для блага і радянської системи, і українського народу.

 

    Історик Валентин Мороз, навпаки, продовжив інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму і не приховував своєї відрази до радянської системи і надії на її загибель. Та все ж головним чином шестидесятники виступали за реформи в СРСР, а не за революцію або відділення України. Вони були проти національного пригноблення в Україні і за громадянські права в СРСР.

 

   Західні дослідники розходяться в думках відносно мотивів і умов, що спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль вважає, що в Україні, як і в цілому по СРСР, це була зміна, політичного курсу радянського керівництва : хрущовську "відлигу" змінили брежнєвські спроби повернути цей процес назад - в результаті виник дисидентський рух.

   Звичайно ж, відкрито проукраїнська лінія Шелесту стала додатковим стимулом для української інтелігенції висловлювати своє невдоволення.

 

  У будь-якому випадку дисидентський рух явно був новітнім варіантом протистояння української інтелігенції і російської імперської бюрократії, що тривало з покоління в покоління. Перші прояви активності доводяться на кінець 1950-х - початок 1960-х років, коли в Західній Україні виникло декілька невеликих підпільних груп. Найвідомішою стала так звана "группа юристів", очолена адвокатом Левком Лукьяненко. Члени групи готувалися до агітації за використання Україною її конституційного права на вихід з СРСР. Розкривши ці організації, влада розправилася з ними, провівши серію закритих судів, що закінчилися жорстокими вироками.

 

   Проте інерція десталінізації продовжувала сіяти занепокоєння серед інтелігенції. У 1963 р. спочатку офіціозна конференція з проблем української культури і мови в Київському університеті, що зібрала більше 1 тис. учасників, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

 

    Приблизно в цей же час традицією стали щорічні збори інтелігенції і студентів біля пам'ятника Шевченка в Києві (офіційно, - для того, щоб читати вірші поета, насправді - з метою критики культурної політики режиму).

 

  Одні з письменників пристосовувалися  до загальної атмосфери критики   у літературі, як це робив О.  Є. Корнійчук, або вдавалися до анонімних, а то й прилюдних доносів на своїх колег, як це зробила Банда Василевська з кремлівської трибуни у березні 1963 р. під час зустрічі Хрущова з письменниками країни. Інші мужньо відстоювали правду мистецтва й самих "інакомислячих". Зокрема, у скрутний для І. Драча час йому на допомогу прийшов П. Загребельний. Відкрито захищав від несправедливих утисків І. Дзюбу В. Некрасов. На підтримку В. Стуса, В. Симоненка активно виступав І. Світличний, якого також невдовзі спіткала нелегка доля.

 

   Побоюючись, що ситуація вийде з-під контролю, Кремль вирішив покінчити з шестидесятниками в усьому СРСР. У Україні результатом цього рішення стали арешти у кінці шестидесятих років двох десятків найбільш активних шестидесятників. Розраховуючи залякати співчуваючих, влада вирішила провести відкриті процеси. Проте цей прийом ударив по них самих, оскільки викликав нову хвилю протестів.Свідок процесів, що відбувалися у Львові, молодий журналіст В'ячеслав Чорновіл, щирий комуніст, розповсюдив викривальну збірку статей і документів "Відважно з розуму" (на заході він був виданий під назвою "Записки Чорновола"), в якому розкривалася уся таємниця незаконних і цинічних маніпуляцій правосуддям з боку влади. Дзюба у свою чергу засудив арешти в палкій мові, зверненій до великої аудиторії в київському кінотеатрі "Україна".

 

   З метою перешкодити владі ізолювати шестидесятників, а також маючи намір інформувати про радянські репресії  світову громадськість, українські дисиденти в 1965 р. почали таємно друкувати журнал "Український вісник". КДБ зумів присікти поширення цих матеріалів в Україні, проте запобігти їх проникненню на захід не вдалося. За допомогою українських емігрантів вони були опубліковані і отримали широкий розголос, що викликало замішання радянської влади.

 

    Після падіння Шелесту в 1972 р. Щербицкий разом з партійним ідеологом Маланчуком і шефом КДБ України Федорчуком влаштував масовий погром інакомислячої інтелігенції, що супроводжувався сотнями арештів і набагато жорстокішими, ніж в 1965-1966 рр., вироками. Відкритих дисидентів, а також усіх, хто підозрювався в "неблагонадійності", вичищали з університетів, наукових установ, редакцій і т. д.

 

   Ця хвиля репресій, що нагадала сталінські часи, травмувала ціле покоління української інтелігенції і змусила багатьох або припинити дисидентську діяльність, або публічно покаятися, як це зробив Дзюба.

 
   5.Висновок

 
   Хрущовська епоха   була перехідним періодом радянської історії.

   Незважаючи на численні провали, розчарування, нездійснені мрії і несподівані результати, принесені експериментами і реформами, вона перетворила радянське суспільство з царства драконівських порядків і терору часів Сталіна в систему, керовану раціональнішими методами, наближену до розвиненого індустріального суспільства.

 

  Що ж змінилося в результаті хрущовських реформ?

Масові арешти, чищення і терор припинилися.

 

Наслідком страшних втрат, які понесені українською інтелігенцією в 1930-і роки, було виникнення нового, багатообіцяючого покоління культурних діячів.

 

Проте багато засадничих рис радянського  життя залишилися без змін.

 

Зберігся жорстокий диктат цензури, що вказувала, що писати, читати і слухати.

 

Абсолютну монополію на політичну  владу продовжувала утримувати Комуністична партія.

 

Економікою як і раніше управляла  бюрократія, а усі громадяни працювали  тільки в державних підприємствах і установах і купували товари тільки в державних магазинах.

 

 Незважаючи на відносне посилення  позицій України в СРСР і  політичні успіхи окремих українців,  інтереси республіки, як і раніше, були підпорядковані інтересам  усієї радянської імперії.

 
 Література 
1.Антоненко - Давидович. Б. Землею українськой. Львів, 1995р.