Народные символы Украины

Ми живемо у  тривожний, але прекрасний час, у  час, коли відроджуються національні  традиції, відроджується все те, що було забуте з роками. Кожний народ має свої святині, свої символи, опоетизовані образи дерев, квітів, рослин, птахів, тварин. Є вони і в нашого українського народу. Тополя, дуб, чорнобривці, мальви, червона рута, волошки... батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги. Вони віддавна уособлюють красу України, духовну міць її народу, засвідчують любов до рідної землі.

Народні символи –  це те, що найбільше любить і шанує  даний народ. В одних народів  їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку раїну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символіка Росії є береза, ромашка, ведмідь, горобина.

Про народні символи  складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині.

Можливо, маючи такі прекрасні  символи, український народ зумів  уберегти від забуття нашу пісню  і думу, нашу історію і родовідну  пам'ять, волелюбність.

Народні символи  України є рослинні і тваринні.

 До рослинних символів  відносяться калина, верба, дуб,  тополя, барвінок, чорнобривці. Вони  здавна уособлюють красу нашої  України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної  землі.

Шанування дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші Предки поклонялися деревам як Богам. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; там росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні обряди.

Предки ставились як до живих істот. Але особлива пошана належала деревам, які в силу своїх природних особливостей ставали священними.

У кожного зі слов'янських  народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим  чи іншим деревам і кущам. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину. Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем існував ще у Київській Русі задовго до її християнізації, саме з астрального культу слов'ян він був запозичений і християнською церквою. До речі, на батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла.

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна.

Верба — жіночий символ Світового Дерева, уособлення таємничої  сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево пов'язане з водою, отже, символізує здоров'я і життя. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов'ян, наша Галактика є початком Всесвіту.

 У давнину верба  була священним деревом у слов'ян. Вважають, що вона уособлювала  бога сонця, й тепер у народі  кажуть, що "саме сонце п'є воду  з вербових листочків, тому  вони такі схожі на сонячні  промінці". Як особливе, священне дерево, верба тісно пов'язана з культом предків.

Уявлення про вербу  як символ небесного шатра, на якому  перебувають Сонце, Місяць та Зоря, відображене в українській пісні:

Ой вербо, вербо, вербице.

 Чого над морем  нависла?

 Під тую вербу стежечка.

Туди ішла дівочка

Да несла золото в  приполі.

Да розсипала на морі...

Про це ж йдеться у  загадці: "Стоїть верба посеред  села, розпустила гілля на все Поділля" (відгадка — небо).

В українській календарній  обрядовості верба відома переважно  на святах Вербної неділі (народна назва Вербиця, Вербниця, Квітни неділя) та Купайла. Обряд хльоскання дітей і дорослих вербовою лозиною на Вербицю означає насамперед поєднання людини з Космосом, нагадування про гармонію світового ладу, наприклад, у примовці: "Не я б'ю, верба б'є: за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко". А далі говорять побажання: "Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля" здійснюється магія аналогії. Прийшовши додому, господар також поспішає "побити" домашню худобу освяченими вербовими лозинами для здоров'я і родючості. Дітям дають з'їсти освячені вербові "котики", щоб "росли скоро, як верба". Освячені на Квітну неділю вербові гілочки тримали в хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: "свячену вербу гріх ногами топтати", тому навіть иайдрібніші гілочки чи "котики" спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв.

Уособлення у вербі  весняного пробудження природи  від зимового сну, повноти життя асоціювалось у родинному житті зі шлюбом, із розквітом молодих життєдайних сил.

 Тому образ верби  надзвичайно поширений у веснянках  і купальських піснях:

  Перекину кладку через муравку

   Вербову, вербову.

   Ой час вам, дівоньки, ой час, голубоньки,

   Додому, додому.

   Дівчино Марійко, ти ясная зірко,

   Зістанься, зістанься

    Та з своїм миленьким, соколом ясненьким,

На Купайла дівчата  прикрашають вербове деревце  стрічками, віночками, намистом, квітами  і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала. Про це й Купальська пісня:

Наше Купайло з верби, з верби,

Котре краще - прийди, прийди.

 Котре краще —  прийди, прийди!

 Котре гірше - не  йди, не йди!

Верба присутня також  у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду:

Да стоїть верба не рік, не два.

 Не стій, вербо,  розвивайся.

Розвий собі сімсот квіток, сімсот квіток і чотири.

 Всім боярам по  квіточці,

Усім дружкам по квіточці...

Вербу по праву можна  назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір'я, що "дітей знаходять на вербі". Таке уявлення має свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті - Блинда перетворилася на вербу''. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.

Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. "Дарма, верба, що груш нема", — кажуть про неї  і обсаджують молодими деревцями  ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці.

Проростають ці дерева й  самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка. "Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся", — каже про вербу Килина в "Лісовій пісні" Лесі Українки. Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: "Верба, що лугова трава. її викосиш — а вона знову виросте". Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі іі новонародженого, примовляючи: "Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла".

В українському фольклорі поширений мотив перетворення людини в дерево. Міфічні метаморфози дуже часто використовували у своїй творчості письменники (романтичні балади Т. Шевченка, поезії Леся Українки).

Широко використовували  свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це іі приказка: "Де верба, там вода". Люди давно помітили, що верба росте біля чистої води, й за допомогою вербового прутика навчилися шукати джерела.

 А ще кажуть: "Верби  довкола водоймищ — воді спокійно  і добре, значить, і тобі  спокій нестиме така вода. Маєш  на душі смуток — притулись:  верба забере". Сухими вербовими  гілочками, як уже згадувалось,  розпалювали піч для випікання великодніх короваїв, а освяченими вербовими "котиками" лікували горло. Також свячену вербу клали в домовину покійному - плакучими гілочками встеляли долівки (тепер кажуть, що це для того, "аби мрець нікого з собою не взяв").

Існує повір'я: якщо верба квітне взимку, то відбудуться важливі перемоги у житті людей і держави. Вербова сопілка наділялася магічними якостями: гра на ній тримає вкупі всю череду худоби, а якщо перед цим вмочити сопілку в джерельну воду — корови даватимуть багато молока. Вербовим віником обмітали стіни хати, щоб все недобре виміталося з неї.

 Походження верби  пояснюють по-різному. Одна з  легенд розповідає, що плакуча  верба була завезена з Китаю:  привезли у плетених кошиках  якийсь крам, розвантажили й кошики  викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево.

Якщо молода верба  символізує життєву силу, плодючість, здоров'я, захищає від хвороб, стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба  асоціюється зі смертю, чортівнею ("закохався, — кажуть, — як чорт у стару вербу"), а в замовляннях — із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту: "...вербо-вербице, забери раба Божого нічниці"; "...під сонцем жорстоким і під лісом чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою сімсот коренів, і на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цариця Ханиця. І прошу я — допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого коня, з крові чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої".

Згідно з повір'ям, що побутує на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою, можуть перевтілитися вурдалаки — ходячі мерці, які ссуть із живих кров. На вербі полюбляють гойдатися русалки (за повір'ям, яке існувало на Харківщині, вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).

Леся Українка в "Лісовій пісні" зображує картину послідовно­

го перевтілення Мавки  через вогонь і дерево:

                Легкий, пухкий попілець

                ляже, вернувшися, в рідну землицю,

                 вкупі з водою там зростить  вербицю, —

                стане початком тоді мій кінець.

 

Символ вербової кладки, містка означає кохання, побрання, шлюб. Всохла, підточена водою верба  натякає у веснянці на дівчину, яка  забарилася з одруженням:

                Ой не стій, вербо, над водою

                Та не пускай гілля до Дунаю;

                А Дунай — море розливає,

                І день, і ніч вода прибуває,

                З верби корінь підмиває,

                З верху верба усихає.

                Стань собі, вербо, на риночку

                В хрещатенькім барвіночку,

                І запашнім василечку!

Така ж символіка  верби і в купальських піснях. Верба розвилася — пора молоді брати шлюб. У ліричних піснях верба  символізує кохання, дівочу красу, одруження. У нещасливому коханні верба  сумує разом із закоханими. Похилена верба, верба з опалим або зів'ялим листям означає сум, тугу, втрату, занепад.

                Ой у лузі у темному

                Та над морем над глибоким

                Та стоїть верба похилая.

                Під вербою знамен стоїть.

                Під знаменем козак лежить.

                В головоньках — свіча горить.

 

Похилена верба асоціюється  з розлученням у піснях про

кохання:

                Ой ти, вербо моя кучерявая...

                На крутих бережках похилилася...

                А дівчина від сну пробудилася

                І згадала собі, з ким любилася.

                Як в вишневім саду розлучалася,

                Як в вишневім саду розставалася. —

Верба також вважається чудовим лікарським засобом: відварами  вербового гілля знахарі лікували поранених князівських дружинників. За цю властивість "склеювати рани" шанувати її й запорозькі козаки. Вербове листя жінки використовувати як добрий косметичний засіб (ним натирали щоки, щоб були рум'яні). І нині верба широко застосовується у народній медицині. Відомі її дезінфікуючі властивості, здатність очищати воду. Про це в народі кажуть: "Де сріблиться вербиця — там здорова водиця""'.