Динаміка культури – прогрес

­­Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет ім. І.Франка

Есе на тему:

Динаміка культури – прогрес

Львів – 2012

Прогрес (від лат.— рух вперед, успіх) — напрямок розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Про прогрес можна говорити як стосовно до системи в цілому, так і до окремих її елементів, структури та інших параметрів.
Поняття "прогрес" співвіднесене з поняттям регрес (від лат.— зворотний рух) — типом змін, для яких характерний перехід від вищого до нижчого, він за своєю спрямованістю протилежний прогресу. Зміст регресу складають процеси деградації, зниження рівня організації, втрата здатності до виконання тих чи інших необхідних функцій. Регрес включає також моменти застою, повернення до форм і структур, що вже зжили себе. Процеси регресу можуть мати досить різноманітний конкретний зміст, зокрема, він може бути результатом і загального поступового зворотного руху та змін на погіршення, і швидкого повороту назад, ряду елементів системи, чи системі в цілому. Між регресом і прогресом існує складний багатобічний зв'язок, який проявляється насамперед в тому, що окремі регресивні зміни можуть відбуватись в рамках загального прогресивного розвитку системи, або ж окремі складові системи здатні зберігати прогресивний напрямок незалежно від наростання регресивних тенденцій системи в цілому. Основні стадії регресу: застій, консервація, реакція, реставрація, занепад.
              Слід зауважити, що прогрес не співпадає з процесом структурного ускладнення: навпаки, в окремих випадках ускладнення може виражати регрес, тоді як деяке спрощення структурної організації може бути пов'язане з прогресом. Ще одне: поняття прогресу обмежено застосовне до явищ неорганічної природи, де мають місце циклічні процеси, і до Всесвіту в цілому, де відсутній однозначно визначений напрям розвитку: якщо в одних його частинах переважає прогрес, то в інших може переважати регрес, бо в ньому панує одвічний діалектичний круговорот. Щодо неживої природи про прогрес можна говорити як про таке ускладнення, яке приводить до виникнення життя. Біологічний прогрес пов'язують з ускладненням взаємовідносин організмів і спільнот із середовищем, накопиченням таких морфо-фізіологічних механізмів, які сприяють зростанню незалежності організму від конкретних умов його існування.
Поняття "суспільний прогрес" формувалось протягом всієї історії філософії разом із усвідомленням мінливості, динамізму, поетапності людського життя, в якому простежувалось щось закономірне і стале. Якщо йдеться про історію як ціле, то вона уявлялась, зокрема, античним мислителям або простою послідовністю подій, які поєднувались з вкрай повільними соціально-економічними змінами, або регресивним процесом, що йде по низхідній від стародавнього "золотого віку" (Гесіод, Сенека); або циклічним круговоротом, що повторює одні і ті самі стадії (Платон, Аристотель, Полібій). В християнстві історія — певний напрямок починаючи від створення світу і людини Богом і закінчуючи Страшним судом.
Соціальна філософія Нового часу, яка формувалась разом з виходом на історичну арену революційного на той час класу буржуазії, внесла в теорію прогресу разом з вірою в людський розум оптимізм, віру в майбутнє людства. Оскільки теорії прогресу формувались як такі, що заперечували феодалізм, то вони несли в собі революційний заряд. Оскільки ж їх автори були раціоналістами, а їх судження мали телеологічний характер, то вони по своїй суті були антиісторичні — не бачили всієї суперечності історичного життя і різноманітності його форм, послідовність стадій прогресу і її необхідності. Якщо Д.Віко (1668—1744), висунув теорію круговороту - розвитку усіх народів за циклами, що складаються з 3-х епох, аналогічних віковим особливостям людини — дитинству, юності і зрілості, то Ж.-Ж.Руссо (1712-1778) взагалі заперечував прогрес і закликав повернутись до "природи", оскільки успіхи в господарюванні, науці, мистецтві нерозривно пов'язані з втратою людьми свободи і щастя. Такою ж обернутою в минуле була і романтична історіографія початку XIX століття. Гегель, розуміючи історичний процес як саморозвиток світового розуму, абсолютної ідеї, розглядав прогрес як рух вперед від недосконалого до досконалого, а історію - не як прості зміни, а як прогрес в усвідомленні свободи, але весь розвиток, за ним, він закінчується пруською монархією і її суспільними інститутами.
Марксизм критерій прогресу бачив у матеріальній основі суспільства — продуктивних силах, які розвиваються більш або менш безперервно, і в виробничих відносинах, які виражають перервність, дискретність історичного процесу і специфічність його конкретних форм. Вдосконалення засобів і організації праці, зростання її продуктивності, потреб і їх задоволення, удосконалення побуту і підвищення культурного рівня є основними показниками прогресу. Відповідно, первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична формації представляють собою закономірні стадії поступального розвитку людства. Комуністичним суспільством як втіленням одвічних мрій і надій людства, за марксизмом, увінчується стадійність в прогресі, але не сам прогрес: він безмежний. Запозичений у Гегеля панлогізм примусив Маркса, розробивши історію за п'ятичленною схемою, розуміти її розвиток у вигляді лінійного сходження від однієї формації до іншої і розмістити їх у хронологічному порядку, що вже само по собі тяжіє до спрощення і невиправданого зближення різнорідних і різноякісних соціальних систем. Тим самим Маркс і його послідовники випустили з виду такі сторони історичної дійсності, які охоплюються поняттями "культура" і "цивілізація", що знаходяться в іншій площині, ніж категорія "формація" і не можуть бути зведені до неї; адже теорія формації обминає все те, що відноситься до індивідуальності і міжособистісних відносин. Звідси і нездатність глибоко і адекватно аналізувати ті духовно-психологічні феномени, які не входять в ідеологію, насамперед ідеологію пролетаріату, який одержав у марксизмі-ленінізмі статус "вибраного народу", покликаного історією розкріпачити людство і вести його в царство свободи'6.
Після К. Маркса в світі, в житті людства відбулись такі грандіозні зміни, які примусили в черговий раз переглянути проблему прогресу відповідно до вимог сучасності. В результаті сформувались дві основні точки зору, з яких одна відмовляється від самого поняття "прогрес" і не бачить нічого "світлого" в майбутньому, інша, навпаки, намагається виправдати наявний стан справ і явно ідеалізує історичну перспективу людства. До тих, хто заперечував саму ідею прогресу, належав Ф.Ніцше (1844-1900), який утверджував ідею "вічного повернення одного і того ж", а сучасну йому культуру оцінював як культуру декадансу, включаючи сюди мораль і мистецтво. Схожі думки згодом висловили, зокрема, О.Шпенглер (1880-1936) і П.Сорокін (1889-1968). За О.Шпенглером, історія людства налічує 8 культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, "аполонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустовська" (західноєвропейська) і культура майя. Між ними немає успадкованості, кожна з культур існує тисячоліття і, помираючи, перероджується в цивілізацію. Сучасна Європа, за О.Шпенглером, увійшла в період занепаду і вимирання. П.Сорокін також утверджував циклічність основних етапів культури і також вважав, що сучасна культура існує під знаком неминучого краху і кризи. А.Тойнбі, дотримуючись концепції круговороту, вважає, що історичний процес на кожному своєму ступені проходить одні і ті ж фази: народження, зростання, катастрофи, розпад і занепад, але, на відміну від О.Шпенглера, обґрунтовує можливість врятування західної цивілізації шляхом посилення релігійної духовності і моральних основ. Духовна злагода, моральна єдність - панацея від руйнації, а меншість, еліта, лідери — рушії прогресу. При всій різноманітності суджень про суспільний прогрес в XX столітті переважають песимістичні погляди, а також протиставлення культури цивілізації і цивілізації культурі. Якщо Г.Маркузе дійшов висновку, що сучасне людство прийшло до "одномірної" культури, а вона зводиться до "одномірного" соціуму, то Ч.Сноу з тривогою говорить про утворення "двох культур" і постійні конфлікти між ними, а також між науково-технічною інтелігенцією і гуманітаріями, про наростаюче провалля між ними і ворожнечу. Станіслав Лем вважає, що "наша цивілізація — дракон, який об'ївся духами усіх попередніх культур. Він містить пам'ять про них, але власної культури на правах, аналогічних правам давніх століть, не створює". М.Бер-дяєв, визначивши три стадії в історії людства — природно-органічну, культурну у власному смислі і технічно-машинну, вважає, що не обов'язково наступна культура вище попередньої і не завжди вона гуманістична; щоразу породжуються нова ворожнеча, нова роз'єднаність, ніколи не здійснюється справжнья свобода, а навпаки, нове рабство, ще більше, ніж попереднє; людство постійно збивається на спокусу підміни шляхів свободи шляхами примусу. І взагалі, технізація, раціоналізація, відрив від "землі" і "планетарність" в почуттях до неї без почуття святості попередніх часів, "страшна поразка душевного життя людини, насамперед емоційного", процес "обездушевлення історії", який відбувався при капіталізмі і був успадкований марксизмом і комунізмом, — все це заперечує ідею прогресу. "Якби історія була нескінченим процесом, дурною нескінченністю, то історія не мала б сенсу". В нинішню епоху людство вступає з спотвореною ієрархією цінностей і процесами дегуманізації у всіх сферах суспільного життя, з людини вилучене суб'єктивне, внутрішнє життя. І взагалі, прогрес є тим все-пожираючим Молохом, якого слід страхатись і уникати. Сама ідея прогресу, на думку М.Бердяєва, безпідставна і антигуманна, бо в історії людства немає прогресу щастя, "а тільки трагічне", тому проблеми людини вирішуються тільки за межами історії.
Словом, ідея прогресу в наш час стала скомпрометованою, тому до самого терміна зарубіжні автори виявляють все більшу недовіру, йому на зміну все частіше приходять терміни і вислови типу "соціальні зміни", "динаміка культури" (П.Сорокін, А.Моль), під якими розуміють зміни як такі, коливання, мобільність, дифузію, інтеграцію і дезінтеграцію в суспільному житті, які, в свою чергу, розглядають під кутом таких понять, як ритм, темп, циклічність, повторюваність, періодичність тощо. Прогресу протиставляється еволюція культури, яку, в свою чергу, розглядають поза історії і соціальних критеріїв. Б.Кроче взагалі вважав поняття "прогрес", "свобода" частиною міфології, якою, зокрема, є і філософія історії, яка — не наука, а ілюзія і самообман. Поняття прогресу здебільшого стало замінятись поняттями росту, який досліджується і фіксується в кількісних характеристиках.
              Історичний рух людства, за Ф.Хайєком, відбувається по лінії безперервного пристосування до випадкових обставин і непередбачених подій і створення суспільства "розширеного порядку", в ім'я якого люди повинні придушувати в собі навіть "гарні інстинкти" і любов до інших, керуючись принципом відбору і принципом виживання, і за рахунок все зростаючої конкуренції поступово нарощувати ефективність своєї діяльності.
Суспільство як саморегулятивна і функціональна система постійно перебуває в стані змін, використовуючи цінності, вироблені попередніми поколіннями і продукуючи нові, тому цілком або своїми окремими частинами прогресує. Найвищий смисл прогресивного розвитку "полягає, в загальному вигляді, не тільки в придбанні елементами і структурою все нових властивостей і функцій, а й у появі у цієї системи принципово нових елементів, структури і функцій".
Оскільки суспільство є найскладнішою з відомих систем і її функціонування залежить як від конкретних умов, так і від тих, хто управляє системою, то завжди мають місце непередбачувані і неконтрольовані процеси і їх наслідки, тому принципово неможливо регламентувати всі деталі історичного процесу, а система керування здатна лише впливати на загальні тенденції розвитку, на інтегральні характеристики процесу, на стратегію розвитку.
              Отже, прогрес полягає в переході з одного ступеня на інший, але не тільки в накопиченні благ і цінностей і не в "розширеному порядку", а в створенні умов для самоздійснення людини в своїх родових якостях, в її всебічному розвитку і духовному збагаченні, в її русі до ідеалів свободи, добра і краси. Тобто, користуючись термінологією філософа кінця XIX ст. К.М.Леонтьєва, треба спрямовувати всі зусилля на припинення "вторинного спрощення" і створити умови для формування "квітучої різноманітності" фізично і духовно здорових людських особистостей, і тільки за наявності належної кількості таких людей можливі докорінні зміни в суспільстві і його прогрес.
Видатний фізик і громадський діяч XX ст. академік П.Л.Капиця на міжнародному конгресі вчених сказав, що не матеріальні блага, не високий матеріальний достаток робить людину щасливою, а духовна культура, тому "в еволюційному розвитку людства вона повинна стати основою оцінки прогресивності соціального устрою країни", що "духовне щастя людини пов'язане з почуттям свободи" 2 3. Саме для цього суспільство і повинне приводити в дію всі свої потенціали, спрямовувати всі зусилля, вишукувати найефективніші засоби і належним чином розпоряджатись одержаними результатами. Саме виходячи з цього можна говорити як про прогрес суспільства в цілому, так і про прогрес його складових: науки і техніки, промисловості і сільського господарства, медицини і спорту, моралі і мистецтва, гуманізму і особистості, або навпаки — про регрес.
Таким чином, головну увагу слід приділяти не окремим фрагментам дійсності, не поодиноким фактам, прикладам, виявам, а цілісній системі спрямованого руху, загальним закономірностям цілого. При цьому характеристики цілого можуть не співпадати з характеристиками окремих його елементів, отже, необхідно враховувати і загальні, і специфічні характеристики і цілого, і його складових. Ігнорування цього методологічного принципу призводить до умоглядних схем, помилкових висновків, відриву від цілісного історичного процесу, а відповідно до, спрощення або викривлення суспільних явищ і характеристик людини, що і виявилось, зокрема, у вирішенні проблеми людини і людства в епоху науково-технічного прогресу.