Кримінальна відповідальність за зґвалтування

     Судам  слід  розмежовувати  готування   до зґвалтування чи  
насильницького   задоволення   статевої   пристрасті   неприродним  
способом  або  замах  на  ці  злочини від добровільної відмови від  
доведення їх до кінця,  що відповідно до статті 17 КК ( 2341-14 )  
виключає  відповідальність  за готування до цих злочинів або замах  
на них.  Для визнання відмови від доведення цих злочинів до  кінця  
добровільною  слід  виходити  з  того,  що  особа,  маючи  реальну  
можливість довести їх до кінця,  відмовилась від цього і з власної  
волі  припинила  злочинні  дії.  У  таких  випадках особа підлягає  
кримінальній відповідальності лише  у  тому  разі,  якщо  фактично  
вчинені нею дії містять склад іншого злочину.

     Разом з  тим  суди  повинні  мати  на  увазі,  що   не   може  
визнаватися    добровільною    відмова    від    зґвалтування   та  
насильницького   задоволення   статевої   пристрасті   неприродним  
способом,   що   викликана   неможливістю  подальшого  продовження  
злочинних  дій  з  причин,  незалежних  від  волі   винної   особи  
(наприклад,  коли цьому перешкодили інші особи, або винна особа не  
змогла  подолати  опору  потерпілої  особи,  закінчити  злочин   з  
фізіологічних причин тощо). [13]

Суб’єктивна сторона

З суб'єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в статеві зносини і бажає цього. Мотивом зґвалтування є переважно прагнення задовольнити статеву пристрасть. [9]

Однією з необхідних умов умислу - усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій. А.А. Піонтковский у зв'язку із цим вказував, що усвідомлення суспільної небезпеки (протиправності) дії резюмується наявністю карного закону й тому при встановленні наміру не підлягає спеціальному доведенню [15]

накше підходить до цьому питання  И.Г. Філановский, який думає, що усвідомлення суспільної небезпеки діяння не слід змішувати з усвідомленням протиправності діяння, і воно визначається часто  суб'єктивними якостями людини: життєвим досвідом, утворенням, ерудицією, загальною  культурою й т.д. Ця точка зору представляється більше правильною.

За загальним правилом, якщо суб'єкт  усвідомить суспільну небезпеку  зробленого діяння, то він усвідомить і його протиправність. Однак це зовсім не означає, що усвідомлення протиправності в цілому неодмінно спричиняє усвідомлення суспільно небезпечного характеру конкретного злочинного діяння (епізоду).

Що стосується зґвалтування, вчиненого  із застосуванням фізичного насильства чи погрози, то безумовно: особа усвідомлює, що вчиняє статевий акт з потерпілою всупереч її волі, застосовуючи для цього фізичне насильство чи погрозу, і бажає такий статевий акт вчинити. А ось стосовно зґвалтування, вчиненого з використанням безпорадного стану потерпілої, то психічне ставлення винного до перебування потерпілої в такому стані може бути різним, зокрема:

суб'єкт точно знав, що потерпіла  перебуває в безпорадному стані, наприклад, що вона непритомна, чи сам  довів її до такого стану за допомогою снодійного;

суб'єкт допускав, що потерпіла  може перебувати в безпорадному стані, наприклад, після вживання нею наркотиків;

суб'єкт не усвідомлював, що потерпіла  перебуває в безпорадному стані, але міг і повинен був це усвідомлювати[16]

Перші два випадки охоплюються  поняттям "усвідомлення" і тому не виходять за межі умисної форми  вини, в тому числі і за межі прямого умислу, характерного для зґвалтування. Третій випадок, очевидно, становить специфічний різновид так званої складної вини (складної форми вини), коли психічне ставлення до певних обставин, передбачених як обов'язкові ознаки в юридичному складі умисного злочину, містить елементи необережної вини (злочинної недбалості). У такому випадку злочин в цілому вважається вчиненим умисно, а судова практика інкримінує зазначені обставини винному при кваліфікації його дій навіть при "необережному" до них ставленні. Подібним чином вирішив це питання і Верховний Суд України стосовно "необережного" ставлення до перебування потерпілої в безпорадному стані, отже, для правозастосовних органів такий підхід є обов'язковим. Водночас із теоретичної точки зору зазначений підхід видається сумнівним, оскільки вжите в ч. 1 ст. 152 КК слово "використання" в його традиційному розумінні означає свідому й цілеспрямовану діяльність.

Мотив і мета не є обов'язковими елементами суб'єктивної сторони юридичного складу зґвалтування. Як і в інших  подібних випадках, вони можуть бути враховані при призначенні покарання як обставини, що обтяжують відповідальність, а також як конкретні показники ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину.

Як казав А.Ф. Коні "в самому злочині міститься вже його пояснення, міститься вказівка на його мету. В таких справах для кожного зрозуміло, до чого прагне обвинувачений. Так, крадіжка у величезній більшості випадків здійснюється для заволодіння чужим майном, таємно, грабіж - для викрадення його явно, зґвалтування - для задоволення тваринної пристрасті..." [17]

Метою зґвалтування доволі часто витупає  помста, особливо серед неповнолітніх  злочинців - помста за більш авторитетне  становище серед однолітків, за те, що дівчина не звертає на майбутнього  ґвалтівника уваги чи зустрічається  з його сусідом. Але незалежно  від мети та особистих мотивів  злочин зґвалтування залишається найбільш жорстоким та аморальним діянням  проти недоторканності особи  та викорінювання його у суспільстві  потребує найжорстокіших заходів з  боку законодавчих та правоохоронних органів.

Суб’єкт злочину

Безпосереднім виконавцем згвалтування може бути будь-яка фізична осудна особа (як чоловік, так і жінка), протилежної з потерпілою особою статі, і яка досягла 14-річного віку. Розглянемо такий приклад: при груповому згвалтуванні неповноітньої дівчини приймали участь двоє хлопців, яким в той день виповнилося по 14 років. Але злочин стався ввечері, задовго до півночі, тому до кримінальної відповідальності вони притягнуті не були.

  Співвиконавцями цього злочину можуть бути і чоловіки, і жінки. [1]

  Але, можливість визнання жінки співвиконавцем зґвалтування оспорюється деякими вченими, які вважають, що жінка може бути лише співучасником, але ніяк не співвиконавцем, оскільки біологічно не може вчинити статевий акт. Проте, оскільки об'єктивна сторона зґвалтування має складний характер, застосовуючи насильство чи погрозу його застосування до потерпілої і виконуючи тим самим частково об'єктивну сторону, жінка, на думку інших науковців, може бути співвиконавцем зґвалтування, що визнається і судовою практикою. [13]

Максакова В.А. вважае, що український законодавець, прагнучи наблизитися до європейських стандартів, з метою забезпечення гендерної рівності в кримінальному законодавстві, не врахував принципу гендерної адекватності. Він визнав жінку суб'єктом злочину, який вона фізіологічно не здатна вчинити.

Цікаво зазначити, що формулювання відповідних статей КК Молдавії також прямо передбачають, що потерпілим при згвалтування може бути особа будь-якої статі.

За результатами соціологічного дослідженнябільшість злочинців, засуджених за згвалтування, є мешканцями великих  міст, а не сільської місцевості, до того ж вони є не корінними  жителями, а мігрантами, тобтодуже  рідко людина зчинює згвалтування в  своєму дворі, де прожила все своє життя. Майже половина повнолітніх гвалтівників мають родину, до того ж у кожного третьогоз них є діти. Члени їх родин - батьки, дружини - за рідкими виключеннями взагалі ніколи не помічають у них схильність до насильства. Але треба сказати, що сексуальні маніяки, за ствердженням психологів,є продуктом соціальних умов, тобто ті ж самі батьки дуже часто стають витоками насильства майбутнього гвалтівника. Наприклад, усім відомий маніяк Чикатило був філологом за освітою, навіть, дипломну працю писав за Радищевим. Викладав в училищі, був членом КПРС. Але його соціальний розвиток зупиняли два факти : по-перше, він у багатьох викликав страшенну антипатію, по-друге, з армії він був гомосексуалістом, до тогож пасивним. Він був дуже боягузливим ще з дитинства, бо його батько часто бив матір. Самого Чикатило батьки не панькували, загальна атмосфера в родині була мовчазна та неприязна. Свідомість цього чоловіка все життя пригнічувало знання того, що його старший брат у 1933 році був     з'їдений. Своїх жертв Чикатило не гвалтував, бо був імпотентом, а вбивав, розрізав та намагався їсти. [14]

В багатьох випадках на підлітків, які ростуть із задатками насильства, благодійно впливає навколишнє середовище, якщо дорослі вчасно роздивляться в  дитині подібні схильності та зуміють  зупинити їх розвиток, тим самим  вони можуть попередити багато злочинів та пошкоджених доль. Але не треба  забувати і про те, що в деяких родинах діти, що купаються в роскоші  та турботі, виростають розбещеними  та жорстокими у ставленні до навколишніх. До тогож не можна перебільшувати значення родини у формуванні особистості  насильників - 75% засуджених за згвалтування виховувались у повних благополучних  родинах, останні або одним збатьків (чаще матір ю), або родичами, знайомим, в інтернаті. Переважна більшість  гвалтівників займалися до скоєння  злочину суспільно-корисною діяльністю, лише 4% не працювали і не вчилися.

Кваліфікуючі  ознаки

У ч.3 ст.152 передбачена відповідальність за згвалтування неповнолітньої особи. Воно має місце тоді, коли воно вчиняється щодо осіб у віці від 14-ти до 18-ти років. Зґвалтування особи віком до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 КК як зґвалтування малолітньої чи малолітнього.

У судовій практиці часто  виникають труднощі при кваліфікації випадків зґвалтування неповнолітніх  віком близько 18-ти років. Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. № 4 зазначив, що за зґвалтування неповнолітньої особи підлягає відповідальності особа, яка знала або припускала, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою особою, чи могла і повинна була передбачити це.

Отже, за змістом постанови  щодо факту неповноліття потерпілої особи можлива і необережна вина.

Так, по справі К., засудженого  за зґвалтування неповнолітньої за ч. З ст. 117 КК 1960 р. (ст. 152 КК 2001 р.) захисник посилався на те, що обвинувачений не знав справжнього віку потерпілої. Однак суд, обґрунтовуючи застосування ч. З ст. 117 КК 1960 р. (ст. 152 КК 2001 р.), вказав, що потерпіла фактично не досягла 18-ти років, та й за зовнішнім виглядом схожа на підлітка і не справляє враження повнолітньої дівчини, вона худорлява, невеликого росту і, хоча обвинувачений не знав її фактичного віку, він повинен був і міг передбачити, що здійснює зґвалтування неповнолітньої (Рад. право. — 1968. — № 6. — С. 42).

Водночас, якщо ґвалтівник сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілої особи, то він не може бути притягнутий за ч. З ст. 152 КК. [9]

Дуже важливо охороняти  права неповнолітніх потерпілих,які  значно страждають від сексуального насильства. У міжнародному праві  одержало загальне визнання положення, що дитина внаслідок її фізичної і  розумової незрілості потребує спеціальної  охорони й піклування, включаючи  належний правовий захист як до, так  і після народження. Необхідність особливого захисту дітей вперше проголошено у Женевській декларації прав дитини 1924 р., потім підтверджено у Загальній декларації прав людини 1948 р., Декларації прав дитини 1959 р. та інші.

Необхідно зазначити,що статеві  злочини характеризуються високим  ступенем латентності, а тому статистика реєструє незначну їх кількість.

Ще до прийняття нового КК України, за даними Ю. Антоняна і  С. Позднякової, 36,3%жертв від згвалтування складають діти. Л. Конишева наводить відомості: серед сексуального насильства стосовно дітей та підлітків 11% доводиться на інцест.  При цьому робиться наголос, що під інцестом, розуміються не лише статеві зв’язки між кровними родичами, а й між дитиною і особою, що їх замінює і яка несе відповідальність за їх виховання а благополуччя. До цієї категорії належать прийомні батьки, опікуни, звідні брати, сестри, сексуальні партнери батьків, які постійно мешкають в даній сім’ї.

За даними соціологічного дослідження, яке проводилося у  різних регіонах України, лише 2% сексуальних  насильств, вчинених щодо дітей та підлітків, караються в судовому порядку. Під  час опитування неповнолітніх віком 13-16 років 7,5 % респондентів відмітили  як пережитий ними досвід акти сексуального насильства, а 33% опитуваних дівчат побажали собі смерті після того, що з ними трапилось. [3]

Дівчата часто видаються  неготовими до подібної кримінологічної ситуації, не знають, як вести себе зі злочинцем, як надати йому опір. Цьому повинні вчити своїх неповнолітніх доньок батьки, не чекаючи їх віку, коли вони "самі все зрозуміють". Якщо батьки не мають змоги знайти в собі потрібні слова чи час для подібних бесід, їм надається можливість хоча б привести доньок до секцій самооборони, де їх професійно навчать захищати себе. До того ж існують різноманітні психологічні служби,де до кожної дівчини підбирається окремий підхід та розробляється програма роботи з її особистістю для виховання в ній сильних рис характеру. Бо нерідко неадекватна поведінка потерпілої обумовлена її індивідуально-психологічними особливостями.

У деяких неповнолітніх потерпілих у родині сформовані установки без  критики відноситися до вимагань збоку дорослих, і у випадках зґвалтування вони виконують все, що "дорослі" до них пред'являють. Тож як тут не звертатися до проблем статевого виховання у родинах? Або ще страшнішими є ситуації, коли потерпілі не заявляють про здійснений злочин, бо бояться своїх батьків, які за "репутацію родини" здатні покалічити свою дитину. Неправильне відношення до дівчини-підлітка з боку батьків можуть сформувати специфічні індивідуально-психологічні особливості, які потім, протягом всього наступного життя, міцно впливають на особливості поведінки, в тому числі і в кримінальній ситуації[19]

У ч.4 ст.152 передбачена відповідальність за згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього