Культурологічні концепції М.Хвильового та Д.Донцова

                  Самостійна робота №1

Тема: «Культурологічні концепції  М.Хвильового та Д.Донцова»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                            Виконала студентка                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

                                                                                                                                           ІІ-Б курсу відділення              

                                                                                                                                          «Акушерська справа»   

                                                                                                                                           Криськова Я.Р.

   

                                                                                                                                               

 

                                                                         Хмельницький 2013

                                  Культурологічна концепція М. Хвильового

 

20-ті роки XX ст. на Україні  ознаменувалися бурхливим національно-культурним  відродженням. Це був час гострих  дискусій про шляхи і принципи  побудови соціалістичної України  та її культури, час, коли здавалося,  що реалізуються найпрекрасніші  сподівання народу, і час особистих  трагедій найбільш талановитих  представників творчої інтелігенції, яка під тиском Сталінсько -Кагановичівського вульгарно-догматичного диктату розчарувалась в ідеалах соціалізму і болісно шукала виходу України на шляхи демократичного розвитку. В контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, реалізації на практиці марксистської концепції та ідей Леніна, найбільший інтерес становить творчий доробок М. Хвильового (1893-1933). У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думки проти течії» він сформулював культурологічну концепцію, яка і в наш час викликає неабиякий інтерес своєю масштабністю, певним романтизмом. У 20-х роках вона породжувала бурю почуттів, гострі суперечки і зрештою стала у руках нечистоплотних офіційних ідеологів засобом для залякування міщанина «українським буржуазним націоналізмом», провокування розправ над українською творчою інтелігенцією.

 

В чому полягала суть культурологічної концепції М. Хвильового? Насамперед, він висунув ідею «азіатського ренесансу». Роз’яснюючи її, він писав, що йдеться  про нечуваний розквіт мистецтва, духовне відродження народів  таких країн, як Китай, Індія. Він  мусить прийти, цей ренесанс, бо ідеї комунізму бродять не стільки  по Європі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить  її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, «гряде новий Рамаян».

 

До ідеї «азіатського ренесансу» М. Хвильовий прийшов, за його зізнанням, на основі інтересу до теорії циклічності  розвитку людської цивілізації та її культури, оскільки вже сама ідея циклічності, мовляв, «позначена пафосом, трагізмом, емоціонально насичена, через те захоплює». Правда, він уточнював, що його розуміння циклічності – «не шпенглерівська теорія цілої системи – це циклічна теорія одного мистецтва», однак від цього суть справи не мінялася. Тому нічого дивного не було в тому, що М. Хвильовий, озброївшись цією ненауковою теорією, прийшов до висновку про те, що «саме з південно-східної республіки комун саме з Радянської України й піде нове мистецтво, що його чекає Європа». Але виникало питання, яким чином «південно-східна республіка комун» може досягти настільки високого рівня розвитку мистецтва, щоб стати «оазисом азіатського ренесансу». Тут він і поставив дилему: «Європа чи просвіта?» Зрозуміло, що, орієнтуючись лише на просвіту з її побутописанням, хутірськими ідеями, такого високого рівня культури годі досягнути, тому М. Хвильовий заявив: «Ми відкидаємо малоросійщину, просвітянщину та іншу безперспективну вузість і кличемо до невідомих обріїв прекрасного азіатського ренесансу». Духовний фундамент для «азіатського ренесансу» вбачався у Європі, яка нагромадила «досвід багатьох віків», причому не та, що гниє, а Європа грандіозної цивілізації, Європа «Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п.»:

 

Суперечливі думки, висловлені М. Хвильовим у памфлетах, викликали  бурхливу реакцію. Одні порівнювали  його виступи із свіжим повітрям у  відчинені вікна, інші категорично  осуджували автора за низькопоклонство перед Заходом, ще інші звинувачували  у відході від ідей ленінізму  і переході на рейки буржуазного націоналізму. М. Зеров, письменник і теоретик літератури, вважав ці звинувачення на адресу М. Хвильового цілком заслуженими, оскільки той сам став причиною непорозумінь: замість того, щоб чітко і зрозуміло викласти свої думки, він «вирішив просто просигналізувати читачам свої настрої». М. Зеров закликав представників. молодої пролетарської культури замість теоретичних суперечок про Європу прилучитись до «джерел культури минулого», до оволодіння усіма духовними цінностями людства.

 

У процесі обговорення  проблем духовного життя республіки М. Хвильовий пише новий цикл памфлетів, що вийшли під загальною назвою «Думки проти течії». Наполягаючи на актуальності постановки дилеми «Європа чи просвіта?», він писав: «Найлютішим ворогом  пролетарського мистецтва є ідеологія  із столипінських отрубів (віддалених від села хуторів). Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня як актуальніше питання». Звідси ще одне гасло М. Хвильового-орієнтація на «психологічну Європу» з її «класичним типом громадської людини», що викликало люту ненависть російських шовіністів. Посипалися серйозні політичні звинувачення на його адресу, які пізніше були використані Сталіним та Кагановичем у розправах над непокірною Україною, її інтелігенцією. Творчість М. Хвильового – типовий зразок того, як людина, котра щиро повірила в комунізм, на практиці зустрілась із жорстокою реальністю партійно-бюрократичної диктатури і стала однією з перших її жертв. Морально зацькований Сталінськими посіпаками, М. Хвильовий покінчив з життям.

"За відважних і вольових  людей", — ці чіпкі гасла  відомі кожному, їх засвоїли  прихильники Хвильового, яких свого  часу були тисячі й тисячі, їх популяризували в своїх  актах обвинувачення речники  режиму, бажавши довести злочинну буржуазність і буржуазну злочинність памфлетів Хвильового.

Але ці гасла, хоч як вони чіпаються розумів і сердець, хоч може заради них і були написані самі памфлети, вміщаються в один невеликий  вступ. А памфлетів же Хвильового є цілий том! Їх ніколи не -друкували повністю. На Україні вони небезпечніші від усієї самовидавної літератури, разом узятої, поза межами України ніхто досі не здобувся на таке діло. Не буде помилкою сказати, що памфлетів Хвильового" в цілості сьогоднішній читач не знає ні на Україні, ні поза нею.

Тепер уперше робиться спроба зібрати все, що збереглося з памфлетів  Хвильового. Треба одразу сказати, що для сьогодніш-нього читача це буде поважним випробуванням. Якщо він споді-вається відтворити з цих текстів образ послідовного, загарто-ваного, непохитного борця з комунізмом, він буде розчарований. Бунтівничість — таке буде перше враження — переходить у пристосуванство, свіжа думка в догматизм. Деякі місця можуть викликати здивовання, інші почуття гіркого розчарування, прояви сили чергуватимуться з провалами в слабкість, принциповість із позірною безпринципністю. Здавалося б, що в памфлетах письменник міг говорити пряміше й безпосередніше, ніж в оповіданнях, де він був скутий вимогами фабули й стилю. Справді це було не так, бо в оповіданнях, в умовах суворої цензури, було більше можливостей висловити індивідуальну думку через пейзаж, ліричний відступ, репліки дійових осіб, ніж у памфлеті, де автор — єдиний, хто має слово, і де думки мусять бути вимовлені більш-менш в лоб. Якщо в оповіданнях можна було подавати думки напівскристалізовані і політичні ідеї виявлялися тільки опосереднено, у памфлетах потрібний був спеціальний "паку-вальний матеріал", в якому можна було б донести до читача свої кровні думки. Таким пакувальним матеріалом, що його вимагала доба, були офіційні твердження, цитати з "отців" офіційно-марксистської "церкви". Зрештою в той час і в тих обставинах це були речі загально вживані, і читач просто проходив повз них не помічаючи, бо ж вони були в кожному тексті. У зовсім іншому становищі сьогоднішній читач, поза Україною сущий, який не звик до них І хоч-не-хоч сприймає їх як таку ж повноважну частину тексту, як і та, де автор справді висловлює свої, свої власні думки.

Іншими словами це означає, що памфлети Хвильового сьогодні слід читати до певної міри як історичний документ і образ автора можна в них  побачити, тільки відсортувавши, що в  цих текстах було продиктоване добою, від того, що несло справжню, живу і часто досі актуальну думку  й чуття автора. Як випливає з  усіх — на жаль, дуже нечисленних  — спогадів, Хвильо-вий як особа посідав незвичайний чар, здатність передавати своє горіння своїм співрозмовникам. Ця риса виразно вибивається й досі в ліричних партіях його оповідань. Його сучасники, що читали памфлети, відчували в них частину цього чару.

Для сучасного читача ця риса памфлетів почасти втрачена. Революційні  на свій час думки, заради яких памфлети написано, тепер втратили частину  своєї революційності.

Ми знаємо реакцію сучасників. Михайло Могилянський казав про перші памфлети Хвильового: "В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря".

Доцільно говорити про  три періоди памфлетописання Хвильового (1925-1926, 1927-1928 і 1930), а причин переходу від одного періоду до другого не можна зрозуміти поза історичними обставинами.

ТАЛАНТ, ЩО ПРАГНУВ ДО ЗІР

Микола Хвильовий. Бурхливі хвилі історії початку XX віку то підносили його до висот безоглядно подвижницької самопожертви в ім'я  комуністичних ідей, окрилювали його фантазію і уяву на витворення новаторських образних «свідчень» про людину і  час, то опускали в глибини зневіри  і песимізму, душевно знесилювали... У запалі літературних суперечок  він, темпераментний і безжальний до своїх опонентів, забирався на такі вершини культурологічних передбачень, такі вибудовував концепції, які  дивували і захоплювали своєю  універсальністю його друзів і колег, а перед літературними противниками відкривали широкі можливості для полемічного  за-перечення і навіть політичних обвинувачень.

Ось що писав про свого  друга такий же запальний диспутант, недавній політкаторжанин, популярний на той час критик Володимир Коряк: Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хви-лює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».

Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. Передчасно, на 40-му році, пішов із життя, як писали наступного дня українські радянські газети, «один із видатних ра-дянських письменників, який вніс значні скарби в радянську літе-ратуру». З його ім'ям пов'язували цілу течію в українській радян-ській літературі — течію романтичну, не без підстав вважаючи Ми-колу Хвильового її основоположником і запальним пропагандистом. Зрозуміло, різко, з тогочасною революційною прямотою осуджувався цей останній крок авторитетного літератора..

Сьогодні вже можна  визначити якісь основні причини  самогуб-ства талановитого новеліста, полеміста і організатора літературного процесу. Підготував цей трагічний крок складний комплекс ідеоло-гічних, суспільно-політичних і морально-психологічних проблем, які ще чекають на глибше дослідження. Головне, що письменник від-чував і бачив, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями з боку і деяких літераторів, і партійних та радянських керівників чесних українських письменни-ків у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхи-леннях від курсу партії, у зв'язках з націоналістичними закордон-ними центрами.: Взагалі, культурна і літературна ситуація на Україні в 20-х — на початку 30-х років була складною. Микола Хвильовий чи не перший усвідомив, що в літературу і мистецтво починає по-ступово проникати казенно-бюрократичний підхід до творчості, де-кретування, грубий окрик, свавільне жонглювання політичними фразами, підпирання аргументів ідеологічними тезами. У своїх «Листах до літературної молоді», у статтях і памфлетах Микола Хви-льовий виступав проти голого фактографізму в літературі, закликав до орієнтації на класичні світові зразки художньої творчості і боротьби проти культурного епігонства і рабського ко-піювання традиційних стилів, гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступав проти «масовізму» в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія робкорів та робітфахівців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність.

Суперечка про шляхи національного  розвитку української радян-ської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але об-стоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність.

«Українська економіка —  не російська економіка і не може бути такою хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з  своєї економіки, зворотно впливає  на останню, остільки і наша економіка  набирає все-таки специфічних форм і характеру.

Словом) Союз все-таки залишається  Союзом, і Україна є самостійна одини-ця» !. Про чіткість і принципову послідовність поглядів М. Хвильо-вого щодо державного статусу України свідчить і трактат «Украї-на чи Малоросія?», який був заборонений і лише в цьому книжковому виданні вперше публікується. «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів...»