Історичні основи сучасного федералізму (досвід США ХІХ —ХХ ст.. та ФРН — ХХ ст.)

Історичні основи сучасного федералізму (досвід США ХІХ —ХХ ст.. та ФРН — ХХ ст.).

Федерація — союзна держава, складові частини якої мають певну політичну та

юридичну самостійність. З тих країн західної цивілізації, що є предметом нашого безпосереднього вивчення, федеративну форму державно-територіального устрою сприйняли США та Німеччина.

Розвиток американського федералізму.

Незважаючи на свої, зовні демократичні форми й буржуазну сутність, США одразу після створення звернули свій погляд на інші території: з часу прийняття Конституції і до початку Громадянської війни в 1861 р. їх територія збільшилася в кілька разів за рахунок купівлі та прямої агресії. У 1803 р., скориставшись сприятливою ситуацією, Т. Джефферсон за 15 млн дол. купив у Наполеона величезну територію — Луїзіану, яка простиралася від Мексиканської затоки до Канади. Ця угода, укладена всупереч конституції й Конгресові, збільшила первісну територію США. У результаті американо-мексиканської війни 1846—1848 рр. Мексика віддала Сполученим Штатам Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту й частину Колорадо, площа яких перевищувала території Німеччини і Франції.

У подальші десятиліття США здійснювали територіальну експансію тими ж методами. У 1867 р. цар Олександр II продав величезну Аляску (її площа майже втричі більше від території Франції) американцям за незначну суму (7,2 млн дол.). У результаті іспано-американської війни 1898 р. США, захопивши Пуерто-Рико, о. Гуам, Філіппіни, окупувавши формально оголошену незалежною Кубу, перетворилися у колоніальну імперію. Таким чином, у США, як і у Великобританії та Франції, встановлюється специфічна форма державно-територіального устрою з «подвійним обличчям»: у межах внутрішніх кордонів держави — федерація; зовнішніх, з урахуванням колоній, — імперія. Отже ми маємо справу зі своєрідною «федеративно-імперіальною» формою державно-територіального устрою, котра за своїм внутрішнім змістом не відповідала принципам громадянського суспільства й рано чи пізно мала «самоліквідуватися». Так, у ХХ ст. Філіппіни (1946 р.) і Куба (1958—1959 рр.) здобули незалежність і створили свої суверенні держави.

Характерною рисою розвитку «внутрішнього федералізму» у США була боротьба тенденцій централізації та децентралізації в умовах суворого конституційного розмежування компетенції союзу і штатів. Ця боротьба протягом понад двовікової історії розвитку американського федералізму велася здебільшого навколо проблеми взаємин, розмежування компетенції між федеральними органами та органами окремих штатів.

Зміни, що відбувалися в цій сфері, знаходили висвітлення головним чином у рішеннях Верховного суду, котрий фіксував їх з урахуванням потреб часу, політичної доцільності, розстановки соціально-політичних сил у країні.

Результатом цього стало те, що, пройшовши через усі труднощі в пошуках ефективної взаємодії, шляхів легітимного подолання напруги між владними органами всіх рівнів, американський федералізм набув форми «кооперативного федералізму», що виходив з прагматичних принципів «корисності і вигоди» для країни і максимальною мірою виключає непримиренне «перетягування канату» в боротьбі за владу. Це говорить про досить вдале розв’язання питання щодо розмежування відповідної компетенції органів влади союзу та суб’єктів федерації, котре побудоване на основі принципу виключної компетенції федерації, коли сфера компетенції суб’єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень — повноважень, які не віднесені конституційним законодавством до виключно федеральних. У подальшому в такий же спосіб це питання було вирішене в деяких латиноамериканських державах.

У той же час історія державного будівництва інших зарубіжних країн дає приклади й інших принципових підходів до побудови взаємовідносин між органами влади федеративних держав. Цікаво, що різноманітні приклади цього дали домініони Великобританії, котрі, не прийнявши форми державно-територіального устрою метрополії, стали федераціями. Якщо Австралія за взірець узяла США, то найближча до останніх Канада започаткувала новий принцип побудови федеративних відносин — принцип двох сфер виключної компетенції: сфера федерації і сфера суб’єктів федерації. Для цього було встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту й законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації. Пізніше, в середині ХХ ст., федеративна Індія це питання вирішила вже на основі трьох предметних сфер компетенції: виключної компетенції федерації, виключної компетенції штатів і спільної (конкуруючої) компетенції федерації та штатів. Майже водночас з Індією дещо по-іншому вирішує питання федеративних відносин Німеччина. У Конституції 1949 р. це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції, у межах котрої приймати рішення можуть як федеральні органи, так і органи земель. Цей конституційний принцип визначає й федеративний устрій нинішньої Німеччини, основи якого були закладені на початку ХХ століття.

Німецький федералізм. За Веймарською Конституцією 1919 р., державно-територіальний устрій Німеччини зберіг традиційну назву «імперія», нова держава визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган — ландтаг — обирався на основі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір’ям народного представництва». Однак права земель були досить обмеженими: всі важливі питання — зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо — належали тільки до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало «перевагу над правом земель». Виняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до котрої, якщо яка-небудь земля не виконує покладених на неї Конституцією або імперськими законами обов’язків, то «президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили». Тобто ми маємо справу з певним різновидом федерації, що його умовно можна було б визначити як «централізована федерація».

У роки правління А. Гітлера, надто ж після захоплення територій інших держав, Німеччина й на практиці прийняла закріплену в конституції форму — імперію. Але ще раз було доведено, що для громадянського суспільства така форма державно- територіального устрою неприйнятна. Поразка нацистів у війні поставила питання про форму державно-територіального устрою майбутньої німецької держави, яке вирішувалося союзниками, зокрема СРСР, США та Англією в декілька етапів.

На першому етапі були узгоджені позиції щодо тимчасової окупації Німеччини. Це питання було вирішене на конференціях глав урядів трьох держав у Криму (лютий 1945 р.) і Потсдамі (17 липня — 2 серпня 1945 р.). На виконання цих рішень до створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині уводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни поділялася на чотири зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього, Берлін також було поділено на чотири сектори. Управління окупованою країною зосереджувалося в Союзній контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання «німецького питання», згідно з Потсдамською угодою була створена Рада міністрів закордонних справ великих держав.

На другому етапі між колишніми союзниками виникли протиріччя, Потсдамські рішення порушувалися. Так, у грудні 1946 р. було введено сепаратне управління американською та англійською зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою.

У 1948 р. після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з’явилася Тризонія. Тим самим було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.

Фактичний розкол Німеччини на західну і східну частини започаткував третій етап у її державному будівництві, який ознаменувався конституційним оформлення цих територіальних частин. Як відомо, Боннська Конституція (травень 1949 р.) проголосила утворення на базі Тризонії Федеративної республіки Німеччини, а Берлінська Конституція (жовтень 1949 р.) на базі радянської окупаційної зони — унітарної Німецької Демократичної Республіки.

До основних конституційних принципів нової держави Боннська Конституція віднесла «розподіл влади» і «федералізм». Останній знайшов своє практичне втілення у тому, що територія Німеччини складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля мала свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користувалася значною автономією. Одночасно Конституція стверджувала, що «федеральне право має перевагу над правом земель» і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, «щоб спонукати землю в порядку примушування федерацією до виконання своїх обов’язків» (ст. 37). Звертаємо увагу на те, що відповідна стаття (48) Веймарської Конституції давала право «примушувати» землю в таких випадках за допомогою збройних сил. Як уже зазначалося, взаємовідносини між союзними органами та органами суб’єктів федерації стали вирішуватися на основі принципу двох сфер компетенції: союзної та конкуруючої. Землі здійснювали своє представництво в центральних органах влади через верхню палату парламенту — Бундесрат, котрий формувався з призначених урядами земель уповноважених. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесратові було надане право абсолютного вета. На таких засадах будується й сучасна Німецька держава, федералізм якої зазнав деяких структурно-організаційних змін у кінці 80-х рр. минулого століття. Ці зміни дають можливість виділити ще один етап у його розвитку.

Основною рисою четвертого етапу розвитку державно-територіального устрою було вирішення питання про майбутню його форму у зв’язку з розпадом соціалістичного табору, членом якого була НДР. Пропонувалися різні шляхи — від поступового зрощування ФРН і НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до простого входження НДР до складу ФРН, відповідно до статті 23 Боннської Конституції.

Більшу підтримку одержав другий варіант. У травні 1990 р. був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний та соціальний союз; у кінці серпня цього ж року — другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН, котрий набув чинності з жовтня 1990 року. У зазначений термін НДР, утворивши ще 6 земель, увійшла до складу ФРН. З цього часу німецька федерація складається вже з 16 рівноправних суб’єктів федерації на основі федеративних принципів, підвалини яких закладені ще Веймарською (1919 р.) та Боннською (1949 р.) конституціями.

1.У результаті американо-мексиканської війни, які території Мексика віддала Сполученим Штатам?

( У результаті  американо-мексиканської війни 1846—1848 рр. Мексика віддала Сполученим  Штатам Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту й частину Колорадо, площа яких перевищувала території Німеччини і Франції.)

2.Австрія за взірець побудови федеративних відносин взяла США, а який принцип побудови федеративних відносин започаткувала Канада?

(Якщо Австралія  за взірець узяла США, то найближча  до останніх Канада започаткувала  новий принцип побудови федеративних  відносин — принцип двох сфер виключної компетенції: сфера федерації і сфера суб’єктів федерації.)

3.У якому році була Веймарська конституція ,та  на основі чого за вейсарською конституцією обирався законодавчий орган держави?

( За Веймарською Конституцією 1919 р., державно-територіальний устрій Німеччини зберіг традиційну назву «імперія», нова держава визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган — ландтаг — обирався на основі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір’ям народного представництва»)

4.Поразка нацистів у війні  поставила питання про форму  державно-територіального устрою  майбутньої німецької держави, яке  вирішувалося союзниками, зокрема СРСР, США та Англією в декілька етапів,яких саме? Що було вирішено на цих етапах?

(На першому етапі були узгоджені позиції щодо тимчасової окупації Німеччини.

На другому етапі між колишніми союзниками виникли протиріччя, Потсдамські рішення порушувалися.

Фактичний розкол Німеччини на західну і східну частини започаткував третій етап у її державному будівництві, який ознаменувався конституційним оформлення цих територіальних частин.

Основною рисою четвертого етапу розвитку державно-територіального устрою було вирішення питання про майбутню його форму у зв’язку з розпадом соціалістичного табору, членом якого була НДР.)

5.Які державні договори  були  укладені у травні 1990 року ФРН і НДР?

(У травні 1990 р. був укладений перший державний  договір між ФРН і НДР про  валютний, економічний та соціальний  союз; у кінці серпня цього  ж року — другий державний  договір про механізм входження  НДР до ФРН, котрий набув чинності  з жовтня 1990 року.)

Автор докладу Татоян Д. розглянула тему «Історичні основи сучасного федералізму». Для прикладу вона взяла досвід США ХІХ —ХХ ст.. та ФРН — ХХ ст. Це досить обширний погляд на дану проблематику ситуації. У докладі були розглянуть основні положення цих країн , та етапи творення держави. Це , як відомо, і є найважливішими моментами и розгляді даної теми. У ході роботи були розглянуті основні події щодо розподілу земель у роки Громадянської війни 1861 року. Теротиріальна експансія Амереканських земель була досить жвавою навіть після війни. Був зроблен доречний висновок щодо «федеративно-імперіальною» формою державно-територіального устрою, котра за своїм внутрішнім змістом не відповідала принципам громадянського суспільства й рано чи пізно мала «самоліквідуватися». Багато країн взяли за взірець США. Щодо німецького федералізму, то За Веймарською Конституцією 1919 р., державно-територіальний устрій Німеччини зберіг традиційну назву «імперія». Був розглянуть законодавчий орган. А це дуже важливо з точки погляду історичної основи сучасного федералізму. Особливо цікавим видається проведений аналіз щодо розгляду форми державно-територіального устрою майбутньої німецької держави, яке вирішувалося союзниками, зокрема СРСР, США та Англією в декілька етапів.

Роблячи свої власні висновки , які стосуються змістовності всієї інформації, я можу стверджувати, що було зроблено декілька недоліків в даній роботі. У ході роботи не була розглянута компетенція державних органів США , як це було зроблено щодо Німеччини. Коли доклад моє дві гілки (тут це США та Німеччина) дуже важливо зробити у кінці порівняльний аналіз та висновок всього.

Отже, актуальність даної теми не викликає сумніву. Зробивши аналіз всієї роботи я можу дати оцінку 8 із 10.