Шпаргалка з історії України

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури,  яка,  на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим,  жило в основному з землеробства,  ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря.  Пізніше,  на середину I тис.  н.е.  з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення -  анти і склавіни.  Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське,  ювелірне, каменярське.  Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами -  державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами.  Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини,  але всі важливі питання вирішувались на народних зборах -  віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю.  А в середині V ст.  підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV -  початок VII ст. )  і у 602 році загинула під натиском аварів.  Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються.  Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра.  Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян,  які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі.  Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”:  поляни,  древляни,  дреговичі,  дуліби,  волиняни,  бужани,  уличі,  тиверці,  білі хорвати,  сіверяни,  в'ятичі,  кривичі,  радимичі,  ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти.  Існують згадки про три центри -  Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених -  Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися  здебільшого по берегах річок і  озер.  Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід  виділити - Корчувате, Лютіж,  Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу.  Майном,  передусім землею,  володіли великі роди -  патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю.  Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження,  а місце проживання.

Суспільний лад  ранніх  слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування,  за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів).  Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче,  а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх  слов'ян,  коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун -  бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними,  астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів – домовиків, водяників,  лісовиків,  мавок,  русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар,  який складається з 12 місяців і чотирьох пір року.  Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями.  Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку  майбутньої України.

4. Східнослов'янська  держава - Київська Русь (XІ - ХІІ ст.)

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині,  сіверяни -  на р. Десна,  в'ятичі -  на Оці,  на заході від полян -  дреговичі та древляни.  По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і норманів),  на сході й півдні - кочові племена хозарів,  печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків.  Дружина є головним інструментом,  за допомогою якого князь збирає данину,  завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві -  боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників -  бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства -  смерди -  платили князеві данину й виконували різні повинності.  Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. 

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей.  За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами,  що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень.  Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією,  Хазарією,  Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада -  спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії,  від фінської назви шведів -  “ руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні -  Рось,  Роставиця.  А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів.  Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака,  згідно з якою поляни є не слов'янами,  а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів,  включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави -  Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави,  в тому числі Київської Русі,  були:  розміщення населення не за національним (у той період за племінним)  принципом,  а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий)  характер влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями.  Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва -  князя Кия. Князь Аскольд,  проводячи виважену і активну зовнішню політику,  зміцнив Київську Русь,  поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря,  Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863,  865,  874 рр.),  в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди. 

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі.  І саме це,  згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р.  утвердилося правління запрошеного варяга -  Рюрика.  В 879 році Рюрик помирає і залишає свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега,  який у 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда.  Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об'єднуються землі ільменських слов'ян,  кривичів,  полян,  древлян,  сіверян,  радимичів. В Києві відновлюється язичницький культ.

В 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд,  які нападали на Русь.  А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втрачала контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов'язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році,  намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян,  князь Ігор був вбитий.

Синові Ігоря Святославові в той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря -  княгині Ольгі.  Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті,  впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнила економічна могутність Київської держави,  піднісся її міжнародний авторитет.  У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські міста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, — в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави. Після його смерті починається жорстока боротьба за владу. Ярополк прагнув підкорити братів і одноосібне правити Руссю. В 977 р. він повів дружину на Овруч і розбив Олега. Володимир, не чекаючи зіткнення зі старшим братом, біжить до Скандинавії, де наймає професійне варязьке військо. У 978 р. він розбиває Ярополка і стає великим київським князем. Враховуючи, що князівська влада на місцях була практично необмеженою, Володимир починає своє правління, посадовивши синів і старших дружинників у містах Русі. Ті в свою чергу створюють апарат управління нижчого рангу. Це не могло не зумовити консолідацію держави.