Усна народна творчість

Усна народна  творчість, або так звана усна словесність, у всіх народів скоріше стала розвиватися, ніж письменство. Твори усної творчості постають тоді, коли якась талановита одиниця з-посеред широкого гурту дає у пісні вислів тим думкам та настроям, які хвилюють загал. Загал підхоплює пісню, й вона стає народним добром. Про автора забувають, його пізніше ніхто не знає, тільки його пісня переходить із вуст до вуст, з роду в рід. Так здебільшого постають усі твори усної словесності. Первісний їх початковий вигляд із часом змінюється, очевидно, менше у віршових творах, закріплених метричною й ритмічною будовою («з пісні слова не викинеш»), більше — у прозових творах (казках, переказах). Бувають також хвилини переживань у житті народу, які так потрясають народною уявою, що вона всеціло звертається до нових подій. Тоді призабуваються і втрачаються не раз пісні чи інші народні твори, що досі були улюбленим добром народу, й уступають місце новим творам народного таланту й народного руху, що їх викликали нові історичні події. Приклад цього дають нам у житті українського народу т. зв. билини — історичні пісні з княжої доби, які своїм змістом відносяться головно до боротьби давніх українців із навалою степових кочовиків — печенігів, тюрків, половців. У хвилині, коли почалися в народі важливі переживання, пов’язані з татарським лихоліттям, з постанням та боротьбою козацтва, билини в Україні призабулися, а на їхнє місце постали нові пісні, відомі під назвою дум. Подібно перетворювалися, змінювалися, доповнювалися інші роди народної творчості — від обрядових пісень починаючи і казками й приповідками кінчаючи. 
 
Українська усна народна Творчість є дуже давня, дуже багата й тому має першорядне значення для історика культури. Давнину українських народних пісень засвідчують, із одного боку, живі до сьогодні пісні, в яких збереглися подробиці дуже давнього побуту; з другого боку, маємо про них згадки в давніх писаних творах тих християнських духівників, що виступали проти давнього поганства, убачаючи його сліди й відгомони в народних піснях. Для історика народної культури, що хоче збагнути народне життя в усій його глибині й у різнорідних проявах, усна творчість має велике значення. Вистачить кількох прикладів. Коли історик української культури затримається при обрядових піснях: колядках, щедрівках, веснянках, русальних, купальних,— знайде у них багато цінного матеріалу для пізнання народного світогляду з тих часів, коли світло християнської віри не дійшло ще до нашої землі, коли український народ віддавав честь силам природи й ці сили уособлював у постатях Дажбога, Перуна, Лади та співав пісні в честь сонця, весни, води, русалок. Коли знову історик культури ввійде в коло українських народних пісень родинного характеру (приколискових, весільних, похоронних), то не тяжко йому збагнути, яке місце в житті народу займала родина та яка глибина різних родинних почувань крилася в його душі впродовж усього його історичного життя. З історичних пісень дізнається історик культури, як відчував народ важливі історичні події; з приповідок простежить, яку народ добув силу життєвого досвіду; з казок — як дивився на добро й зло, на правду й кривду; а з усіх творів — як глибоко розумів і як повно відчував красу світу та красу життя. Українська усна словесність давала й дає письменникам-митцям теми й поетичний матеріал для їхніх літературних писань. 
 
Старий театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти. 
 
 
Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні У з них тісно пов’язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в’яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаївки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під крила церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода лиш, що заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш розвинених мистецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як це було колись у старинних народів. 
 
Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв’язуючись із новим захожим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків візантійської культури, спроваджували з Візантії весельчаків, акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному мистецтві. 
 
Коли християнство стало на Русі офіційною державною релігією, напівпідпільні поганські обряди здійснювали вже не тільки колишні жерці (більшість з яких, переховуючись у лісах, організовувала повстання тощо), а й безпосередні їхні продовжувачі – скоморохи. 
 
Мистецтво скоморохів зазнавало утисків з боку церкви і держави, бо за світовідчуттям (а не тільки за релігійними переконаннями) воно протистояло офіційним святам християнського середньовіччя, яке вбачало свій ідеал в аскеті і чернецтві. Що ж до офіційних свят, то вони освячували і санкціонували існуючий лад, закріплюючи його на віки. Свято таким чином ставало черговим торжеством уже готової, здобутої остаточної пануючої правди, яка подавалась у незмінному вигляді як вічна істина. Відтак і загальна атмосфера офіційно-церковних і загальнодержавних свят могла бути лише монолітно серйозною, тобто мертвою. 
 
Зовсім іншим світовідчуттям були сповнені ігрища і обряди скоморохів – спадкоємців професіоналів поганського культу. Взявши своє світовідчуття від поганських святкових ігрищ і обрядів, вони створювали несхожу на реальне життя атмосферу – ряджені могли робити і говорити все, що завгодно, без будь-яких заборон. Можливо, саме тому, незважаючи на утиски і гоніння церкви, яких зазнавали глумотворці, народ любив їх і, не боючись покарання, переховував у себе під час переслідувань офіційною церквою. 
 
Найстаршими пам’ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Але згодом скоморохи почали» мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI в. 
 
Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіанти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород; приходили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу. 
 
З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю. 
 
 
Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочатку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки у страстний тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі, її переплетувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії. 
 
Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто пише, що нові “філософи” не вміють читати церковні книги, а тільки “комедії строють і грають”. 
 
В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова. 
 
Десь у ХVІІ ст. в Україні з’являється ще одна постать носія сміхової культури і пересмішника найрізноманітніших форм серйозного, монументального і остаточного (це ж і про нього, цього пересмішника, писав Шевченко: “ти смієшся, а я – плачу...”). Це – мандрівний студент, мандрівний дяк (школяр, бурсак, спудей, бакаляр, миркач, канцелярист, недоук, пиворіз, горілкопивець, а по суті – потішник,голодранець, бешкетник, завзятий випивоха, любитель пива і браги, автор бурлеско-травестійних і сороміцьких творів, норовливий громило-дяк), тобто український вагант. 
 
За Іваном Франком, “се тип, що витворився при Київській академії не раніше другої половини ХVІІ віку, а в ХVІІІ віці зробився характерним признаком Подніпрянської України, - елемент кочовий і цинічний, носитель усяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорий на вигадки і жарти, захланний на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця і добитись якоїсь посади і пішли в світ, хапаючись за що можна – за дяківство, за малярство, справу книжок, часто голодуючи та ніколи не покидаючи свого гумору. Їм завдячуємо, певно, значну часть тих гумористичних віршів про празники християнської церкви”. 
 
Початок театру припадає в нас на час культурно-національного руху кінця ХVІ і початку ХVІІ століть, що виник на Україні після сполучення її з Польщею 1569 р. 
 
Це була причина великих змін у стосунках клас на Україні, що стала однині складовою частиною Польщі; українське панство щоб зберегти свої права, мусіло пристосуватися до нових умов і зріктися своєї мови та релігії, що були тоді ознакою національної приналежности. 
 
Але загальний релігійний характер освіти того часу й те, що вона цілком була в руках духовенства, головним чином ченців, надали й школам того часу переважно релігійного характеру. 
 
У католицьких школах тоді культивувалося шкільну драму, що прийшла з протестантських шкіл, заснованих гуманістами. 
 
Отже, і в наших школах почалися шкільні, переважно релігійні, вистави на зразок єзуїтських. Найраніші згадки про театр на Україні сягають ще кінця ХVІ ст. 
 
Найстарішими датованими драматичними сценами українською мовою писаними є дві інтермедії 1619 р. Написав їх поляк Якуб Гавваторович додатком до своєї ж п’єси польською мовою “Смерть Івана Хрестителя”, складеної і виданої в Каменці Струмиловій у Галичині. Треба думати, що в Галичині взагалі з’явилися перші наші вистави. 
 
До першої половини ХVІІ ст. належать і ще декілька недатованих, здебільшого неповних п’єс, як уривки про Архангелові віщання Марії, пролог та епілог з якоїсь різдвяної п’єси й інш. Від тридцятих років ХVІІ ст. є вже звістки й про вистави в Києві в свіжо-заснованій братством і реформованій Петром Могилою Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Ця школа, як відомо, зробилася в ХVІІ – ХVІІІ ст. осередком нашого старого театру. Більшість п’єс кінця ХVІІ ст. було написано і виставлено в її стінах. 
 
 
Звісток про вистави у Могилянській колегії протягом ХVІІ ст. маємо не багато, бо бурхливі події часів Хмельниччини й епохи Руїни не сприяли культурній роботі. Тільки за часи гетьманування Мазепи, коли закінчились довголітні війни, в академії складають і виставляють драми. Важка політична атмосфера відбивала в київських професорів охоту влаштовувати вистави, бо, за тодішнім звичаєм, треба було співати панегіріки владі. Але, не відповідаючи новим вимогам і смаку пануючих верств, стара шкільна драма, про те, ще була довгий час популярна серед українського міщанства та селянства. Так звані “недоучені дяки” використовували в уривках старий шкільний репертуар і утворювали такі ж сцени в такому-ж дусі для народних вистав. Ці вистави відбувалися або в сільських дяківських школах або в хатах найзаможніших міщан чи селян. Те що старий український театр був...

Прислів’я та приказки

До неоціненних  коштовностей фольклору будь-якого  народу, а відтак і українського, належать прислів'я та приказки — короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки з життєвого досвіду багатьох поколінь предків. Вони є узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи, що дає змогу молодому поколінню формулювати погляди на етику, мораль, історію й політику.

У своїй сумі прислів'я  та приказки становлять начебто звід правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють або засуджують, — словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати і збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками. Різкої межі між прислів'ями та приказками не існує, а основна відмінність полягає насамперед у тому, що прислів'я є більш розгорнутими, ніж приказки.

Народні прикмети

Було колись - не могла людина дати собі ради з природою: то дощ йде не тодi, коли просять, а коли косять, то тепло й холод не в пору, то і влiтку трапиться кожуха носити.

Тож, аби вберегти себе від неочікуваної напасті чи прикрої несподіванки, котру може підкинути навколишній світ, людина хотіла не лише його собі пояснити, а й передбачити те, що може статися, аби встигнути до цього підготуватися. Завдяки своїй відмінній спостережливості помітили наші предки, що природа сама пiдказує їм, що і коли вона має намір послати на землю, і навчилися за сьогочасними передвісниками бачити те, що може трапитися завтра. Відтак в кожній місцевості люди з року в рік уважно спостерігали за небесними світилами, стихіями, рослинами, поведінкою та звичками тварин.

Ці спостереження не лише допомогли впорядкувати довколишній світ у чітке знання, а й створили систему передбачень – народних прикмет, які застерігають від небезпеки, допомагають передбачати погоду та врожай, якими будуть весна, літо, осінь та зима. І усе це багатство перевіреного часом знання, яке передавалось з уст в уста, наші предки залишили нам у спадок.

Байки

У глибині віків  бере свій початок байка. Як і міф, вона була однією з перших форм художнього мислення. Байки - це короткі оповідання повчального змісту, на початку, або ж в кінці котрих має бути сформульований висновок чи головна повчальна думка – мораль.

Кожну байку можна  розпізнати за кількома її яскравими особливостями. Окрім моралі, котра є сигнальним маячком будь-якої байки, не менш важливою та впізнаваною її особливістю є алегорія. Тобто,  зображення одних предметів та явищ через інші. Саме завдяки цьому пересічними  персонажами у байках виступають тварини, рослини та речі, через яких байка, наче зі сторони, показує нам нас - людей. Але й самі люди зрідка також можуть бути персонажами байки - однак лише тоді, коли їхні образи виступають символами тих чи інших людських рис.

Окрім цього, байку  неможливо уявити без комізму  та сатири — її невід'ємних супутників. Адже, як іще краще можна показати непривабливість деяких людських недоліків, як не зробити їх смішними в очах читача? :)

Гуморески

Гуморески — невеликі віршовані або ж прозові твори з комічним, жартівливим  сюжетом. На відміну від сатири, у гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої критики морально-етичних аспектів людської поведінки. У дотепній та подеколи парадоксальній формі автор на основі спостережень за людськими вчинками та поведінкою змальовує різні курйозні події та випадки з життя.  Саме ці події та персонажі, зображені чудернацько, а часом й недоречно, а також двозначність та навмисно неправильне тлумачення їхніх дій та вчинків, є основою смішного у гуморесці. Хоча, як і кожна смачна страва, гумореска, окрім свого звичного гумору,  може бути злегка «приправлена» іронією та сатирою.

Окрім фантазії та уяви автора, будь-яка літературна  гумореска живиться також фольклорними джерелами, в яких зосереджено віковий  досвід сміхової культури народу, та ментальними  особливостями його представників. Власне, для української гуморески  вплив цих особливостей важко  переоцінити, адже здавна українці славилися  своїм вмінням весело та з гумором  трактувати несприятливі умови свого  життя, що й стало запорукою значної популярності та розвитку цього невеличкого гумористичного твору на нашій землі.

Легенди

Окрему жанрову  групу у фольклорній творчості  українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у  народній пам'яті й передати майбутнім  поколінням знання про історичне  минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у  легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

Загадки

Ще один скарб  нашої мови, який дістався нам у  спадок від предків - загадки.Загадка – це дотепне метафоричне запитання, поставлене у формі хитромудрого короткого опису будь-якого предмета чи явища. Це своєрідний і дуже давній вид народної творчості. Загадування в Україні завжди було неодмінною умовою не лише розумового розвитку дитини, а й випробовування кмітливості, мудрості та зрілості дорослих. В сиву давнину загадкам надавали магічного значення, вони були пов'язані з культовими обрядами й звичаями. Вміле одгадування загадок вважалося ознакою розуму і щасливої вдачі.

Специфікою загадок  є те, що в них у завуальованій  формі зашифровано якийсь предмет  чи явище, первісне значення якого треба  відшукати. Щоби їх розгадати потрібно вміти бачити спільне в конкретному й абстрактному, а метафоричні образи загадки замінювати реальними.

Загадки - це своєрідні перлини народної мудрості й творчості. Вони не тільки розвивають в людині гостроту розуму, догадливість, кмітливість, а й відкривають поетичну сторону звичайних речей, предметів і явищ. 

Казки

Особливе місце  в духовній сфері нашого народу належить казці. Казка незвичайним почуттям живе у кожному з нас від  колиски до змужніння, адже це особлива форма мислення, форма творчості. Поряд з цим, вона – джерело  знань, бо у ній зашифрований життєвий досвід багатьох попередніх поколінь, відображаються усі аспекти людського  життя, а казкові сюжети розкривають ситуації та проблеми, які переживає в своєму житті кожна людина.

В усіх народах здавна цінували виховне значення казки, адже вона несе в собі культуру, світогляд, стиль взаємин, цінності, моральні норми свого народу. Через казки різних народів дитина має можливість пізнати життя і погляд на Світ в різних куточках Землі, бо ж у казках зазвичай передається найпотаємніше і найхарактерніше для нації. Такі казки - чудовий засіб розуміння внутрішнього світу, образу думок і "правил гри" людей, що живуть інакше, ніж ми.

Упродовж багатьох віків казка трансформувалася, дещо в ній переосмислювалося, губилося й додавалося відповідно до зміни  в світогляді людини. Але давні казки не відкидалися зовсім, а пристосовувалися до нових умов життя, збагачувалися набутим досвідом і у такому довершеному вигляді дійшли сьогодні до нас.

Скоромовки

Своєрідним фольклорним жанром є скоромовка – весела та віртуозна гра у швидке повторення жартівливих віршів і фраз, які складно вимовляти без належної практики. Краса скоромовки полягає у тому, що з першого разу її взагалі важко промовити, адже за правилами гри скоромовку не читають, а повторюють зі слуху, що значно важче. Гра полягає не тільки в тому, щоб дібрати важкі для вимови звукосполучення, а й у плутанині, у постійній перестановці звуків: той, хто прагне швиденько розповісти скоромовку, часто потрапляє у смішне становище, "спотикаючись" чи перекручуючи слова.

Цінність скоромовки виражається не у смисловому навантаженні, а в такому підборі і розстановці слів, вимова яких вимагає від мовця певних зусиль і сприяє виробленню дикції, правильної артикуляції, що підвищує його культуру мовлення. Скоромовки легко засвоюються дітьми і, поширюючись із уст в уста, найчастіше втрачають автора, поповнюючи собою скарбницю дитячого фольклору.