Історія України і державотворення

Кожний великий народ  має свої знакові постаті. Для  Англії – це Байрон, для Німеччини  – Гете, для Польщі – Міцкевич, для Росії – Пушкін, для України  – Шевченко.

             Розпочинаю виступ заключними  рядками вірша "Кобзар" української  поетеси Ліни Костенко:

            "Ще не були епохи для  поетів,

              Але були поети для епох!"

Ці слова засвідчують  велич Тараса Шевченка – Поета, Художника  й Пророка, який, простуючи крізь  століття в сьогодення, начебто стає сучасником і співучасником наших  патріотичних діянь. Для справжніх геніїв час не вимірюється датами народження і смерті: їхні  ідеї і творче надбання перебувають поза часом, вони безсмертні! Високо підняв Шевченко поетичне світло своє – і стало видно по всій країні, куди кожен з нас мусить простувати. Він володів чудовим даром, завдяки якому міг не просто талановито оповідати і малювати, але й пронизати читача словом, як променем. Письменник з кріпаків, цькований, засланий, нещасливий в особистому житті, він віддав себе всього Батьківщині і в цім творчім пориві наче намагався віддати їй водночас  свою повноту і завершеність. Слово його животворяще стало ядром нової сили – народності, яка утвердила на всі віки українську суть. Думи народу, його сподівання і прагнення були для Шевченка тим джерелом, яке підтримувало в ньому полум'яний вогонь, що не згасав у його душі від юних років аж до останніх хвилин тяжкого життя. Байдужим до переживань Тараса можна вважати того, хто не здатний підніматися сходами духовного поступу, якими так важко і болісно піднімався Тарас Шевченко, всеукраїнський Кобзар.

Усі головні закони сьогоденного життя  України ґрунтуються на Шевченковій  ідеології, сприяють поглибленню нашого розуміння національних особливостей українського народу. Знову й знову  перечитуючи сторінки "Кобзаря" та його "Заповіт", ми відновлюємо вірність ідеалам геніального поета, видатного державницького мислителя, найгуманнішого Пророка України.

Як державницький мислитель  Шевченко вірив у самостійну, незалежну  Україну, підґрунтям чого вважав солідарність і любов усіх прошарків суспільства, а також взаємопошану й людяність у міжнаціональних відносинах. Він закликав українців порвати кайдани і вражою злою кров'ю окропити землю. "В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля!" – ось такими словами розкривав поет своє розуміння самовизначення української нації.

Поет стверджує самобутність і  культурну самодостатність українців, підносить до високого цивілізаційного  рівня їхні непересічні здобутки і моделює обнадійливу перспективу  України, називаючи її "оновленою  землею", "вільною, новою сім'єю".

Протягом тривалого часу найважливішими у творчості Шевченка вважалися  патріотичні та викривальні мотиви. Але сучасний погляд дає змогу  побачити, що у багатьох творах відбиваються його думки про "святу волю" як потребу очищення й оновлення людини, звільнення людських душ від зла і наповнення їх добром і любов'ю.

У наш дивовижний час, коли відбувається духовне відродження нації, її моральне переродження з незвичайною гостротою  постає проблема виховання у сучасної людини нового світогляду. Це пов'язано з актуальним завданням нашого часу – розвитком моральності та духовності українців, і в першу чергу підростаючого покоління, про що йдеться у низці спеціальних Указів і постанов Уряду України. Ці питання порушував Кобзар ще 150 років тому. І зараз вони потребують нагального вирішення.

Філософська велич Шевченка полягає  в тому, що він замахнувся на найсокровеннішу таємницю людського буття – наскільки людська доля обумовлена Божою волею і наскільки людина володіє свободою волі, а отже, може нести відповідальність за свої вчинки.

Однією із заслуг Шевченка стало те, що він вивів із тривалого занепаду нашу мову, а українську літературу підніс до європейського рівня.

Ще й досі не всі в нашій  країні усвідомили роль рідної української  мови як державної, як найцінніший скарб, форму життя, код нації. Адже  без знання української мови, краса і співучість якої одержала міжнародне визнання, неможливо ознайомитися в оригіналі з творами не тільки Тараса Шевченка, але й інших видатних поетів і письменників – Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших.

У творчості поета  сконцентровано духовні надбання, внутрішній світ і звичаї українців. Його спадщину слід розглядати не лише як цінне джерело  з етнокультури українців – вона проливає світло на характер міжетнічних взаємин в Україні тих часів, розкриває особливості процесів національного самовизначення, окреслює риси українського характеру. В ній ми черпаємо ідеї та твердження, які на століття випередили появу сучасних наукових напрямів з етнополітики та соціології, з етнопсихології та міжетнічних проблем.

Шевченкове слово єднає  нас усіх в одну національну цілість  із єдиною метою – відновити народовладну суверенну українську державу на всій її історичній території. Сказане  дозволяє стверджувати, що Шевченка можна по праву вважати геніальним натхненником національно-культурного та державного відродження України.

Неможливо переоцінити  внесок Великого Кобзаря у справу служіння Україні, українській нації, захисту бідних і принижених.

На світі, напевно, немає іншої людини, крім Тараса Шевченка, яка б, народившись майже два століття тому, передбачила в поетичній формі долю своєї нації і Батьківщини.

Саме тому, шануючи  пам'ять Шевченка, слід зробити все  для втілення у життя його мрії про вільну Україну.

Я закликаю всіх згадувати про геніальні ідеї, відтворені у спадщині Великого Кобзаря, не лише у ті дні, коли ми святкуємо його роковини, але й  керуватися ними у власному житті й діяльності. Тільки в цьому разі ми зможемо успішно вирішити екологічні, економічні, політичні, демографічні, культурологічні проблеми сьогодення.

              У сузір’ї поетів світового  значення невгасимо сяє ім’я  генія українського народу Тараса  Григоровича Шевченка. Його спадщина  увійшла в свідомість народних  мас і з кожною історичною  епохою набуває все нової діючої сили.

 

Ідея єдності і соборності батьківських земель, так само, ідеї незалежності й державного суверенітету, сильної централізованої влади  є головним змістом державницької  ідеології будь-якого народу. Не був винятком у цьому ряду і наш український народ, хоч дехто й велів би бачити його недержавним.

Визначну, неперевершену роль уформуванні почуття соборності й українськості, безперечно, відіграв Пророк нашої нації Тарас Григорович Шевченко. Ідеями свободи і єдності пронизані, здається, усі твори геніального поета. Та це й не дивно, враховуючи, що революційність Тарас Шевченко черпав з української історії. Він любив Україну й українців безмежно, але не сліпо і міг гнівно закинути відступникам-землякам:  

 

Славних прадідів великих

Правнуки погані! 

 

 

 

Нарешті, він вірив сам і переконливо  примушував повірити інших, що, лише скинувши ярмо пригнічення і злившись в  одну сім'ю: 

 

...на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі. 

 

Ці рядки з поезії «І Архімед, і Галілей» стали уособленням споконвічної мрії українців, які, мені здається, вже народжувалися з почуттям гідного самоусвідомлення, прагнення до свободи й незалежності, до національної єдності. 

 

Водночас, Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми "Гайдамаки" (1841) поет уперше висловив демократичну ідею єднання слов´янських народів: "Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежнованою останеться навіки од моря і до моря - слов´янська земля". У 1845 р. у посвяті "Шафарикові" до поеми "Єретик" він пропагував, "щоб усі слав´яне стали добрими братами, і синами сонця правди..."

Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух "козацької шаблі", дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненарожденних".

Творчість Т. Шевченка вже у другій половині ХІХ ст позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації, збудила її до активних дій. На Правобережжі в лоно українського національно-культурного середовища повернулися представники раніше сполонізованого дворянства.