Поняття і суть культури

Релігія

Релігія, як і міф, виражає потребу людини у відчутті своєї причетності до підстав буття. Проте тепер свої підстави людина шукає вже не в безпосередньому житті природи. Боги розвинених релігій знаходяться у сфері потойбічного (трансцендентного). На відміну від міфу, тут обожнюється не природа, а надприродні сили людини, і передусім, дух з його свободою і творчістю.Поміщаючи божественне по той бік природи і розуміючи його як надприродний абсолют, розвинена релігія звільняла людини від міфологічної злитої з природою і внутрішньої залежності від стихійних сил і пристрастей .

Релігія стала домінувати в культурі услід за міфом. Цінності світської культури і цінності релігії часто не гармонійні і суперечать один одному. Наприклад, в розумінні сенсу життя, у світобаченні і т. д. Головне майже у всякій релігії - це віра в Бога або віра в надприродне, в диво, що незбагненно розумом, раціональним шляхом. У цьому ключі і формуються усі цінності релігії.

Культура, як правило, модифікує становлення релігії, але затвердившись, релігія починає змінювати культуру. Релігія встановлює градацію цінностей, надає їм святість і безумовність, що потім веде до того, що релігія упорядковує цінності по "вертикалі" - від земних і буденних до божественних і небесних. Вимога постійної моральної досконалості людини в руслі пропонованих релігією цінностей створює напругу сенсів і значень, потрапляючи в яке людина регламентує свій вибір у межах гріха і справедливості. Це породжує тенденцію до консервації цінностей і культурних традицій, що може вести до соціальної стабілізації, але за рахунок стримування світських цінностей.

Світські цінності більше умовні, вони легше піддаються перетворенням і інтерпретації у дусі часу. Загальна тенденція проявляється тут в тому, що в розвитку культури поступово посилюються процеси секуляризації, тобто звільнення культури з-під впливу релігії.

Мистецтво

Паралельно з міфом і релігією в історії культури існувало і діяло мистецтво. Мистецтво є вираження потреби людини в образно-символічному вираженні і переживанні значущих моментів свого життя. Мистецтво створює для людини "другу реальність" - світ життєвих переживань, виражених спеціальними образно-символічними засобами Залучення до цього світу, самовираження і самопізнання в нім складають одну з найважливіших потреб людської душі.

Мистецтво продукує свої цінності за рахунок художньої діяльності, художнього освоєння дійсності. Завдання мистецтва зводиться до пізнання естетичного, до художньої інтерпретації автором явищ навколишнього світу. У художньому мисленні пізнавальна і оцінна діяльність не розділені і використовуються в єдності. Працює таке мислення за допомогою системи образних засобів і створює похідну (вторинну) реальність - естетичні оцінки. Мистецтво збагачує культуру духовними цінностями через художнє виробництво, через створення суб'єктивних уявлень про світ, через систему образів, символізуючих сенси і ідеали певного часу, певної епохи.

Мистецтво рефлексує світ, відтворює його. Сама рефлексія може мати три виміри: минуле, сьогодення і майбутнє. Відповідно до цього можливі відмінності в типах тих цінностей, які створює мистецтво. Це ретроцінності, які орієнтовані в минуле, це реалістичні цінності, які "точно" орієнтовані до сьогодення, і, нарешті, авангардні цінності, орієнтовані на майбутнє.Звідси - особливості їх регулятивної ролі. Проте, загальним для усіх цих цінностей є те, що завжди вони звернені до людського "Я". У цьому містяться як позитивні, так і негативні моменти, тобто художні цінності, заломлюючись у свідомості і підсвідомості людського "Я", можуть породжувати як раціональні так і ірраціональні мотиви і стимули до вибору в поведінці людини.

Роль мистецтва в розвитку культури суперечлива. Воно конструктивне і деструктивно, воно може виховувати у дусі піднесених ідеалів і навпаки. В цілому ж мистецтво, завдяки субъективации, здатне підтримувати відкритість системи цінностей, відкритість пошуку і вибору орієнтації в культурі, що кінець кінцем виховує духовну незалежність людини, свободу духу. Для культури це важливий потенціал і чинник її розвитку.

Філософія

Міркуючи про духовні складові культури, не можна не згадати філософію. Філософія прагнути виразити мудрість у формах думки (звідси і її назва, яка буквально переводиться як «любов до мудрості»). Філософія виникла як духовне подолання міфу, де мудрість була виражена у формах, що не допускають її критичне осмислення і раціональний доказ. В якості мислення філософія прагне до раціонального пояснення усього буття. Але будучи одночасно вираженням мудрості, філософія звертається до граничних смислових основ, бачить речі і весь світ в їх людському (ціннісно-смисловому) вимірі. Таким чином, філософія виступає як теоретичний світогляд і виражає людські цінності, людське відношення до світу. Оскільки світ, узятий в смисловому вимірі є світ культури, то філософія виступає як осмислення, або, кажучи словами Гегеля, теоретична душа культури. Різноманіття культур і можливість різних смислових позицій усередині кожної культури призводять до різноманіття філософських навчань, що сперечаються між собою.

Наука

Наука має своїй на меті раціональну реконструкцію світу на основі досягнення його істотних закономірностей. Вона нерозривно пов'язана з філософією, яка виступає загальною методологією наукового пізнання, а також дозволяє осмислити місце і роль науки в культурі і людському житті.

Наука - один з нових інститутів в структурі культури. Проте значення її швидко росте, а сучасна культура виховує глибокі зміни під впливом науки. Духовна еволюція через міф, релігію і філософію привела людство до науки, де достовірність і істинність отримуваних знань перевіряється спеціально розробленими засобами і способами. Наука, таким чином, існує як особливий спосіб виробництва об'єктивних знань.

Об'єктивність не включає оцінного відношення до об'єкту пізнання, тобто наука позбавляє об'єкт якого-небудь ціннісного значення для спостерігача. Наука, даючи знання людині, озброює його, дає йому сили. «Знання - сила!» - стверджував Ф. Бекон.

Але для яких цілей і з яким наміром вживається ця сила? На це питання повинна відповідати культура.

Найважливіший результат наукового прогресу - виникнення цивілізації, як системи тих, що раціоналізували і технициализированных форм буття людини. У певному значенні, цивілізація і культура несумісні. Технифицированные форми буття людини протистоять внутрішнім началам духовної суті людини. Ці начала культура утілює в цінностях і ідеалах. Культура - це швидше творча лабораторія людського духу, тоді як науку швидше можна розуміти як творчу лабораторію тільки розуму. Перший наслідок розриву культури і науки проявляється в наростаючій підміні духовних сенсів і цінностей життя матеріальні мі результатами прогресу

Ідеологія

Ідеологія є самосвідомістю соціального суб'єкта : соціальних груп, національних і інших спільностей, класу. Тільки у ідеології специфічні інтереси соціальних груп, класів і спільностей знаходять своє усвідомлення, обгрунтування і систематизоване вираження. Слід також мати на увазі, що ті або інші форми суспільної свідомості приймають ідеологічний характер тільки у рамках певних соціальних інститутів і соціальних організацій, що представляють їх, : держави, політичних партій, церкви, корпоративних об'єднань і так далі. Слід зазначити, що протилежну тенденцію виражає гуманізм. В якості прикладу ідеологічного напряму - можна привести метод соціалістичного реалізму - це певний художній канон. Але цей канон носить яскраво виражений ідеологічний характер. У характеристиці цього методу містяться сформульовані ідеологічні установки на процес художньої творчості, а також певні соціальні оцінки, що пред'являються до цієї творчості, і критерії. Метод соціалістичного реалізму виступав як догматичний і тому, що трактуючи як єдино вірний, закриваючий можливості прояву усіх інших творчих методів.

Таким чином, не можна розглядати ідеологію тільки як окрему складову культури - це швидше за все більше своєрідна надбудова над самою духовною культурою, оскільки вона пронизує усі області духовної культури.

Моральність

Моральність виникає після того, як відходить в минуле міф, де людина внутрішньо зливається з життям колективу і контролювався різними магічними табу, що програмували його поведінку на рівні несвідомого. Тепер людині потрібно самоконтроль в умовах відносної внутрішньої автономності від колективу. Так виникають перші моральні регулятивы - борг, сором, честь. З підвищенням внутрішньої автономності людини і формуванням зрілої особи виникає такий моральний регулятив як совість. Таким чином, моральність з'являється як внутрішня саморегуляція у сфері свободи, і моральні вимоги до людини ростуть у міру розширення цієї сфери. Розвинена моральність є реалізація духовної свободи людини, вона заснована на затвердженні самоценности людини незалежно від зовнішньої доцільності природи і суспільства.

4. Призначення культури

У рамках однієї культури люди говорять на одній мові, надають значення одним і тим же цінностям, дотримуються одних і тих же норм і вірувань, користуються усім зрозумілими символами. Культура тому є не просто загальною ознакою цих людей, а чинником, що об'єднує їх. До певної міри вона створює саму соціальну спільність. Наприклад, націю неможливо представити без мовної єдності, особливих традицій, звичаїв, вірувань, символів, поведінкових стандартів і тому подібне. Сама ж культура, у свою чергу, перетворюється на більш менш єдину систему взаємоузгоджених елементів, головними серед яких є цінності і норми.

Розглядаючи культуру як ціннісно-нормативну систему, потрібно відмітити таку її виняткову властивість як здатність організовувати і упорядковувати громадське життя, надаючи їй стабільність. Ми звикли зв'язувати проблему порядку з діяльністю органів влади : є порядок, значить, в країні сильна державна влада, немає порядку, - означає влада «вина». Хоча подібні судження мають сенс, на ділі порядок або безлад залежить від стану культури суспільства, порядок - це реальність існування, панування в соціальних взаємодіях певної (єдиною) ціннісно-нормативної системи, яка відтворюється і укорінюється самим ходом громадського життя, а не тільки зусиллями держави. Деякі зразки дій, моделі поведінки, життєві орієнтації людей, способи досягнення цілей вважаються нормальними, загальноприйнятими, навіть визнаються суспільством в якості еталонних, інші ж - відкидаються, третируються як порочні, шкідливі, «антигромадські». Сенс культури в тому і полягає, що вона відсікає бажане від небажаного, потрібне від непотрібного, прийнятне від неприйнятного, тим самим, організовуючи суспільство певним чином.

Візьмемо за показовий приклад так звану західноєвропейську цивілізацію. Соціологи відмічають, що багато хто з властивостей, рис, характеристик, що відрізняють європейську культуру і суспільство, був закладений вже в класичному античному полісі і цей полісний "генотип" значною мірою зумовив усю європейську історію. До «генотипу» європейської цивілізації зазвичай відносять розподіл інститутів влади і громадянського суспільства при автономії особи; баланс цих трьох сил; установку на змагальність; автономію міської комуни і тому подібне.

В той же час старогрецька культура свідомо віддавала перевагу техніці вдосконалення людського тіла і управління громадськими справами техніці виробництва речей, яка, як вважають історики, була відтіснена на останнє місце. Тому античний світ, який стояв на порозі шляху, що веде до індустріалізації і машинізації, маючи багато технічних винаходів, що склали опісля сімнадцять століть технічну основу класичного капіталізму, так і не вступив в нього.

Обмеження, накладені на технічний прогрес древніми греками, були пов'язані з культурою, яка, у свою чергу, підтримувала цілісність, органічну єдність суспільства. Очевидно, древні на своєму соціальному досвіді переконалися, що політика, культурна і моральна творчість, усі ці диспути, ігри, змагання і тому подібне підтримують згуртованість і життєздатність суспільства. А ось застосування досконаліших знарядь праці, технічних винаходів викликало зростання багатства, яке розподілялося украй нерівномірно між одноплемінниками, що, кінець кінцем, призводило до поляризації окремих груп і шарів, а у результаті - і до руйнування соціальної єдності.

Отже, культура, організовуючи громадське життя, підтримує цілісність і стабільність суспільства. Це виразно виявляється в її дії на поведінку людей. Власне, зміст культури в основному складається з численних зразків, стереотипів, моделей поведінки людей.

Висновок

Культура як форма діяльності зрештою призначена для збереження і розвитку свого власного змісту, тобто людини. Призначення культури, її "обов'язок" або роль, яку вона грає в людському житті, виражені в її функціях. Усі функції здійснюються заради людини як громадської істоти. Чи пізнає він світ або намагається захистити природу, чи вірує він в Бога або розділяє високі ідеали гуманізму - усе це він робить заради себе самого.

Сучасне наукове визначення культури відкинуло аристократичні відтінки цього поняття. Воно символізує переконання, цінності і виразні засоби (вживані в літературі і мистецтві), які є загальними для якоїсь групи; вони служать для впорядкування досвіду і регулювання поведінки членів цієї групи. Вірування і погляди підгрупи часто називають субкультурою.

Засвоєння культури здійснюється за допомогою навчення. Культура створюється, культурі навчаються. Вона не отримується біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступному поколінню. Цей процес є основою соціалізації. В результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил і ідеалів відбуваються формування особи дитини і регулювання його поведінки. Культура формує осіб членів суспільства, тим самим вона значною мірою регулює їх поведінку.

Про те, наскільки важлива культура для функціонування індивіда і суспільства, можна судити по поведінці людей, не охоплених соціалізацією.

Використана література

1. Введение  в культурологию: Основные понятия культурологии в систематическом изложении: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Издательский центр «Академия», 1999.

2. Л.Л.Матвеева. Культурологія.Курс лекцій. - Київ: "Либідь", 2005.