Андрій малишко

                                              

                                                          (1912-1970)

Андрій Малишко - поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в ХХ ст. – М.Рильський, П. Тичина, Є.Маланюк, В. Стус, - постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще - пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні.

      Потяг до  творчості в Малишка прокинувся  дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як її звали "по-вулишному", чудово співала. Андрій Самійлович в "Автобіографії" (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуле серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака - поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку. А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита...

         Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу "Молодий більшовик" (тепер - "Дніпро"). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів - "Дружба" (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів "Батьківщина", що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки - "Лірика", "З книги життя" (1938), "Народження синів" (1939) та інші - стали щабелями помітного творчого зростання. Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання ("Зимове", "Пейзаж", "Дощ упав на край широкий"). Героями творів Малишка є "хлібороби й сівачі", прості робочі люди.

  Андрій Малишко — поет, схожий на птицю, яка, злетівши в небо, поглянула на землю і зойкнула від здивування, радості й розпачу. Від полудня свого віку поет прямував «Дорогою під яворами», яка вивела його на безмежний шлях. На тім шляху він не раз прислухався до живого голосу землі, він ще не раз заглядав у душу свою і проспівав на повний голос гімн людині, прославляючи її  труд і вічну правду. Гімн людині, її долі… Людська доля… Хто її збагне? У кожного вона своя, неповторна, як і у героїв Малишкових творів: безрадісна, злиденна, трагічна. Такою вона була і у бригадира Хоми Метелика у поезії «Урожай». У центрі — образ простого колгоспника, через зображення його життя поет розкриває долю всього українського народу, минуле України. Тяжким було воно у поліського наймита. Селянські злидні змальовано у вірші за допомогою влучної літоти:

У тебе що? В долоні дві зернини,

На зуб надкушені, увесь  твій урожай!

Тож не дивно, що народ повстав, не витримавши тяжкого лихоліття. Приходять нові часи, часи мирної творчої праці. Змінюється і життя. У картинах урожайного поля вчувається присутність людини, яка, власне, й заквітчала землю красою врожаїв. У картинах багатого врожаю оспівана щаслива хліборобська доля. Із поезії Малишка постають герої, яким розбила долі війна. «Ти мене накличешся ночами…» — послання до коханої чи дружини. Вірш написаний у тяжку годину війни, коли про зустріч годі було й мріяти. І залишились довгі дні очікування бодай звістки від дорогої людини

Ти мене накличешся ночами,

Несучи розлуку за плечами, 

І навиглядаєшся одна.

Надійшла розлука, та не вмерла надія зустрітися, хоча й «віють вітри перехресні й зустрічні». Світла радість надій — лейтмотив багатьох ліричних поезій Андрія Малишка. Так, він хотів бачити людину щасливої долі. Але в кожного вона різна. Людське життя безперервне. Життєва дорога не повертається назад, а проходить через її серце і кує долю. І якою вона буде, залежить від тієї стежини, по якій кожен має пройти гідно. Поет не закликає кидатися в далекі світи у погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, «дощами митою, перемитою» — тією, що в’юниться «між круглих соняхів» і веде на батьківщину…

        Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війни проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з'явились "Україна в огні"              О. Довженка, "Слово про рідну матір" та "Жага" М. Рильського, "Любіть Україну" В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни - "Україно моя".

З перших днів війни Андрій Малишко знаходиться на фронті, він працює кореспондентом фронтових газет, де часто друкуються його статті, нариси, репортажі з місця боїв, звертання до бійців і, звичайно, вірші. Сьогодні твори воєнного часу А.Малишка сприймаються як сповідь поета-воїна, читаються як ліричний щоденник:

Геть зірка вечірня  мені шепотить ясна,

- Що ж ти став, як  німий, подивися на Україну  свою!..

І лежала земля в попелищі - земля чорнотіла

Я дивився, і німів, і прощався - і прощатися не міг

Залишаючи рідну землю, син України переосмислює все попереднє життя її народу, що протягом століть, починаючи із часів Батия, обороняв свою землю. Якими страшними не були навали ворогів, наш народ завжди виходив переможцем з тих двобоїв. Древній Дніпро пам'ятає всі давні наруги й нові несправедливості, яких він ніколи не простить катам. І впевненість Славути передається ліричному героєві, допомагає йому не втратити віри, вистояти.

      Прекрасно і ніжно виникає Україна в спогадах ліричного героя. Самі теплі слова знаходить він, щоб передати своє захоплення її чарівністю. Для нього Україна - «зелений і вічний сад», «крапля в сонця». Вона згадується «синім лугом, ромашкою, птахом з канівських круч». І як страшно бачити цю прекрасну землю роздертою, знівеченою. Перед внутрішнім зором ліричного героя виникають картини, які він бачив, відступаючи з України:

Дитини забитий змучений ротик,

Залізом опікувані очі  дівочі,

Дідівську сльозу закривавлену від жалю,

Сорочку стару на розстріляному  тілі

Спалений рідний дім, що зав'янула побита ромашка, сльози загиблих кличуть до помсти, до покарання. І син України запевняє своїх рідних: вони повернуть і помстяться ворогові за все вчинене їм зло:

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в їх не вистачить крові за грізне горе твоє

Силу синівського почуття, любові й відданості повною мірою передають рядки, які повторюються двічі:

Україна моя, мені у світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути й ніжність твою берегти.

Малишко плекав людську надію, знаходив стежку до серця пригніченого народу - пораненого й розчарованого.

Кожний вірш циклу «Україно моя!» звучить як продовження  давно розпочатої й веденої подумки  розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, «польова моя мрійниця», «крапля у сонці з весла», де згорьовані батько й мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші. Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв'язок із землею, яку доводиться лишати: «я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг». Та ось у голосі Вітчизни він чує ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають з серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:

Буду дихати, падать, рости  й воювати до жаги

 Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

 Не скоро ще заговорить  поезія про ціну, що її платить  народ у цій боротьбі, а Малишко  у своїй відвертій розмові  з Вітчизною скаже про майбутнє — переможне, радісне і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем  багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою — люттю при спаленій хаті...

Простіть, якщо словом кого запечалю,

 Далекі мої, дорогі, помарніли!

         В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.      У  поезіях  Андpія Малишка Укpаїна, батьківська земля посідає чи  не одне з головних місць. Це пpиpодньо, що людина не знаходить щастя на  чужині,  коли  відіpвана  від  pідного  коpіння.  Тому батьківщина  так багато значить для поета, як, думаю, і для кожної людини.

         Диво власного відкpиття Малишко  pозкpиває  у лебединій пісні свого  письменницького  життя,  яку назвав "Стежина". "Одним одна" біля  батьківських  воpіт доpога - це життя з усіма складностями і випpобуваннями,  де  завжди  слід  залишатися Людиною, не забувати pідний  дім,  неньчин  pушник із квітками щастя. Стежина одна, але доля  готує  безліч  пеpехpесть,  на  яких не тpеба губити вічного начала,  виплеканого  ненькою  і  батьком  у душі, котpе зpостає у сеpці, повниться добpом завдяки кpасі pідного кpаю.

              У книгах «Дорога під яворами», «Рута», «Серпень душі моєї» звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:

У круглястім беретику,

Лиш похилений трохи,

Мій малий амулетику

 На краєчку епохи.

(«Соняшник»)

         Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.

          Отже, любов А.Малишка до України виростає з його ніжної синівської любові до свого роду, рідної землі. Це провідні мотиви творчості поета. У своїх творах Малишко багатими гранями розкрив нероздільне поняття Батьківщини і землі. В одному вірші вона постає, як земля-зореносиця. Повноцінне життя неможливе без усвідомлення Батьківщини. Людина повинна знати духовні витоки свого народу, його минуле, без якого немає майбутнього. Історія нашого народу трагічна, бо знала не тільки блискучі злети, а й тяжкі падіння, поневолення. Та Україна оживала, піднімалася з руїн, як неопалима купина, хоч і випила повну чашу страждань. Життя і творчість А.Малишка були зразком відданого служіння поета своєму народові, Україні. «Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі не згоряють, як бійці в атаках, падають, спалені на тяжких безустанних вогнях своєї праці й творчості «Він згорів дочасно, упав на півшляху, залишивши нам золоті розсипи поезії», — писав про нього О.Гончар.

 

 

 

 

 

 

            Міністерство освіти і науки,  молоді та спорту України  

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Факультет української й  іноземної філології та мистецтвознавства

Кафедра української літератури

 

 

 

 

                                  Реферат

на тему: «Образи-символи  у розкритті мотиву                                                      любові до рідного краю в поезії А.Малишка»

                                       студентки гр. УУ-09-1

                                Нарівської Анни Олександрівни

 

 

 

 

 

 

                                          м. Дніпропетровськ

                                                      2012