Автор работы: Пользователь скрыл имя, 05 Сентября 2014 в 19:42, реферат
Актуальністю даної роботи є те, що сьогодні, у зв'язку зі зміною ставлення до минулого, відбувається переосмислення і розвитку самої історичної науки. Це повною мірою відноситься і до творчості Костомарова, особливо в частині обвинувачення його в націоналізмі, безкласове підході в оцінці історичних явищ і подій. Свого часу благотворний вплив мала перебудова на видання праць вченого. У серії "Пам'ятки історичної думки України" вийшов і блискавично розійшовся однотомник його праць. Що ж до робіт про нього, то поки що видано лише трохи монографій, в яких вперше після десятиліть замовчування на основі широкого кола джерел і свідчень сучасників розглядається його творча спадщина з історії України феодальної епохи.
ВСТУП
Життєвий і творчий шлях цієї людини можна в загальних рисах охарактеризувати так: від історії до політики і через неї знову до історії. Найбільше завоювання на цьому шляху - постановка і обґрунтування питання про самостійність українського народу та його історії. Микола Іванович Костомаров займає почесне місце в сузір'ї видатних вітчизняних мислителів, вчених, політичних і культурних діячів XIX в. Найбільше він відомий як талановитий історик, який сформулював, обґрунтував і розвинув у своїх монографіях і дослідженнях ідею необхідності вивчення життя народних мас. Він відомий також як борець проти самодержавства і кріпосництва, за федерацію слов'янських республік.
Актуальністю даної
роботи є те, що сьогодні, у зв'язку зі зміною
ставлення до минулого, відбувається переосмислення
і розвитку самої історичної науки. Це
повною мірою відноситься і до творчості
Костомарова, особливо в частині обвинувачення
його в націоналізмі, безкласове підході
в оцінці історичних явищ і подій. Свого
часу благотворний вплив мала перебудова
на видання праць вченого. У серії "Пам'ятки
історичної думки України" вийшов і
блискавично розійшовся однотомник його
праць. Що ж до робіт про нього, то поки
що видано лише трохи монографій, в яких
вперше після десятиліть замовчування
на основі широкого кола джерел і свідчень
сучасників розглядається його творча
спадщина з історії України феодальної
епохи. Опублікована також невелика робота
про нього як фольклорист і етнограф, дослідника
поетичної творчості і побуту українського
народа.1 Нарешті, видані документи і матеріали
про Кирило-Мефодіївське суспільстві,
одним із творців якого був Костомаров.
У науковому доробку Костомарова є чимало
того, що і сьогодні становить інтерес,
без чого вітчизняна історична наука була
б обділеної. Він не тільки збагатив вітчизняну
науку новими фактами, оригінальним підходом
до історичних явищ і висновками, а й значною
мірою демократизував висвітлення минулого.
Праці вченого ближче, ніж роботи інших
істориків його покоління, стояли до життя
народу, і в цьому величезна цінність його
творчої спадщини.
Мета дослідження – аналіз наукової спадщини М. Костомарова, встановлення особливостей історіософської концепції вченого.
Досягненням поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ М. КОСТОМАРОВА
Видатний український історик, етнограф та письменник, народився в Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії.[1] Родина Миколи Костомарова була мішаною за становим походженням. Це справило значний вплив на долю майбутнього історика, зокрема на формування його поглядів, так само як і місце народження, де, за висловом Костомарова, великоруська і малоруська народності сходяться між собою рубежами. Тож світорозуміння й погляди видатного вченого формувалися на межі двох етнокультурних традицій — російської та української. Його батько Іван Петрович Костомаров був місцевим дворянином-поміщиком, нащадком козаків-переселенців. Замолоду він служив у російській імператорській армії, вийшов у відставку в чині капітана. Мати - Тетяна Петрівна Костомарова (дівоче прізвище Мильникова) — дочка селянина Петра Мильникова, українця за походженням [2,7], колишня кріпачка. До 1812 р. вона навчалася в одному з московських пансіонів, куди її влаштував майбутній чоловік. Батьки обвінчалися після народження М. Костомарова, якого І. П. Костомаров збирався, але не встиг усиновити, оскільки трагічно загинув у 1828 р. Микола, народжений до шлюбу, залишався у кріпосній залежності до 1832 р., коли завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері отримав бажану волю. Однак перебування у статусі незаконнонародженого, наполовину кріпак, залишило тяжкий психологічний слід у свідомості юного М. Костомарова.
У дитячі роки закладаються його перші інтелектуальні підвалини світогляду майбутнього історика. Зокрема, батько, палкий прихильник європейських авторів-просвітників XVIII ст., особливо Вольтера, намагався прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати йому пристойну освіту. З цією метою десятилітнього Миколу віддали у московський приватний пансіон. Пізніше мати, овдовівши, змушена була перевести сина до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов у передостанній клас місцевої гімназії. Закінчивши гімназію у 1833 р., М. Костомаров вступив на словесний факультет Харківського університету. Вже перші роки університетських студій виявили блискучі здібності юнака в царині гуманітарних наук і красного письменства. Він багато працював, захоплювався стародавньою літературою і мистецтвом, популярними творами того часу, опановував класичні мови. Особливо помітний вплив справили на нього лекції професора грецької літератури А. Валицького і професора загальної історії, гегельянця М. Луніна.[3.7]
У 1836 році закінчив
історико-філологічний
Перший дослідницький досвід породив нові плани: написати історію слобідських козацьких полків. Для реалізації цієї мети Костомаров залишає військову службу, вирушає до Харкова, а пізніше - до Москви з наміром продовжити свої історичні студії. Він значно розширює коло знайомств, слухає лекції відомих вчених. Проте вирішальними для становлення Костомарова як історика були тогочасні романтичні впливи. Наприкінці 30-х - на початку 40-х років XIX ст. М. Костомаров, ознайомившись із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською і видає під псевдонімом Ієремія Галка низку драм і поезій, оригінальних та перекладних. Серед них - збірка поезій «Вітка» (1840), трагедія «Переяславська ніч» та інші, які відкрили нову сторінку в українській драматургії.
Чимало уваги М. Костомаров приділяє й історичним студіям, зокрема складає магістерський іспит наприкінці 1840 р., а також працює над дисертацією «Про причини і характер унії в Західній Росії»[2,10]. Після подорожі 1841 р. до Криму молодий історик подав її у вигляді книги до захисту на перше відділення філософського факультету Харківського університету. Однак диспут, призначений на 23 березня 1842 р., не відбувся через протести з боку преосвященного Інокентія. Книгу відправили на розгляд тогочасного міністра народної освіти графа С. Уварова, який доручив професору Санкт-Петербурзького університету М. Устрялову скласти відгук. Останній фактично дійшов висновку, що праця суперечить офіційній політичній та релігійній доктрині Російської імперії. Як наслідок, дисертацію зняли із захисту, а всі її примірники наказали вилучити і знищити. Втім, М. Костомарову дозволили писати нову дисертацію.
На початку 40-х років XIX ст. Костомаров обіймає посаду помічника інспектора в Харківському університеті, одночасно викладаючи історію в приватних закладах та як домашній репетитор.
Романтичне світобачення Костомарова активно стимулювало його творчі пошуки, які концентрувалися на динамічних, суперечливих етапах з неповторними та різноманітними виявами народного духу. Відтак у травні 1843 р. Костомаров розпочав студіювати історію доби Богдана Хмельницького. Нові наукові зацікавлення, складні взаємини з харківським начальством, нарешті, прагнення отримати кафедру спонукали його перебратися з Харкова до Києва. Проте у 1844 р. Костомарову не вдалося реалізувати свої плани повною мірою. Спочатку він отримав призначення в Рівненську гімназію на посаду вчителя історії, яку обіймав протягом року. Впродовж цього часу вчений досліджував добу Хмельниччини, здійснював польові студії з вивчення народного побуту і творчості, які збагатили його світогляд, дали змогу зробити важливі спостереження щодо української духовної та матеріальної культури. У 1845 р. Костомарову випала нагода переїхати до Києва. З серпня 1845 р. він працював старшим учителем історії у Першій Київській гімназії, одночасно викладаючи загальну й російську історію в приватних пансіонах, а пізніше - в Київському Інституті шляхетних дівчат. Викладацьку діяльність він поєднував з інтенсивними науково-історичними студіями, вивчав добу Б. Хмельницького, готував до видання літопис С. Величка, працю «Слов'янська міфологія», що вийшла друком кирилицею та гражданським шрифтом 1847 р. у Києві. У цій студії розкривається християнський світогляд слов'янських племен, зокрема фольклорні матеріали зіставляються з історичними відомостями[3,9].
У Києві М. Костомаров здобув чимало друзів та знайомих, передусім з числа представників української інтелігенції та національно-визвольного руху: В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. На ґрунті спільних інтелектуальних і духовних зацікавлень історичним минулим, а також під впливом романтичних віянь в літературі, культурі та мистецтві слов'янських народів вони утворили таємне політичне об'єднання - Кирило-Мефодіївське товариство. Найважливіший програмний документ Кирило-Мефодіївським братчиків - «Книгу буття українського народу» було написано М. Костомаровим. На думку деяких учених (М. Грушевського, М. Возняка та ін.), у «Книзі...» в найвідвертішій формі висловлено суспільно-політичні погляди автора — обстоювання самостійності української нації та ЇЇ необмеженого права на вільний розвиток, а також ідеї месіанства і панславізму, саме щодо України, Росії та Польщі. Крім цього, М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулак склали Статут товариства. Кирило-мефодіївці ставили за мету перебудувати тодішнє суспільство на засадах християнської історіософії, зокрема на принципах братерства, рівності, свободи, справедливості, гармонії тощо[4,16]. Перетворення суспільства мало здійснюватися на реформаторській основі, зокрема через ліквідацію кріпацтва, проголошення рівності станів, гармонійне співіснування народів та їх культур, широкі культурно-просвітницькі заходи серед народних мас.
М. Костомарова було заарештовано 28 березня, напередодні його весілля з Аліною Леонтіївною Крагельською, призначеного на 30 березня 1847 р. Аліна Крагельська народилася в сім'ї військового, виховувалася і виросла в Києві, закінчила в 1846 р. Київський жіночий зразковий пансіон Де-Мельян, в якому Костомаров з 1845 до 1847 р. викладав загальну та російську історію, і там познайомився з Аліною. 13 лютого 1847 р. він заручився з нею, але обвінчався лише через 28 років. Без суду М. Костомарова було ув'язнено на рік у Петропавловській фортеці, потім вислано до Саратова під нагляд поліції, із забороною обіймати наукові посади і друкуватися. Це була ще одна трагічна віха в його житті.
Необхідно все ж зазначити, що кирило-мефодіївці справили неабиякий вплив на становлення українського національно-визвольного руху другої половини XIX - початку XX ст., зокрема на формування політичного українства. М. Костомаров відіграв у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства величезну роль. Він був не лише автором програмних документів братчиків, а й одним з ініціаторів заснування об'єднання та його неформальним лідером.
На початку 1856 р. з Костомарова зняли поліцейський нагляд, але його становище істотно не змінилося, оскільки де-факто обмеження існували й надалі. Втім, йому дозволили здійснити тривалу подорож за кордон (Швеція, Німеччина, Франція, Італія, Австрія), яка дала можливість ознайомитися з тогочасними європейськими інтелектуальними новаціями.
Зрештою, у новій, ліберальній атмосфері, що склалася напередодні Великої реформи 1861 р., Костомаров зміг розпочати публікацію низки праць, зокрема монографій «Богдан Хмельницький» (1857) та «Бунт Стеньки Разіна» (1858), які принесли йому широке визнання. За оцінками вчених (В. Смолій, В. Степанков), праця про Хмельниччину - перша в українській історіографії спроба висвітлити на основі великого фактичного матеріалу військову і державно-політичну діяльність гетьмана Хмельницького, а «Введення» до монографії, на думку В. Антоновича, безперечно, кращий систематичний нарис з історії козацтва. М. Грушевський вважав обидві монографії зразком революційної історіографії [3,10].
Навесні 1858 р. Казанський університет обирає Костомарова професором, але Міністерство народної освіти не дозволило йому посісти кафедру. Проте вже наступного, 1859 р. Санкт-Петербурзький університет запросив ученого обійняти кафедру російської історії. Там він як екстраординарний професор викладав з листопада 1859 по березень 1862 р. У своїх лекціях Костомаров висував на перший план історію народного життя в його найрізноманітніших виявах.
За поданням міністра народної освіти в січні 1860 р. Костомаров став членом Археографічної комісії в Санкт-Петербурзі, де до кінця життя готував і редагував серійне видання документів з української, російської та білоруської історії - «Акти Південної і Західної Росії». За редакцією Костомарова впродовж 1861-1884 рр. опубліковано 12 з 15 томів цього капітального видання, що містить унікальні матеріали із середньовічної та ранньомодерної історії, зокрема історії українського козацтва, визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким, матеріали біографічного характеру про найважливіших діячів тієї епохи та багато інших, що не втратили наукової цінності дотепер. Саме цей його доробок високо оцінив І. Крип'якевич, на думку якого, навіть якщо б усі монографії Костомарова втратили наукове значення внаслідок новітніх досліджень, археографічні публікації залишатимуться вічним пам'ятником його науковій сумлінності .
Наукова діяльність у царині археографії, архівознавства та джерелознавства зробила Костомарова одним із найкращих фахівців з української історії того часу, а також забезпечила джерельну основу його монографій та розвідок «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історична монографія» (1663-1687), «Гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1879— 1880), «Мазепа. Історична монографія» (1882), «Мазепинці» (1884). Ці праці засвідчують, що вчений дотримувався сформульованого ним на початку творчої діяльності проекту систематичного вивчення і висвітлення історії України в цілому[5,94].
На початку 60-х років XIX ст. М. Костомаров проявив себе як блискучий полеміст у дискусіях з визначними науковими авторитетами (М. Погодін , С. Соловйов та ін.). За здійснений у 1861 р. критичний огляд праці І. Попки «Чорноморські козаки» він одержав від Санкт-Петербурзької академії наук золоту медаль (удруге цієї нагороди його було удостоєно в 1872 р. за присудом рецензента, німецького вченого Е.А.Германа, за монографію «Останні роки Речі Посполитої» (1870)). Одночасно Костомаров співпрацював із провідними російськими часописами пореформеної доби - журналами «Вітчизняні записки» та «Сучасник»[5,94].