Стародавні часи. Трипільська культура, скіфи

Стародавні часи. Трипільська культура, скіфи

Основи давнього українського мистецтва були закладені художньою спадщиною Київської Русі. Помітний слід у ній залишили культурні традиції багатьох народів, які в далекі часи мешкали на території сучасної України.

В період IV—НІ тисячоліть до н. е. величезну територію від Дністра до Дніпра займали трипільські племена землеробів, скотарів і мисливців. Вони жили у видовжених будинках із дво- або чотирипохилою покрівлею. Моделі таких споруд, зроблені самими трипільцями, було знайдено під час розкопок. Керамічний посуд трипільці прикрашали меандровим чи спіралеподібним орнаментом, виконаним у кольорі або технікою заглибленого рисунка. В місцях їхніх поселень віднайдено чимало глиняних опалених статуеток тварин і примітивно зображених людей (переважно жінок).

На великому просторі від Дону до Дунаю в VII—II століттях до н. е. мешкали скіфські племена, які прийшли із заволзько-каспійських країв. Частина з них залишилися кочівниками і займалися скотарством, а ті, хто осів у степах між Дністром і Дніпром, стали землеробами. Про могутність племінних об'єднань скіфів свідчать царські кургани, висота яких часом сягала 15—20 метрів (Чортомлик, Солоха, Товста Могила). У скіфських похованнях було знайдено багато коштовних речей, які дають уявлення про одвічні культурні традиції скіфів або ж свідчать про їхні тісні стосунки з античними містами Північного Причорномор'я.

Скіфи широко використовували «звіриний» стиль в оздобленні різних речей. Віднайдено зброю, предмети побуту зі стилізованими зображеннями тварин та вигаданих істот. Такий характер має і золота платівка із зображенням оленя з кургану Куль-Оба поблизу Керчі (IV ст. до н. е.). В період Великого переселення народів цей стиль набув поширення не лише у Східній, а й у Західній Європі.

У скіфських курганах знайдено вишукані художні витвори з зображенням сцен із життя скіфів, їх авторами, мабуть, були грецькі майстри, а замовниками — скіфська знать. До таких взірців належать знаменита пектораль із Товстої Могили, золотий гребінь із кургану Солоха, срібна ваза з кургану Чортомлик.

У III столітті до н. е. сарматські племена витіснили скіфів до Криму. Тут вони створили свою державу зі столицею Неаполем Скіфським (поблизу Сімферополя), яка проіснувала до III століття н. е. Місто було забудоване оборонними і громадськими спорудами, а також оселями знаті. Найвизначнішою спорудою був мавзолей скіфських царів із поліхромним розписом стін. У мавзолеї знайдено близько 800 золотих прикрас одягу похованих тут царів.

Великим культурним шаром, що справив значний вплив на формування художніх традицій Київської Русі, було також мистецтво античних міст Північного Причорномор'я (VI століття до н. е. — VI століття н. е.). У Тірі (поблизу Б ілгорода-Дністровського), Ольвії (правий берег Бузького лиману), Пантикапеї (район Керчі), Херсонесі (поблизу Севастополя) за зразками грецької та римської метрополій зводилися величезні храми, театральні та спортивні споруди. Пошановувалося прикрашання міст і будинків скульптурними витворами і фресковими розписами, присвяченими переважно античним богам. Взірцем високої майстерності є фрескове зображення голови Деметри у склепі в Керчі. Дуже поширеним було виготовлення, як і в стародавній Греції, невеличких теракотових статуеток (коропластика) і декоративно оздобленого керамічного посуду. Розвиток мистецтва в античних колоніях Причорномор'я значною мірою відповідав процесам, що відбувалися в художньому житті Греції та Риму.

У IV столітті н. е. новим чинником розвитку слов'янської культури була поява на берегах Криму візантійських колоній, які стають форпостами поширення християнської релігії і відповідного її настановам мистецтва. У центрі цих колоній — Херсонесі (Корсунь) — споруджується багато християнських базилік із фресками і мозаїками. Серед християнських храмів хрестово-купольного типу, які почали тут зводити ще від X століття, найкраще збереглася церква Іоана Предтечі у Керчі.

Особливою майстерністю визначаються скарби VI століття із золота і срібла з Мартинівки і Малої Перещепини (Середнє Подніпров'я). Можливо, вони належать антам.

У Мартинівському скарбі привертають увагу чотири рельєфи з показаними у танці постатями у вишиваних сорочках і вузьких штанцях. Тут знайдено також позолочені орнаментальні бляшки зі стилізованим зображенням коней, у виконанні яких ще збереглися впливи «звіриного стилю».

У місцях слов'янських поселень знаходять чимало декоративних прикрас — підвісок, поясних пряжок, фібул — із зображенням фантастичних тварин і птахів.

Високого розвитку декоративне мистецтво східних слов'ян досягає наприкінці першого тисячоліття. Про це свідчить срібна обкладка на рогові тура, знайдена в Чорній Могилі у Чернігові. На ній зображені мисливці з луками, собаки й різні міфологічні істоти.

Внаслідок об'єднання в другій половині першого тисячоліття східнослов'янських племен виникла могутня феодальна держава — Київська Русь. За князювання Володимира Святославича її землі простяглися від Карпатських гір до Волги, від Чорного до Білого моря. На торговельному шляху «із варяг у греки» виросли такі міста, як Новгород, Смоленськ, Київ, Переяслав, а на Десні — Чернігів.

Аби об'єднати численні слов'янські племена з властивою їм специфікою економічного й політичного життя, міфологічних вірувань, необхідна була спільна ідеологія. Такою основою стало християнське світорозуміння.

Починаючи з IV століття християнство поширюється у Західній Європі, а у X столітті стає панівним також у сусідніх країнах — Чехії, Угорщині, Польщі.

Київська Русь приймає його візантійський варіант. Візантійська форма організації церкви, підпорядкована владі Василевса як намісника Бога на землі, відповідала прагненню великого київського князя до централізації держави, що складалася з окремих удільних князівств. До того ж візантійська культура, що була заснована на традиціях римської імперії, у X столітті виявилася могутнішою за західноєвропейську. Вона давала змогу Київській Русі зробити могутній прорив у розвиткові своєї культури — від самого початку піднятися на вищі щаблі досягнень архітектури, живопису, письменства, філософської думки того часу.

Першим великим храмом, зведеним запрошеними з Візантії майстрами, була Богородицька (Десятинна) церква в Києві (989—996 рр.). Збудована за класичними візантійськими зразками, ця тринефна хрестово-купольна споруда була прикрашена фресками та мозаїками, мармуровими художніми формами. 

Про розквіт художньої літератури І духовного життя на Русі свідчила також поява величних споруд Успенського собору Києво-Печерської лаври, Собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, Кирилівської церкви.

Втім найбільш значущою серед цих пам'яток була грандіозна п'ятинефна споруда, увінчана тринадцятьма пірамідальне розташованими куполами, — Київський Софійський собор — головний престольний храм Київської Русі, «Митрополія Руська», що вінчала забудову «града Ярослава». Відливав золотом мозаїк його центральний олтар із величезним образом Богоматері-Оранти. Вражав фресковий живопис із численними постатями святих уздовж стіни. Сюжетно-тематичне вирішення живопису в Софії Київській, як і в інших давньоруських храмах, гармоніювало з архітектурно-конструктивною композицією.

У апсиді під образом Богоматері-Оранти двома регістрами розташовані композиції Євхаристії (причастя) і святителів.

Якщо по вертикалі вони пов'язані з образом Оранти, то по горизонталі — з настінними розписами центрального нефа.

На його південній стіні були зображені дочки князя Ярослава, на північній — його сини, а на західній (яка не збереглася) навпроти центрального олтаря — сам Ярослав,   що разом із дружиною Іриною дарує модель храму Христові.

Крім Оранти, ще одним композиційним вузлом живопису інтер'єру Софії є образ Вседержителя, до якого Богоматір звертається жестом піднятих до нього рук.

Вседержителя зображено на яскраво освітленій поверхні скуфії бані. Пластична структура інтер'єру, як і живописні зображення, спрямовують погляд угору — від образів святителів, Євхаристії та Оранти в олтарі й далі — через розміщені на парусах постаті євангелістів — до апостолів між вікнами бані і образа Вседержителя у скуфії купола.

Рух усіх духовних потоків, спрямованих по вертикалі вгору, а також униз і вздовж стін, був обмежений простором храму. Такий принцип побудови духовної структури храму засобами архітектури й живопису, підпорядкований, створенню цілісної замкненої моделі світобудови, став традиційним для східнохристиянської, зокрема давньоруської, церкви.

Відповідно до цієї моделі вирішувалася також і стилістична характеристика іконних композицій. Постаті святих витлумачувалися площинне, однак до такої міри, аби вони все ж таки сприймалися незалежно від тла. Щоб посилити відчуття присутності святих у просторі споруди, головні зображення розміщувалися на криволінійній поверхні апсиди, конхи або скуфії храму.

 У створенні іконного живопису  дедалі відчутнішою стає участь  місцевих майстрів, трактування  образів у живописі чимдалі  безпосередніше відповідає тенденціям духовного життя Київської Русі. Про це свідчать мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (початок XII ст.), фрескові розписи Кирилівської церкви в Києві (середина XII ст.). В останній поруч із візантійськими святими зображені руські святі воїни, а також популярні на Русі Кирило і Мефодій. Вперше з'являється зображення Страшного суду, що стане традиційним сюжетом в іконному живописі України.

Відповідні зміни відбувалися й у формуванні архітектурного образу храмів — від дещо аскетичної архітектури Успенської церкви Києво-Печерського монастиря (1070 р.) до живописної за своєю структурою П'ятницької церкви в Чернігові (кінець XII — початок XIII ст.).

Про високу майстерність руських художників дає уявлення книжкова мініатюра. В мініатюрах Остромирового Євангелія, написаного в 1056—1057 роках, ще досить відчутні впливи візантійських творів. Проте в Ізборнику Святослава 1073 року живописець не лише звертається до місцевих сюжетів, зображуючи сім'ю Ярослава, а й виявляє оригінальну манеру письма.

Культура Київської Русі не лише засвоює досягнення філософсько-теологічної думки й мистецтва Візантії та балканських країн, а й робить значні кроки для їх подальшого розвитку.