Шістидесятники

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М.Горбачов, О.Яковлев; філософи О.Зінов'єв, М.Мамардашвілі, Ю.Левада, політологи О.Бовін, Ф.Бурлацький, редактори масмедіа — В.Коротич, Є.Яковлєв, С.Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

А́лла Олекса́ндрівна Го́рська (* 18 вересня 1929, Ялта — † 28 листопада 1970, Васильків) — українська художниця-шістдесятниця і відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького.

Малювати Алла почала рано. З 1946 року навчалася у Київськiй художнiй школi iменi Шевченка, яку закiнчила 1948 року зi золотою медаллю. У виборi фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього iнституту. Влiтку 1952 року вийшла замiж за студента цього ж вузу Вiктора Зарецького, а через два роки закiнчивши iнститут, працювала за фахом у галузi станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографiї.  
Але вiдбувся ХХ з'їзд КПРС, що ознаменував так звану хрущовську "вiдлигу". Культура вiджила, до унiверситетiв та iнститутiв прийшли свiжi молодi сили. Алла Горська активно включилася в процес нацiонального вiдродження, який охопив молодшi поколiння творчої iнтелiгенцiї Києва на початку 1960-х рокiв. Вирiсши в зросiйщенiй сiм'ї, вона свiдомо перейшла на українську мову спiлкування.

Уже 1965 року почалися першi арешти, було забрано, зоркема, її велкого друга Iвана Свiтличного. Саму Горську 1964 року виключили зi Спiлки художникiв за "iдейно хибний" вiтраж "Шевченка мати", виготовлений нею у вестибюлi Київського унiверситету разом iз художниками Людмилою Семикiною, Панасом Заливахою та Галиною Севрук (на вiтражi зображувавс гнiвний Шевченко, що однiєю рукою пригортав скривджену жiнку-Україну, а у високо пiднятiй другiй - тримав книгу.

Вітраж "Шевченко. Мати"

Зображення на вiтражi супроводжувалося словами: "Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово"). Вiтраж був знищений адмiнiстрацiєю унiверситету, а Алла Олексанрiвна змушена була шукати роботу на виїзднi, створивши з iншими художниками ряд монументально-декоративних комплексiв у Донбасi (пiсля чого її таки поновили у Спiлцi художникiв).  
По арештах української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська 16 грудня того ж року подала окрему скаргу прокуроровi УРСР. Вона була присутня на процесi В. Чорновола у Львовi 1967 року, де з групою присутнiх киян написала протест проти незаконного ведення суду, вела листування з тими, хто вiдбував строк покарання в таборах (систематично з Заливахою), пiдтримувала стосунки з родинами ув'язнених, надавала їм моральну та матерiальну допомогу.  
1968 року А. Горська пiдписала громадського листа на iм'я Л. Брєжнєва, О. Косигна та М. Пiдгорного з вимогою припинити практику протизаконних полiтичних процесiв, пiсля чого знову була виключена зi Спiлки художникiв. Того ж року вона разом iз Лiною Костенко, Iваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком та Вiктором Нєкрасовим звернулися iз вiдкритим листом до газети "Лiтературна Україна" у зв'язку з появою там наклепницької статтi О. Полторацького. У 1969-70-х роках А. Горська пiдтримувала виступи Валентина Мороза. було ще багато колективних заяв - i це все попри виклики в КДБ, попередження, стеження та погрози.  
28 листопада 1970 року Алла Горська була вбита в будинку свекра у мiстi Васильковi бiля Києва. Свекор же був знайдений настпного дня пiсля вбивства Алли на залiзничнiй колiї бiля Фастова iз вiдрiзаною головою. З самого початку слiдство вiдпрацьовувало єдину версiю: убивство Алли свекром. Бiльше того, слiдство вiдразу набрало звинувачувального духу проти Н. Свiтличної, Є. Сверстюка та приголомшеного горем чоловiка Алли - художника Вiктора Зарецького, якого кiлька днiв навiть тримали пiд слiдством. Враховуючи, що хату у Васильковi, де й виявили тiло Алли, мiлiцiя вiдкрила аж 2 грудня на вимогу вищезгаданих друзiв i чоловiка А. Госької, що знайдене на колiї тiло свекра мiлiцiя не могла опiзнати цiлий тиждень (хоч, як стверджують у кишенi старого лежав паспорт), а також ряд iнших фактiв безолаберного ведення слiдства, є можливим припущення про полiтичний характер вбивства громадськи активної людини для залякування iнших.  
Проте слiдство дiйшло офiцiйного висновку, що Аллу Горську вбив свекор (майже 70-лiтнiй дiдусь), у якого за рiк перед тим померла дружина i в зв'язку з цим траплялися розлади психiки. Крiм того свекор догий час негативно ставився до Горської за те, що вона не придiляла достатньої уваги сiм'ї. За висновком судово-медичної експертизи, смерть Горської настала вiд численних пошкоджень кiсток черепа молотком, який знаходився у тiй же квартирi. Прийшовши до пам'ятi, свекор буцiмто покiнчив собою, зрозумiвши, що скоїв. Вiдповiдно, й справу було припинено у зв'язку зi смерть обивнуваченого.  
Виклопотаний внучкою I.Франка, З.Т. Франко, дозвiл на поховання Алли Горської на Байковому цвинатрi було анульовано, а сам день похорону нiби-то в iнтересах слiдства несподiвано перенесено з 4 на 7 грудня - i Аллу ховали у понедiлок на новоствореному цвiнтарi за мiстом, на Берковцях. Але по нiй лишилися її картини ("Прип'ять", "Пором", "Абетка", "Хлiб"), портрети (Т. Шевченка, А. Петрицького, В. Симоненка та iн.), малюнки ("Автопортрет", "Мати", "Село" та iн.), ряд мозаїчних композицiй (в тому ж числi й мозаїчне панно у Музеї "Молода гвардiя" в Краснодонi), i головне - пам'ять як про Людину.

Леоні́д Степа́нович Таню́к або по-простому: Лесь Танюк (* 8 липня 1938, Жукин, тоді: Димерський район, Київська область) — режисер театру і кіно, професор Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України (1995), Народний артист України (2008). Колишній народний депутат України; голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992); голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса (з 1992); заступник голови НРУ (з 03.1999), член Політради НРУ (з 03.1999), член Центрального проводу НРУ (з 03.1992); член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з 11.1995); голова Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму «Нюрнберґ-2» (з 1996).

Понад 50 вистав: «Маклена Граса», «Патетична соната» М.Куліша, «Ніж у сонці» за І.Драчем, «Матінка Кураж» за Б.Брехтом, «В день весілля» В.Розова, «Казки О.Пушкіна», «Месьє де Пурсоньяк» за Мольєром, «Принц і жебрак» за М.Твеном, «Вдова полковника» Ю.Смуула, «Диктатура совісті» М.Шатрова; реж. фільму «Десята симфонія», сценарист «Голод-33», автор серії телефільмів про Розстріляне Відродження.

Григо́рій Порфи́рович Ко́чур (*17 листопада 1908, Феськівка — †15 грудня 1994, Ірпінь) — перекладач, поет, літературознавець, громадський діяч. Народився в селі Феськівка Менського району Чернігівської області в селянській родині. Навчався в Київському інституті народної освіти, де його викладачами були професори С. Савченко, М. Калинович, Б. Якубський, С. Маслов, М. Зеров. Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах.

1943 разом з дружиною  безпідставно заарештований, засуджений  до каторжних робіт на шахтах  системи ГУЛАГ м. Інта (Комі АРСР). Тут посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги.

Після звільнення (1953) і реабілітації (1962) Кочур повернувся в Україну й оселився в м. Ірпінь, під Києвом.

Найближчий соратник М. Рильського, Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху.

Кочур належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні в 60-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих.

Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.

У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, попав до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 Кочур був виключений зі Спілки письменників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Є.Сверстюка. Був практично позбавлений можливості публікуватися.

Тільки 1988 Кочур відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія з царства «дротяного дракона». 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння».

Як твердить критик і теоретик перекладів М. Новикова, збірка перекладів Кочура — це «одночасно факт української культури, документ нашого часу і „багатоголосий монолог“ самого Кочура».

Кочур — лауреат премії ім. М.Рильського за переклади і Державної премії ім Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння».

Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992).

Кочур був дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, нагороджений медаллю НТШ ім. М.Грушевського.