Системи запису танцювальних рухів: становлення, розвиток, проблеми сьогодення

Системи запису танцювальних рухів:

становлення, розвиток, проблеми сьогодення

Важливим напрямком  сучасної світової хореології є розвиток систем аналізу та запису танцювальних рухів. У статті висвітлено одну з проблем української хореографічної освіти. Проаналізовано необхідність вивчення систем танцювальної нотації майбутніми хореографами в контексті опанування хореографічного мистецтва та відповідності міжнародній кваліфікації магістрів.

Ключові слова: хореографічна освіта, хореологія, системи запису рухів, танцювальна нотація, лабанотація.

An important focus of the modern сhoreology  is the development of systems analysis and recording dance movements. The article describes one of the problem of Ukrainian choreographic education. Analyzes need to examine systems of dance notation upcoming choreographers in the context of mastering the choreography and the appropriate international skill masters.

Keywords: horeographic education, horeogic, system of record movement, dance notation, labanotation.

Динамічний розвиток сучасного мистецтва танцю тісно пов'язаний зі змінами у форматі методів та засобів хореографічної освіти. Реалії сьогодення породжують нові вимоги до освіти відповідно світовим трендам сучасності. В європейських вищих навчальних закладах опануванню теорії хореографічного мистецтва, зокрема вивченню систем танцювальної нотації, приділяється достатньо уваги. Як приклад, з 1983 р. у Великобританії і з 2000 р. у Франції в стандарт хореографічної освіти (Education Ordinary Level) введено курс ознайомлення з найбільш поширеними системами запису рухів, які виникли в ХХ ст.: “лабанотацією” Рудольфа Лабана (Німеччина, 1928 р.) та системою Рудольфа і Джоан Бенеш (Англія, 1956 р.).

Актуальність теми зумовлена суперечністю між соціальним запитом підготовки фахівців хореографічного спрямування та недостатністю науково-методичної бази їх формування, зокрема в питанні вивчення історії становлення, розвитку та практичного опанування світових систем запису танцю.

“Існування людського суспільства, спілкування людей один з одним неможливо без системи зберігання та отримання інформації. … Відсутність єдиної, загальноприйнятої системи нотації хореографічних творів зумовлює, що 70% з них загинули, зникли назавжди, або перекручені їх першоджерела. І як наслідок - неможливість наукового аналізу хореографічних творів окремого хореографа і порівняльного аналізу творів різних хореографів” [3, 11].

В світовій науковій спільноті існує розвинута теоретична база щодо дослідження систем запису рухів. Концептуальні основи різноманітних систем містяться в численних дослідженнях багатьох зарубіжних теоретиків і практиків. Це насамперед, роботи авторів систем нотації рухів: Т. Арбо, А. Сен-Леона, С. Лісіціан, В. Степанова, Р. Лабана, Р. та Дж. Бенеш, Н. Ешколь, В. Саттон та їх послідовників.

В Росії досліджують даний напрямок [2; 4; 5], видають підручники [2; 4], створюють власні системи [4], навіть комп'ютерні програми. Як приклад, С. Перцовський, автор унікальної програми комп'ютерної нотації сучасних хореографічних творів, заснованої на онтологоорієнтованому підході до розробки програмних засобів підтримки процесу творення послідовностей рухів людини. Російські фахівці ведуть наукові розвідки з проблем збереження та реконструкції хореографічних текстів, починаючи з наскальних малюнків, створених 10-20 тисяч років тому (В. Ромм), до сучасних систем та методів аналізу та нотації танцювального руху (Н. Віхрєва, А. Меланьїн).

Серед вітчизняних дослідників слід особливо відзначити роботи О. Чепалова, засновника курсу “Хореологія” для студентів Харківської державної академії культури, в рамках якого автор викладає майбутнім хореографам історію походження та еволюцію систем аналізу та фіксації танцю, поширених в сучасній світовій хореографії. Для вітчизняної хореографічної освіти це скоріше виключення, яке підтверджує “правило”: в Україні у вищих навчальних закладах мистецького напряму вивчають лише графічний та описовий методи танцювальної нотації, так само й українські хореографи використовують словесно-описовий запис танцю, доповнений графічними малюнками та відеозаписами.

Мета статті: охарактеризувати загальні риси становлення, розвитку світових систем аналізу і запису танцювальних рухів і довести необхідність вивчення цих систем студентами факультетів хореографічного напрямку.

Танець - найдавніше мистецтво і найпроблемніше в системі його запису (нотації). Прагнення “зупинити мить” існувало у людей з давніх часів. Першими способами запису танцювальних рухів були образотворчий та словесно-описовий. Останній ми не можемо дослідити, бо не збереглося писемності, яка могла б донести до нас такі описи, але відомі скульптурні зображення людини в танці, вік яких складає 24-35 тисяч років (Мала Сия, Мальта, Буреть). В Стародавньому Єгипті і Стародавній Греції вже існували протосистеми запису танцювальних рухів і композицій. Древні єгиптяни користувалися для цього ієрогліфами. У храмах Індії збереглися скульптурні зображення 108 положень індійського танцю. У римлян існувала система запису жестів.

Перший трактат “Про танці”, присвячений мистецтву давньогрецького танцю, був написаний Лукіаном. Перший відомий історії факт запису танцю відносять до кінця XV ст. - це був Бургундський манускрипт бассдансів Маргарити Австрійської. Комплексний рух позначався початковою літерою і фіксувався під нижньою горизонтальною лінією нотного стану у відповідності з нотою мелодії. Італійські танцмейстери XV-XVІ ст. (Д. П'яченца, Е. Гульельмо, А. Корнацано, Ф. Карозо, Ч. Негрі) теж використовували літерну методику запису танцю. На рубежі XV-XVI ст. з'явилася перша з відомих систем нотації: Туано Арбо почав нотувати танцювальні рухи, використовуючи нотний стан. Арбо користувався літерним принципом нотації в комплексі з описом рухів. Він показав напрямок руху та його тривалість, розділив рухи правої і лівої ноги, що стало одним з основоположних принципів систем нотації.

Розробка способів записів була авторською роботою і пов'язана з конкретними іменами видатних хореографів та виконавців: в XVIII ст. це Р. Фейє, П. Рамо, Ф Маньї, Ж. Фав'є, в XIX ст. - К. Блазіс, А. Сен-Леон, А. Бурнонвіль і в Росії - А. Цорн і В. Степанов.

В 1700 р. Р. Фейє ввів термін “хореографія”, що буквально означав “запис танцю”. К. Блазіс склав алфавіт для передачі всіх положень тіла в танці. А. Сен-Леон розвинув принцип нотації на п'ятилінійному стані, дав поняття “стенохореографії” і став позначати позиції за допомогою схематичних фігурок (принцип “схематичного скелетика”). В. Степанов відійшов від нотації комплексного руху і записував прості рухи, що стало предтечею до створення систем XX ст.

На початку ХХ ст. у хореографічному світі починається доба пошуку нових шляхів, нових виражальних засобів і можливостей танцювального мистецтва. З намаганням реалізації нового погляду на танець у контексті нової, динамічної епохи пов'язано виникнення різноманітних течій сучасного танцю. Нове мистецтво потребувало не тільки нової лексики, режисури, сценографії, але й нової теорії, нової культури руху і свідомості. Різноманітність хореографічних пошуків спонукала на створення нових систем нотації рухів.

В ХХ ст. виникають численні системи запису рухів. Серед їх авторів Я. Кул, П. Конт, І. Фішер, Ф. Дельсарт, В. Саттон. Кожен з них винайшов свою систему кодування танцювального тексту. Але найвідоміші системи: С. Лісіціан в Росії, Р. Лабана в Німеччині, Р. і Дж. Бенеш в Англії, Н. Ешколь в Ізраїлі. Система Лабана (1928 р.) одержала назву “лабан-нотація” (лабанотація), а система Бенеша (1956 р.) стала називатися “хореологією”.

Багато розробок систем запису танцю виявили тенденцію повернення до п'ятилінійної системи Сен-Леона, саме такий метод нотації руху англійських хореографів Р. і Дж. Бенеш (BMN - Benesh Movement Notation). Їх метод запису руху отримав широке поширення і популярність серед фахівців класичного танцю завдяки відносній простоті і доступності в розшифровці. Перевагою системи можна вважати і наявність великої кількості нотацій хореографічної спадщини, декодованої в BMN зі старих систем нотацій та зібраних у бібліотеці при Інституті хореологіі, який Рудольф і Джоан Бенеш організували в Лондоні в 50-ті роки, і в якому ведеться навчання за їхньою системою. Але недоліком системи є недостатня точність фіксації процесу виконання рухів, недостатня універсальність, особливо це стосується сучасних вільних форм танцю.

“Родоначальником однієї з найбільш поширених систем нотації XX століття є Р. Лабан. Система заснована на науковому аналізі рухів людини. Фундаментальною основою системи є абстрактні знаки напрямку. Система здатна фіксувати рухи і положення людини в сферичному просторі. Важливою особливістю системи є фіксація абсолютної музичної тривалості виконання рухів, на що вказує величина знака напряму. Система Лабана здатна адекватно зафіксувати процес руху. Можливості фіксації рухів людини в системі Лабана воістину безмежні” [2, 9].

За допомогою простих значків лабанотацією фіксується напрямок руху (форма значка), його амплітуда (штрихування) і тривалість (розмір значка). Значки вибудовуються вертикально й читаються знизу нагору. “Ця система аналогічна шуканням європейських і російських вчених-лінгвістів в області структури мови в 20-х роках XX століття, що дозволяє віднести її до однієї з різновидів структуралізму, а розшифровку рухів проводити в аналогіях, властивих мові, визначаючи її як систему “мови танцю” [4, 7].

Пошуки системи запису танцювальних рухів відбувалися і в СРСР. В 1940 р. С. Лісіціан запропонувала власну систему нотації руху. С. Лісіціан вважала, що знак у вигляді “схематичного скелетика” є найкращим кодом нотації. Вона не розглядала систему Р. Лабана, як перспективну, можливо не зрозумівши її. Також критично ставилася до лабанотації Н. Ешколь, учениця Р. Лабана. Вона вважала, що ця система тяжіє до театральності, що Лабан надто захоплювався почуттями, а не точною передачею рухів. Це підштовхнуло її до винаходу своєї системи.

Але саме систему Р. Лабана його учні в Європі та Америці (А. Кнуст (Німеччина), М. Сентпал (Угорщина), Е. Хатчинсон Гест (Англія - США)) довели майже до досконалості. Саме лабанотацію презентує Н. Віхрєва [2; 3] як базову і рекомендує її як основну систему нотації хореографічних творів світової культури, що дає реальну можливість їх збереження та реконструкції.

У XX ст. Рудольф Лабан - одна з найвизначніших фігур в області танцювальної нотації. В системі Лабана працюють нотатори в країнах Європи, Америки та Азії. Вони фіксують хореографічні тексти класичного танцю, всіх напрямів сучасної хореографії. Ця система має велику кількість навчально-методичної літератури на всіх рівнях від дітей дошкільного віку до фахівців хореографічного мистецтва.

В Royal Ballet Academy у Лондоні, де до 2003 р. велося викладання і дослідження тільки системи Бенеш, з 2003 р. введена в навчання система Р. Лабана, яка володіє необмеженими можливостями у фіксації будь-яких рухів усіх частин людського тіла.

В 1979 р. в СРСР було також рекомендовано до прийняття знакову систему запису рухів Лабана. Всеросійське театральне товариство направило до Будапешту групу фахівців для навчання системі у професора Марії Сентпал. Але розпад СРСР перервав впровадження та розвиток  системи Лабана на всьому пострадянському просторі.

В даний час діє Міжнародна Рада Кінетографії Лабана (International Council of Kinetography Laban, JCKL), в яку входять фахівці з різних країн світу, що працюють над удосконаленням системи. Раз на два роки відбуваються засідання Ради, на яких представники Ради обмінюються інформацією щодо роботи на сучасному етапі, відкриваючи нові  можливості системи.

Проблема нотації хореографічних творів залишається актуальною і сьогодні. З кінця XX ст. найбільш активно використовується відеозапис хореографічних творів, а XXI ст. пропонує нам найновітніший спосіб фіксації танцювальних рухів - комп'ютерні програми. Їх ще зовсім не багато, вони недосконалі, але в майбутньому вони обіцяють дати відповіді на всі невирішені питання. Перші комп'ютерні програми нотації хореографічних творів виникли у 70-ті роки XX ст. В даний час існують програми, що фіксують всю лексику рухів класичного танцю, програми запису та відтворення лабанотації. Сьогоднішній темп розвитку сучасних інформаційних технологій розширює можливості розвитку систем фіксації танцю, дає надію народження системи повноцінного кола нотації від електронного знакового запису до адекватного анімаційного відтворення будь-якого стилю танцю.

Як бачимо, способи і системи нотації хореографічних творів, як і сам танець, пройшли еволюційний шлях розвитку від простих форм до складніших. Швидка зміна і чисельність систем танцювальної нотації зумовлені пошуком більш простих і адекватних методів. Кожна нова система не вирішувала всіх проблем запису танцю, де час і простір знаходяться в складних багатовимірних перебудовах виконавців. Тому важливим для вияву пріоритетності є питання систематизації та класифікації всіх систем і способів запису танцювальних рухів.

Найбільш диференційовано класифікація способів та систем танцювальної нотації подана в роботах Е. Хатчинсон Гест. Російські науковці дають більш узагальнену систематизацію. Наприклад, В. Меланьїн поділяє системи запису танцю на візуально-статичні та візуально-кінематичні. В основу такого поділу він закладає тезу, “що будь-яке танцювальне явище має розглядатися в двох аспектах: 1) у фізичному - для якого об'єктивною основою сприйняття танцю є рух і нерухомість; 2) у психологічному - для якого суб'єктивною основою сприйняття є асоціативне переживання” [4, 4].

При цьому виникнення різних методів він розподіляє на декілька етапів в хронологічному порядку: візуально-статичний метод (наскельна графіка), філософський та історико-описовий методи, літерно-абревіатурні кодування, планіметричні схеми (вид зверху), п'ятилінійний стан, абстрактні і візуально-кінематичні системи багаторівневого анатомічного кодування (відмова від комплексної фіксації), хронофотографія і кінематограф. Меланьїн подає тезу про повернення до спрощеного п'ятилінійного кодування і використання методик всіх типів, а також додає авторський метод “контурних діорам”.

У Росії найглибше ця тематика розробляється Н. Віхрєвою, яка проводила дослідження методів фіксації хореографічного тексту спільно з авторським колективом лабораторії по запису танцю під керівництвом В. Уральської. Н. Віхрєва виділяє асоціативний спосіб нотації, який має в основі знак, пов'язаний з виглядом людини, її рухами, емоційним станом та неасоціативний спосіб нотації, який не має ніяких асоціацій з людиною і її рухами, заснований на абстрактних знаках.