Джерела та етапи формування української діаспори

Існували й інші міркування, що зумовлювали прийняття такого серйозного рішення, як залишення рідного краю. Зокрема, багато молодих людей воліли уникнути військової служби. Одні не бажали брати зброї в руки через свої релігійні переконання, інші — через відразу до можливої участі у загарбницьких війнах за чужі їм інтереси, у війні проти власного народу, у придушенні народних повстань і заворушень. Так, один із відомих українських письменників і активний діяч консервативної частини української еміграції Петро Карманський у своїх мемуарах писав, що саме ці міркування спонукали його до еміграції. «Влітку 1900 року, — зазначав він,— мене викликали у військову комісію і визнали здатним до військової служби. Служити в австрійському війську я аж ніяк не хотів. Був один порятунок — їхати до Рима». І таких налічувалися тисячі.

Типовим  українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати в сільському господарстві, у вугільних шахтах і в рудниках, на спорудженні залізниць, в інших галузях, де були потрібні переважно чорнороби. Багато виїздили, як вони вважали, тільки на заробітки, тимчасово, з тим щоб потім знову повернутися на батьківщину.

ОСОБЛИВОСТІ ДРУГОЇ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву «другої хвилі масової української еміграції». Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак — для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій. Соціологічне міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець — революція в Росії 1917 p. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917-1920 pp. Зокрема, В.Ленін у 1921 p. говорив про "півтора чи два мільйони".

Вельми непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут дослідник зіштовхується з кількома проблемами. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції — із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала дещо відмінне обличчя та дуже відмінну історію. По-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно. По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.

Якщо зараховувати до українських емігрантів усіх людей українського походження, незалежно від того, чи вони такими себе називали чи ні, як також без огляду на те, що вони могли оформити за кордоном окрему культурно-етнічну групу або включитися до цілком іншої, чужонаціональної за своїм культурно-ідеологічним спрямуванням, то досить вичерпну й, цілком вірогідну характеристику міжвоєнної української міграції в Європі дав 1929 p. Микита Шаповал. Він спирався в своєму аналізі на результати досліджень керованого ним Українського соціологічного інституту в Празі, один із відділів якого вивчав українську політичну еміграцію в європейських країнах. Крім того, вивчення української еміграції та її реєстрацію в межах Чехословаччини здійснював Український громадський комітет на чолі з М.Шаповалом.

Згідно з його схемою, загальна структура української еміграції в Європі та її кількість в окремих групах мали такий вигляд:

1. Українці, що залишилися  в ряді європейських країн  унаслідок Першої світової війни. До них належали колишні військовополонені  з російська армії, а також  колишні військовослужбовці, що  під час війни перебували в  деяких країнах Європи (Бельгії, Франції, Англії та Греції) в складі  так званих російських експедиційних  корпусів. Разом ці дві групи  нараховували до 15 тис. чоловік;

2. Українська політична  еміграція, яка включала в себе  колишніх військовослужбовців УНР, ЗУНР та Кубанської Народної  Республіки (КНР) — загалом 60 тис. Сюди  ж входили урядовці УНР, ЗУНР  та КНР (разом 5 тис.), працівники їхніх  закордонних представництв —  дипломатичних, політичних, економічних, санітарних тощо (разом 1 тис.) й, нарешті, інші цивільні особи (разом 5 тис.);

3. Українці, що воювали  в складі білих армій Денікіна  і Врангеля. Здебільшого вони  були насильно мобілізовані на  Кубані й у південній частині  Наддніпрянщини. Ця група налічувала  приблизно 100 тис. чоловік;

4. Заробітчани із західних  земель України — до 30 тис. В  сумі, отже, всі чотири групи становили 216 тис. осіб. "Але в дійсності, мабуть, дещо більше, — зазначав  М.Шаповал, — бо ми брали приблизні  числа з нахилом до зменшення  супроти ймовірних величин. Особливо, коли б справді переглянути "руську еміграцію”, то ми б там на диво знайшли українців більше, ніж хто собі уявляє”.

ТРЕТЯ ХВИЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Кінець Другої світової війни, її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції, майже винятково політичну. В роки німецької окупації великі контингенти українських юнаків і дівчат були вивезені до рейху як дармова робоча сила. Українці становили також значну частку радянських військовополонених, що утримувалися в Німеччині в концтаборах. Відомості, які доходили до них, переконували, що, незалежно від обставин полонення, практично кожному військовополоненому на батьківщині загрожували репресії.

Серед великої маси української людності, що напередодні та в перші роки після капітуляції Німеччини скупчилася на її території, були й українці — недавні члени німецьких військових формувань і колишні працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації; добровільно або силоміць переміщені з Польщі, Чехословаччини, Франції та ряду інших країн українські політичні емігранти; частина бійців Української повстанської армії (УПА), яким вдалося прорватися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано, тощо.

Точних даних про загальну кількість усіх цих категорій українців не існує. За деякими відомостями, лише стосовно західнонімецького терену можна вести мову про цифру в майже 1 млн. осіб, хоча подеколи називається й інша цифра — близько 2 млн. Більш-менш достовірна статистика про українців у Німеччині почала вестися після того, як у листопаді 1945 p. на першому з їзді української еміграції Західної Німеччини в Ашафенбурзі було створено її Центральне представництво (ЦПУЕ). У будь-якому випадку вже у перші повоєнні місяці основна маса українців, хоч і наражаючись на ризик зазнати репресій, усе ж повернулася на батьківщину. Вдома справдилися найгірші їхні передбачення. Майже 300 тис. із тих, хто повернувся, відразу ж, нібито за державну зраду, були відправлені у східні райони СРСР.

Та частина українців, яка з політичних міркувань не повернулася на батьківщину, а залишилася в західних окупаційних зонах Німеччини, перебувала, головно, в таборах для біженців та переміщених осіб. Важкі умови проживання в таборах, невизначеність правового статусу, а відтак — і подальшої долі, господарська розруха перших повоєнних років у Німеччині, що породжувала масове безробіття й робила перспективи на майбутнє примарними, — все це змушувало українців шукати шляхів для переселення в інші західні країни. Протягом лише 1946-1947 pp. із Західної Німеччини виїхало близько 25 тис. чоловік, передусім до Англії, Бельгії та Франції. Незначна кількість українців віком до 40 років емігрувала в Бразилію, Венесуелу, Австралію і Канаду. Ці країни набирали тоді шахтарів, лісорубів, будівельників, робітниць для текстильної промисловості. Українці прагнули до групового переселення, але реалізувати це бажання не було можливості. Згадані держави керувалися лише власними інтересами, котрі полягали в тому, щоб одержати молоду робочу силу.

У наступні два роки спостерігається активізація виїзду українців із Західної Німеччини. Статистичний звіт організаційного відділу при ЦПУЕ (березень 1949 p.) вказує на те, що з лютого 1947 по січень 1949 p. до Англії виїхало понад 13 тис. осіб, до Канади — майже 10 тис., до Бельгії — 9 тис., до Австралії — 4 тис., до США — 2 тис., до інших країн — близько 4 тис. Разом — приблизно 41 тис. Цей же звіт дає змогу довідатися про чисельність українців, які на початок 1949 p. ще перебували в Західній Німеччині. В американській зоні в таборах проживало 46 010 осіб, поза ними — 10 601. Разом — 56 611 осіб. В англійській зоні — відповідно 23 073 і 1850, а у французькій — 2061 і 2013. Загальна кількість українців в англійській та французькій зонах становила 28 997 осіб. Отже, на німецькій землі в січні 1949 p. ще мешкало понад 85 тис. українських поселенців.

Щодо соціального та фахового складу української еміграції в Західній Німеччині в цей період, то він був досить строкатим. Найбільший відсоток становили селяни. В американській зоні ця категорія нараховувала близько 14 тис. чоловік, в англійській — 6,5 тис., у французькій — понад 1 тис. Далі йшли некваліфіковані робітники (американська зона — 6,5 тис., англійська — 2,2 тис., французька — 300 чоловік). Помітне місце серед українських емігрантів посідала інтелігенція. Тільки викладачів вищих, середніх та народних шкіл було в американській зоні майже 1500, в англійській — 250, у французькій — понад 50; лікарів у всіх трьох зонах налічувалося більш як 500 чоловік, юристів — 430. Були тут і діячі культури — митці, письменники, журналісти, а також духівництво.

У 1950-х pp. еміграція українців із Європи помітно скоротилася, хоча невеличкі групи з Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції та Великобританії й далі переселялися до США і Канади. В цілому з 1947 по 1957 p. до США переселилося приблизно 80 тис. українців, до Канади — ЗО тис., до Австралії й частково Нової Зеландії — 20 тис., до Бразилії — 7 тис., до Аргентини — 6 тис., до Венесуели — 2 тис.

Наприкінці 1960-х і в 1970-х pp. до Західної Європи та в Північну Америку переселилася невелика кількість осіб українського походження з Польщі, Югославії та Чехословаччини. Тоді ж і в наступне десятиліття поодиноким українцям-дисидентам, а також небагатьом єврейським емігрантам було дозволено виїхати з СРСР.

Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого це стосувалося дівчат і молодих жінок, що виходили заміж за іноземних студентів та спеціалістів, які тимчасово працювали або стажувалися в Україні. Якихось офіційних даних по Україні з цього приводу немає, але відомо, що в цілому з Радянського Союзу в такий спосіб у І989 р. виїхало 40 тис. осіб.

Помітно зросла в останні роки існування СРСР еміграція до Ізраїлю. Тисячі осіб української національності в складі змішаних подружжів виїхали за ізраїльськими візами також до США, Канади, ряду інших країн через невдоволення своїм економічним і соціальним становищем, а інколи й із політичних мотивів. Деяка кількість українців, переважно із західних областей України, виїхала на постійне проживання в країни Заходу на запрошення родичів.

Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990-і pp. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції.

ВИСНОВКИ

Отже, в історії українського народу еміграція відіграла досить велику роль. За рубежем утворилися українські етнічні групи, розвиток зв'язків з якими в невід'ємною умовою розвитку різноманітних сфер буття української нації — науки, культури, економіки.

У першій хвилі переселення брали участь здебільшого пауперизовані маси селянства, а також частина міських ремісників і напівпролетарів. До цих категорій трудящих у другій хвилі додалися значні контингенти службовців, інтелігентів та офіцерства, що емігрували з політичних мотивів. І в третьому періоді еміграції, причини якої можна вважати цілком політичними, брали участь найрізноманітніші верстви населення — робітники, селяни, службовці, інженери, вчителі тощо, тобто багато з тих, хто у вирі війни вже виявився відірваним від рідного краю і опинився після  її закінчення в таборах для переміщених осіб. Були серед них і ті, хто співробітничав з німецькою владою  на тимчасово окупованій фашистами території України, і депортовані та військовополонені, які небезпідставно побоювалися повертатися на батьківщину із західних зон Німеччини, щоб не бути запротореними до сталінських концтаборів.

Безумовно, перспективи світового українства сьогодні пов'язані насамперед із розвитком Української держави. Українська діаспора, яка не тільки прагне зберегти свою ідентичність, а й робить помітний внесок у становлення української державності, розуміє це і спрямовує свої зусилля в річище розбудови України як демократичної, правової і процвітаючої держави, яка стала б справжнім духовним центром і серцем українства.

Українська держава існуватиме доти, доки житиме український етнос, складовою частиною якого є українська діаспора. Тому, дбаючи про зарубіжних українців, захищаючи їхні інтереси, наша держава дбає про своє майбутнє.

ЛІТЕРАТУРА 

1. Білас І. Етапи депортації українського населення (1944 – 1947 рр.) // Українська діаспора. – К., 1992. – С. 68-90.