Особливості культури Середньовіччя

Особливості культури Середньовіччя

Середньовіччя - епоха панування в Західній і Центральній Європі феодального економічного і політичного ладу і християнського релігійного світогляду, що настала після краху античності. Середньовіччя умовно ділиться на Раннє Середньовіччя (IV-1 половина X століття), Високе Середньовіччя (2 половина X-XIII століття) і Пізніше Середньовіччя (XIV-XV століття).

Християнська свідомість - ОСНОВА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МЕНТАЛІТЕТУ 

 Найважливішою особливістю  середньовічної культури є   особлива роль християнського  віровчення і християнської церкви. В умовах загального занепаду  культури відразу після руйнування  Римської імперії тільки церква  протягом багатьох століть залишалася  єдиним соціальним інститутом, спільним  для всіх країн, племен і  держав Європи.

Раннє середньовіччя 

 Раннє середньовіччя  в Європі - це період з кінця  IV ст. до середини X ст. У цілому  раннє середньовіччя було часом  глибокого занепаду європейської  цивілізації в порівнянні з  античною епохою. Цей занепад  виражався в пануванні натурального  господарства, в падінні ремісничого  виробництва і, відповідно, міського  життя, в руйнуванні античної  культури під натиском неписьменній  язичницького світу. У Європі  в цей період відбувалися бурхливі  і дуже важливі процеси, такі  як вторгнення варварів, що закінчилися  падінням Римської імперії. Варвари  селилися на землях колишньої  імперії, асимілювалися з її  населенням, створюючи нову спільність  Західної Європи.

 Нові західноєвропейці  при цьому, як правило, приймали  християнство, яке до кінця існування  Риму стало його державною  релігією. Християнство в різних  його формах витісняло язичницькі  вірування, і цей процес після  падіння імперії тільки прискорився.  Це другий найважливіший історичний  процес, який визначав обличчя  раннього Середньовіччя в Західній  Європі.

 Третім суттєвим процесом  було формування на території  колишньої Римської імперії нових  державних утворень, створювалися  тими ж "варварами". Племінні  вожді проголошували себе королями, герцогами, графами, постійно  воюючи один з одним і підпорядковуючи  собі більш слабких сусідів. 

 Характерною особливістю  життя в раннє Середньовіччя  були постійні війни, грабежі  і набіги, які істотно уповільнювали  економічний і культурний розвиток.

Висока середньовіччя

 У період класичного, або високого Середньовіччя, Західна  Європа почала долати труднощі  і відроджуватися. З X століття  укрупнилися державні структури,  що дозволило збирати більш  численні армії і до деякої  міри припинити набіги та грабежі.  Місіонери принесли християнство  в країни Скандинавії, Польщі, Богемії, Угорщини, так що і  ці держави увійшли в орбіту  західної культури.

 Наступила відносна  стабільність забезпечила можливість  швидкого підйому міст та економіки.  Життя стало змінюватися на  краще, в містах розцвітала  своя культура і духовне життя.  Велику роль у цьому відігравала  церква, яка теж розвивалась, вдосконалювала  своє вчення та організацію. 

 Економічний і соціальний  зліт після 1000 р. почався з  будівництва. На базі художніх  традицій Стародавнього Риму  та колишніх варварських племен  виникло романське, а пізніше  блискуче готичне мистецтво, причому  розвивалася не тільки архітектура  і література, але й інші види  мистецтва - живопис, театр, музика, скульптура.

 У цей час остаточно  склалися феодальні відносини,  вже завершився процес становлення  особистості (XII ст.). Істотно розширився  кругозір європейців завдяки  ряду обставин (це епоха хрестових  походів за межі Західної Європи: знайомство з життям мусульман,  Сходу, з більш високим рівнем  розвитку). Розширення кругозору  веде до формування нового  світосприйняття. Завдяки новим  знайомствам, враженням люди почали  розуміти, що земне життя не  безцільна, володіє великою значимістю, світ природи багатий, цікавий,  не створює нічого поганого, він божествений, гідний вивчення. Тому почали розвиватися науки.

Пізне середньвіччя

 Пізніше Середньовіччя  продовжило процеси формування  європейської культури, що почалися  в період класики. Однак, перебіг  їх аж ніяк не гладким. У  XIV-XV століттях Західна Європа  неодноразово переживала великий  голод. Численні епідемії, особливо  чуми, принесли численні людські  жертви. Дуже сильно уповільнила  розвиток культури Столітня війна. 

 У ці періоди невпевненість  і страх володіли масами. Господарський  піднесення змінюється тривалими  періодами спаду і застою. У  народних масах посилювалися  комплекси страху перед смертю  і загробним існуванням, посилюються  страхи перед нечистою силою. 

 Наприкінці Середньовіччя  в свідомості простолюду Сатана  трансформується з, загалом-то, не  страшного і іноді смішного  риса в всемогутнього повелителя  темних сил, який на завершення  земної історії виступить у ролі Антихриста. Інша причина страхів - голод, як наслідок низької врожайності і кількох років посух. Однак, врешті-решт, міста відроджувалися, люди, вцілілі від мору і війни, отримали можливість влаштовувати своє життя кращим, ніж у попередні епохи. Виникли умови для нового підйому духовного життя, науки, філософії, мистецтва. Цей підйом з необхідністю вів до так званого Відродженню або Ренесансу.

теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція  освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження  самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються  від просвітителів, якими є всі  носії освіти і прогресу.

Просвітництво зародилося практично одночасно  в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у Культура епохи Відродження(Ренесансу)

Відродження, або Ренесанс – це перехідна епоха в історії  культури Західної і Центральної  Європи від Середньовіччя до Нового  часу. Розпочалося воно в Італії у XIV ст., в інших країнах – у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і  зародженням ранньокапіталістичних  відносин. У цей переломний час  на зміну людині зі старим церковним  світоглядом, вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка  здобувала собі визнання не родовитим  походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Отже, провідна роль у суспільстві  переходить від дворянства до людей  певних професій, спеціалістів з різних галузей знання – філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного»  став вивчати все «людське». Звідси і їх назва – гуманісти. Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків  і творчості, кінець кінцем зламали  духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний  світогляд, який дістав назву «гуманізм».

Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулись до античної культурної спадщини, стали відроджувати її (звідси термін «Відродження»), бо відчули в  ній близький їм дух гуманізму, природний  інтерес до всього земного, яке ігнорувалося церковною догматикою. Таким чином, гуманістам належить видатна роль у  збереженні античної культурної спадщини, її осмисленні та пропаганді. Однак  культура Відродження не була простим  поверненням до античної. Культурні  діячі шукали і знаходили в  античності основи моральності та гуманізму, спираючись на які, творили своє власне світосприймання, пройняте ідеалами величі людини, соціальної справедливості і  свободи. Не випадково саме в цей  час виник утопічний соціалізм. Томас Мор (1478-1535) написав відому «Утопію» (1516), в якій виклав своє бачення  ідеального ладу, заснованого па суспільній власності, централізованій організації  виробництва і розподілу та демократичній  формі державного управління. Томмазо  Кампанелла (1568-1639) у книзі «Місто Сонця» (1602) змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність  на засоби виробництва, ліквідовано  соціальну нерівність, утверджено ідеал  соціальної справедливості; виробництво  основане на високій техніці і  свідомій праці всіх громадян, а  розподіл вироблених товарів та продуктів  ведеться за потребами; керують державою мудреці і жерці на чолі з папою.

Важливу роль у культурі Відродження  відіграла історико-національна  традиція: повага до народної мови та культурних набутків уперше широко включається  у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження  як перехідного періоду зумовив  те, що в його культурі переплелося  старе й нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав  духовних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають неперехідне  значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Були закладені основи теоретичної  хімії, збагатилася науковими досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Матеріальна  культура епохи Відродження була збагачена бурхливим розвитком  техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво  стали впроваджувати гідравлічні  двигуни, токарні верстати, гірничі  машини й механізми для підіймання вантажів, вентиляції рудників і багото іншого.

Суттєвий злам відбувся в  осмисленні суті держави та історії  суспільства. Оскільки духовна диктатура  церкви була ліквідована, наука відкинула  божественно-надприродне тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності самих людей. Вчені шукали реальні причини та фактори розвитку історії, намагаючись встановити закономірності суспільного прогресу. Історики епохи  Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши ділити її на давню, середньовічну і  нову, яка з певними уточненнями  застосовується і в наш час.

Висунення нової концепції  історії було пов’язане з формуванням  нових політичних і філософських теорій. Мислителі епохи Відродження  вважали, що держава мусить бути гарантом організації національного життя. Італієць Піко делла Мірандола в  праці обґрунтовував ідею гуманізму  про те, що кожна людина творить  свою долю, долю своєї сім’ї та батьківщини. На філософських теоріях епохи Відродження  позначився сильний вплив Платона  й Арістотеля, а також ідей стоїцизму  й етики епікуреїзму. Натурфілософія з її пантеїстичним характером стала  основною філософською лінією всієї  культури епохи Відродження як епохи  перехідної. Найвидатнішим представником  цієї філософської течії був Микола Кузанський (1401-1464).

Культура  Просвітництва

Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої  частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали  метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства  відповідно до принципів,  були прихильниками  всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий  розвиток природознавства та книгодрукування.

Характерні риси епохи

Суттєвою відмінністю  епохи Проствітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя. Хоча держава та церква намагалися стримувати вільнодумство, часто зробити це було неможливо, оскільки заборонені цензурою праці  часто можна було опублікувати за кордоном, у країнах із ліберальнішими поглядами, таких як Англія та Нідерланди.

До другої половини 17 ст. Західна  Європа втратила релігійну цілісність. Унаслідок Реформації і періоду  тривалих релігійних воєн у частині  європейських країн панівною християнською  конфесією став протестантизм, тоді як у інших державах католицизм зберіг домінантне становище. Між державами  із різними релігіями встановився  модус вівенді, що означало толерантне ставлення до релігійних розбіжностей хоча б у межах усієї Європи, якщо не окремих країн. Релігійна  боротьба продовжувалася у вигляді  полемік і дискусій, а це сприяло  розширенню діапазону висловлюваних  думок.

Європа стала різноманітною  також у плані політичних режимів. Якщо у Франції, Австрійській імперії  чи Іспанії цей період відповідав розквіту (абсолютизму), то Англія вже  минула цей етап свого розвитку й  після Славетної революції 1688 року Англія стала конституційною монархією, у якій влада короля була обмежена «Білль про права 1689 Біллем про права 1689». Нідерланди тішилися демократичним  правлінням, Німеччина та Італія були роздроблені на низку малих держав, у деяких країнах, таких як Росія  та Австрійська імперія ще міцно  зберігалося кріпацтво. При широкому спектрі політичних устроїв неминуче виникали порівняння, що в свою чергу  призводили до дискусій щодо ідеального облаштування суспільства.

Модернізм

Епоха і культура кінця  дев'ятнадцятого - початку двадцятого століття, увійшла в історію під  назвою «модернізм». Цей стильовий  напрям існував не тільки в мистецтві  Європи , а й Америки. Модернізм  протиставляв себе традиціоналізму  і вважався єдиним «мистецтвом майбутнього  і сьогодення». Вперше термін «модерн» був використаний у п'ятому столітті. З тих пір прихильність до сучасності або «модерновість» завжди була пов'язана  з усвідомленням культури епохи  в її співвіднесенні з античними  часами. На території Європи нова культура була сформована на базі оригінального  ставлення до античності. Мистецтво  античності завжди було своєрідним нормативним  зразком , з яким свої твори звіряли  художники епохи модерну. Культура модерну завжди в певному сенсі  спиралася на античність. Навіть якщо майстри і критикували античні  віяння, повністю відмовитися від  них вони не могли. У дев'ятнадцятому  столітті модерн почав поступово  набувати стійку позицію, виражалася в  протиставленні себе традиції та історії , в повному розриві історичних зв'язків. Модерном вважалося лише те , що було «новим» . Ця епоха стала  часом своєрідною «погоні за новизною». Так, в теорії мистецтва, написаної  Бодлером, автор закликав художників відмовитися від традиційних  зразків і норм. Нова культурна  епоха пропонувала майстрам завоювати  час і простір майбутнього. При  цьому ніякі правила не визнавалися - достатньо було створювати щось нове. Модернізм представляв собою  унікальну сукупність різних напрямів, що склалися в мистецтві минулого століття. Вважається, що епоха модернізму почала своє існування в 1907-му році і завершилася в шістдесятих  роках двадцятого сторіччя. Головними  центрами розвитку стилю була Італія, Франція, Росія і Німеччина. Модернізм  став унікальним явищем культури минулого століття, що об'єднав велику кількість  художньо-ідейних напрямків : футуризм, кубізм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм і абстракціонізм . Епоха модернізму відкрила безліч художніх засобів, таких  як колаж, потік свідомості, асоціативний монтаж та інші. Всі ці відкриття  істотно вплинули на подальший розвиток естетики. Одними з найвідоміших діячів епохи модернізму стали Ніцше, Шопенгауер, Лоський, Баргсон, Фрейд, Юнг, Сартр, Камю, Хайдеггер.