Розвиток українського театру другої половини XIX століття

Варто сказати кілька слів, власне, про багатогранну творчість засновника театру корифеїв. Марко Кропивницький був насамперед геніальним актором, притому актором дуже широкого діапазону, котрий міг з незмінно великим успіхом виконувати як трагедійні ролі у творах Шекспіра (наприклад, Отелло і Король Лір), так і комедійні в п’єсах Квітки-Основ’яненка (зокрема, Стецька й Шельменка), з великою майстерністю створювати образи колишнього селянина-кріпака Максима Хвортуни й поміщика Воронова у власній драмі “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”.

Всебічна обдарованість  Кропивницького давала йому змогу доповнювати  ті чи інші грані свого таланту. М. Йосипенко звертає увагу на те, що Кропивницький-актор завжди допомагав  Кропивницькому-драматургові. Своєю  геніальною грою, іншими засобами сценічного мистецтва актор договорював на сцені те, що нерідко цензура забороняла говорити драматургові. “Образи, які здавалися літературно блідими, оживали, як тільки в них перевтілювався Кропивницький, і перед глядачем розкривалось багатство складних людських характерів. Винятковою художньою довершеністю, досконалістю виконання, неосяжним творчим діапазоном Кропивницький стояв поруч з великими своїми сучасниками – акторами Московського Малого та Художнього театрів”.

Не менш значущим був  і режисерський талант митця. О. Суворін був у захопленні від його режисерської майстерності. “Кропивницький не тільки незрівнянний актор, – зауважує він, – а й такий самий незрівнянний режисер. Його рука помітна у постановці кожної п’єси, у щонайменшій деталі і загальній картині її. Його маленький оркестр слухається його так само, як великий Направника. Усе на своєму місці і все вчасно”.

У своїй статті “Мій учитель” І. Мар’яненко акцентує увагу на тому, що як режисер Кропивницький роботу в театрі будував головним чином на акторському ансамблі і акторській техніці. Він настільки глибоко знав умови сцени й настільки бездоганно володів засобами, котрими можна тримати увагу глядача в постійному напруженні, що “з п’єс, часто досить наївних і слабеньких в драматургічному розумінні” міг зробити “яскраве видовище”.

Своїм учителем називав  Кропивницького й видатний російський режисер Микола Синельников. “У Кропивницького, – писав він, – з ідеєю даної  п’єси нерозривно зливалося все: виконавець центральної ролі, хорист, статист, оформлення, деталь – все – гармонія. І це злиття складних елементів спектаклю в одне художнє ціле російський глядач вперше побачив тільки в спектаклях української трупи”.

Продовжувач сценічних  традицій М. Щепкіна, К. Соленика, І. Дрейсіга, М. Кропивницький був разом з тим учителем кількох поколінь акторів. Майже всі його сучасники – видатні діячі української сцени – М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, Д. Мова, Л. Ліницька, І. Мар’яненко та багато інших театральній майстерності вчилися під його керівництвом і своїм успіхом багато в чому були зобов’язані йому. По всій Україні збирав митець ці алмази і шліфував, аж поки не засяяли вони всією своєю красою справжніх діамантів. “Віддаючи належну шану всім робітникам сцени, – згадує українська актриса й письменниця, дружина І. Карпенка-Карого Софія Тобілевич, – не можна забувати, що той потрійний труд, який виконував Марко Лукич, бувши одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров’я. Всі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Кропивницького як в артиста, режисера і великої душі людину”.

Як слушно зауважує Д. Антонович,“власне, всі трупи і  всі актори українського побутового театру – це актори школи Кропивницького це все або учні Кропивницького, або учні учнів Кропивницького, але  всі – одна його школа…”.

М. Кропивницький був також чудовим співаком і першокласним читцем, який чарував публіку високохудожнім виконанням поезій Шевченка, байок Глібова та інших видатних українських поетів. Крім того, це був талановитий композитор, який написав музику до багатьох своїх творів (наприклад, до комедії “Вій”, створеної ним на основі однойменного твору М. Гоголя, дитячих п’єс-казок “Івасик-Телесик” і “По щучому велінню” та ін.). Відомі так само пісні митця на слова Шевченка (“За сонцем хмаронька пливе”) та на його власні поезії (“Ревуть-стогнуть гори-хвилі”, “Удовиця”, “Соловейко”). Музичні твори Кропивницького, як зазначається в “Українській радянській енциклопедії”, характеризуються “професійною культурою та музикальністю” [6, с. 432].

Вельми вагомий внесок в національну духовну скарбницю й Кропивницького-драматурга. Слід відзначити, що на прикладі його п’єс простежується еволюція жанровості української драми – від соціально-побутової до соціально-психологічної й політичної, нових гібридних форм драми та передчуття різноманітних тенденцій модернізму. Кропивницький порушив у своїх п’єсах більшість актуальних питань доби, започаткував чимало нових тем, які з успіхом продовжували розробляти М. Старицький, І. Карпенко-Карий, Панас Мирний, І. Франко та інші. Знаковими серед них є теми українського національного відродження, девальвації духовних цінностей у свідомості людей, глитайства, свавілля сільської адміністрації, розорення дворянських садиб, відповідальності людини за скоєний злочин та ін.

Кропивницький створив  у своїх п’єсах галерею образів, які можна схарактеризувати як портрети “нових людей”, що були нетиповими для драматургії його доби. Це якоюсь мірою романтизовано-ідеалізовані типи. В них письменник утілює свої суспільно-політичні погляди, багато в чому сформовані під впливом ідей соціалістів-утопістів, М. Чернишевського, народників, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше і переосмислені з урахуванням власного досвіду. Подібні персонажі мали бути своєрідними прикладами для наслідування. У такий спосіб драматург шукав “рецепт” для удосконалення сучасного йому суспільства, яке він уважав несправедливим і тому постійно піддавав нищівній критиці. Серед цих портретів неважко віднайти позитивні постаті з-поміж представників місцевої влади, панівного класу, жінки-інтелігентки та ін.

Але головна заслуга Кропивницького-драматурга все ж таки полягає в іншому. В тому, що він, відчуваючи загрозу знищення українського народу як етносу, тобто небезпеку його розчинення в панівній нації, своїм палким словом намагався розбудити національну свідомість українців, закликав їх до збереження рідної мови й культури. Порушені письменником проблеми (питання української мови, національної свідомості, девальвації духовних цінностей, бюрократизму, зневажливого ставлення можновладців до «маленької людини») багато в чому залишаються актуальними і в наш час. Його п’єси разом із п’єсами двох інших найвизначніших тогочасних драматургів – Старицького й Карпенка-Карого – склали не лише основу репертуару молодого українського театру, а й дали значний імпульс для подальшого розвитку всієї вітчизняної драматургії. На їхніх творах виховалося нове покоління українських драматургів, серед яких Леся Українка, В. Винниченко, О. Олесь та ін.

Використана література

1. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 – 1919 та інші праці. – К.: ВІП, 2003. – 418 с.
2. Боцяновский В. Памяти М. Л. Кропивницкого // Театр и искусство. – 1910. – №. 16. – С. 331– 332.
3. Ванченко К. Спогади українського лицедія // Спогади про Марка Кропивницького. Збірник. – К.: Мистецтво, 1990. – С. 53 – 58.
4. Дурилін С. М. Марія Заньковецька. Життя і творчість. – К.: Мистецтво, 1955. – 520 с.
5. Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 324 с.
6. Новиков А. О. Марко Кропивницький і Харківщина. Розвідки, гіпотези, документи. – Харків: Майдан, 2000. – 184 с.
7. Садовський М. К. Мої театральні згадки. – К.: Держ. вид. образотворч. мистецтва і муз. літератури, 1956. – 203 с.
8. Тобілевич С. Корифеї української сцени // Спогади про Марка Кропивницького. Збірник. – С. 50 – 52.