Василь Григорович-Барський

ПЛАН

1. Василь Григорович-Барський
1. Життя
2. Творчість
2. "Мандри Василя Григоровича-Барського по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік"
1. Короткий опис міста Венеції
2. Сімнадцятий монастир Святого Пантелеймона (1725 р.)
3. Літературні джерела

 

 

 

Василь Григорович Григорович-Барський (1 січня 1701, Київ — 7 жовтня 1747, там само) — знаменитий мандрівник ("пішохід"!), паломник, учений і письменник.

Народився в сім’ї купця. Щоб вступити до Києво-Могилянської академії, він таємно від батька з’явився до її префекта Феофана Прокоповича, який і зарахував хлопця в бурсу. "Не сильний у науці був,— розповідав про себе Василь,— однак пройшов малі школи, навіть до риторики". 1723 року Василь попрямував до Львова, де вступив у ієзуїтську академію під вигаданим прізвищем — Панський (1724). Проте ієзуїти невдовзі здогадалися, що мають справу з православним, і вигнали його з академії.

З дитинства "мав охоту бачити чужі країни", і в квітні 1724 року в одязі римського пілігрима киянин вирушає в подорож, яка тривала майже 24 роки. Відвідавши Кашау (Кошице), Пешт, Відень, Барі (місто в Італії, де зберігаються мощі Миколи Мірлікійського) і, нарешті, Рим та Венецію, Григорович-Барський простує на острів Корфу і через Кефалонію досягає острова Хіос, а потім — Солуня й гори Афон. 10 вересня 1726 року він відплив із Солуня до Палестини, побував у Єрусалимі, на горі Синайській, відвідав острів Кіпр. Вісім місяців жив у Єгипті, на подвір’ї александрійського патріарха Козми в Каїрі (1727—1728). Згодом Григорович-Барський знову вирушає на Синай і до Палестини.

У 1729—1731 роках жив у  Тріполі (Сірія), де в місцевому училищі опановував грецьку мову під керівництвом ієромонаха Іакова. У Дамаску Григорович-Барський був пострижений у ченці антіохійським патріархом Сильвестром (1734). Шість років провів на острові Патмос, де вивчав грецьку мову і літературу. 1741-го одержав із Києва звістку про смерть батька й захотів повернутися на Батьківщину. Він написав лист до Києва своєму колишньому товаришеві Симону Тодорському, котрий працював учителем нещодавно відкритого грецького училища, і попросив посади вчителя. Але в травні 1743-го за указом імператриці Єлизавети Петрівни російський посол у Константинополі А. А. Вешняков викликав Григоровича-Барського до себе й запропонував місце священика посольства. Василь Григорович прожив у Константинополі рік, і в травні 1744-го вирушив на Афон, де дістав доступ у всі греко-православні монастирі та їхні бібліотеки.

Повернувшись до Константинополя  в середині 1746 року, Григорович-Барський застав уже нового посла — А. І. Неплюєва, який хотів його заарештувати і відправити в Російську імперію. Через Болгарію, Румунію та Польщу мандрівник повернувся до Києва. Ще в Бухаресті одержав від префекта києвоподільських шкіл Варлаама Лащевського листа із запрошенням зайняти кафедру грецької мови в Києво-Могилянській академії. Проте Григорович-Барський тяжко захворів: труднощі та довгі мандри далися взнаки.

Життя і пригоди Василя Григоровича Григоровича-Барського  могли б лягти в основу цікавого романа. Одержимий пристрастю до подорожей, він хлопцем покинув батьківський дім і повернувся в нього через  чверть століття, поборознивши далекі моря, пройшовши через десятки  країн і сотні міст. Незборимий потяг до нових місць, прагнення  не з книг, а за власними враженнями пізнати життя різних народів, "інших людей звичаї" змусили його нехтувати небезпекою, з якою були пов’язані подорожі на початку XVIII століття, і свідомо ризикувати.

У дорозі його не раз грабували  й били до напівсмерті. Він потерпав від тяжких недуг, спричинених незвичним кліматом і злигоднями. Та тільки-но наш мандрівник приходив до тями, роздобував одяг і ставав здатним пересуватися, як знову брав у руки палицю "першопрохідника" й продовжував мандри. Якщо не мав грошей і харчів, старцював, жив на пожертви. Коли не було за що їхати, благав, аби дозволили примоститися на відкритій палубі корабля. Якщо з’являлися проблеми з в’їздом до чужої країни, перетворювався на "убогого турецького подорожнього", видавав себе за дервіша — жебрака-ченця, що йде поклонитися могилі пророка Мухаммеда. У католицькій Польщі перетворювався на ревного католика, в арабських країнах — на правовірного мусульманина. Випадкових попутників називав "єдиноутробними братами", а з Григоровича під час серйозної небезпеки став Барським, щоб приховати своє походження. Якось для порятунку життя йому навіть довелося прикинутися юродивим...

Його неосяжні знання народів, країн і багатьох мов — грецької, латинської, арабської — намагалися використовувати високопоставлені сановники. Але він невдовзі потрапляв у немилість, оскільки не умів лестити. Його намагалися утримати у себе настоятелі багатих монастирів, та він вважав за ліпше "втішатися подорожжю й історією різних місць...".

Головна праця Григоровича-Барського  — дорожні записки, в яких він  називає себе то Панським, то Беляєвим-Плакіальбовим, то Василем Київським. Після смерті записки зберігалися разом із численними малюнками у його матері, яка давала переписувати їх усім охочим. "У Малій Росії і в сусідніх губерніях,— писав В. Г. Рубан,— немає жодного місця і будинку, де б не було цих записок. Майже в усіх російських семінаріях для єпархіальних архієреїв по кілька разів їх переписували, благочестиві ж люди з духовних і мирських станів за великі гроші діставали їх".

Симон Тодоровський розібрав малюнки і вклеїв їх у оригінал, і хотів видати записки окремою книгою, але 1754-го помер, не встигнувши здійснити задум. Уривок з книги Григоровича-Барського ("Опис міста Солуня") вперше опублікували на сторінках журналу "Парнасский щепетильник" (1770, липень). Повністю надрукував книгу В. Г. Рубан за вказівкою Г. А. Потьомкіна в 1778 році, зробивши деякі поправки і доповнення. Називалася вона "Пешеходца Василия Григоровича-Барского Плаки Албова, уроженца киевского, монаха антиохийского, путешествие к святым местам в Европе, Азии и Африке находящимся, предпринятое в 1723 и оконченное в 1747 г., им самим писанное".

Дорожні записки Григоровича-Барського  продовжують відомий у літературі з XII сторіччя жанр паломницьких ходінь до "святих місць". У записках цих міститься багатющий географічний, історико-археологічний і мистецтвознавчий матеріал про країни Південно-Східного Середземномор’я і Близького Сходу. Особливо детально описана гора Афон з її монастирями та книжковими скарбами. У "Записках" відбилася яскрава особистість їхнього автора, допитливого дослідника, уважного спостерігача, знавця мов та історії культур балканських і близькосхідних народів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мандри святими  місцями Сходу з 1723 по 1747 рік (рос. «Пешеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Альбова, уроженца Киевского, монаха Антиохийского, путешествие к святым местам, в Европе, Азии и Африке находящимся, предпринятое 1723 и оконченное в 1747 году, им самим описанное») — умовна назва^[2] автобіографічної книги українського православного письменника-мандрівника 18 століття Василя Григоровича-Барського.

Книгу вперше видано Василем Рубаном у Санкт-Петербурзі 1778 року. Протягом 1885 — 1887 років побачило світ чотиритомне видання праці Василя Григоровича-Барського, здійснене Барсуковим^[3]. У цьому виданні вміщено репродукції малюнків автора, а також його епістолярну спадщину.

 

Уривки з книги "Мандри Василя Григоровича-Барського  по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік" 
(у перекладі з давньоукраїнської Петра Білоуса)

Короткий  опис міста Венеції

1. Венеція заснована на  морській відмілині. 
2. Вона поділена на багато частин. Це зроблено для того, щоб човни та гондоли пересувалися по різних частинах міста. 
3. Воріт та огорожі немає, бо місто нікого не боїться. 
4. Всі вулиці залиті морською водою, і вона буває різна, часом велика, а часом мала (я сам це багато разів спостерігав). Це пояснюється дією моря. 
5. Через канали перекинуто високі кам'яні мости; високі вони тому, що під ними мають пропливати човни й невеликі кораблі. 
6. Будинки гарні й високі, вони стоять один біля одного в ряд, угорі ж, наче з лійок, з усіх однаково виходить дим. 
7. Колодязі тут є мало не в кожному дворі, з них черпають воду для приготування страви й для пиття. Але в них не така вода, як у морі: там вона гірка, солона і неприємна, а тут - смачна, здорова й добра, але дощова. 
8. Всі харчі, крім хліба, тут продаються на вагу.  
9. Проста чиста вода, як і інші напої, продається на міру. 
10. Коней чи якихось інших тварин тут немає; але кожен тримає навпроти свого двору човен або два, або корабель, якими й перевозить усе, що треба, куди хоче. Чотирьох спижевих (бронзових. - Ред.) коней поставлено над входом до соборної церкви святого євангеліста Марка, розташованої біля ринку, не знаю, для публіки чи з якої іншої причини. А принесено їх із Царгорода, із храму святої Софії. 
11. Венеційці мають звичай ходити в плащах і влітку, тільки в легких. 
12. Чоловіки носять при собі парасольки на невеликій паличці для прохолоди, а жінки - ні. 
13. Морської риби хоч і доволі мають на харч, та це їх не задовольняє. Ще їдять вони водяних жаб, я сам бачив їхніх ловців і продавців. 
14. У всій Венеції і далі, аж до Риму та до Барі, я не бачив чорного житнього хліба, лише пшеничний всюди; білий, як сніг, а малий, як проскурки, тому й дорого коштує. 
 
Згодом, трохи відпочивши, ми пройшли від Болоньї п'ять миль і ще перед заходом сонця дісталися до гостиниці святого Петра, що стоїть при дорозі, і звідси не хотіли йти далі, а вирішили тут заночувати. Тут нам дали по чималому окрайцю білого хліба (такий тут звичай) та по дві малі чашки вина, розведеного водою, також дали білу й чисту постіль, на якій ми спали всю ніч. Наступного дня, в неділю, ми пройшли двадцять миль і проминули хоч і невеличке, але привабливе місто Імолу, і ввечері дісталися до подібного міста, що зветься Кастель. Тут ми ночували в шпиталі для прочан на добрих постелях; їсти ж і пити нам не дали нічого. Прокинувшись у понеділок, ми йшли далі і за два дні здолали тридцять шість миль, і пройшли малі містечка Фаенцу і Католіку. Вже у вівторок при заході сонця ми дісталися до невеликого, але гарно збудованого міста, що зветься Ріміні. Воно давнє й досить відоме, бо стоїть на рівнині не далі, ніж за поприще від моря, в мальовничому місці під горами і має корабельну пристань. Тут ми пішли в гостиницю для мандрівників, і вперше за всю дорогу всіх, скільки нас було, роздягли до останньої сорочки і повели до ліжок, оглядаючи по одному, чи немає на тілі прокази або чогось іншого; коли ж у когось щось таке буває, такому дають окреме місце. Ми подивувалися цьому звичаю і похвалили їхню ретельність, бо вони дбають, аби люди один від одного не заразилися.

Сімнадцятий монастир Святого Пантелеймона (1725 р.)

Коли  я прийшов у монастир руський, ще до вечірні, зустрівся я з ченцями-земляками, і привітав їх, і раді ми були одне одному, і прийняли вони мене з любов'ю, як прочанина, дякуючи за такі великі труди й за відвідини, і просили, щоб я залишився з ними в монастирі, а якщо ні, то хоч би затримався на якийсь час. Я ж із любові до них затримався тут на три дні, і щодня ходив на церковну відправу, співав і читав разом з ними, і задоволені вони були з мене, і роздивився я їхній чин у церкві і в трапезній: він такий самий, як і в усіх святогорських монастирях, а не такий, якого дотримуються у нашій землі, на Русі. Чин же їхній такий же, як чув я раніше в першому, болгарському монастирі. Монастир цей невеликий, але гарний, як і інші, своєю будовою; щоправда, нині він дещо занепав, тому що багато літ стояв порожній, і досі не було кому його підтримувати. Стоїть він у найгарнішому місці, вище від усіх інших, на пласкому верхогір'ї, де м'яка й родюча земля, а каміння немає, або його зовсім мало. Оточений він великим лісом, де вдосталь дерева, і для палива, і для рукомесла, та найбільше плодових дерев, які дають їжу та йдуть на інші потреби, серед них каштани, лаври та інші. Церква тут гарна, як і в інших монастирях, тобто покрівлю має олов'яну, підлога з різнобарвного мармуру; церква розписана згори донизу, тільки дуже давня й осіла в багатьох місцях, до того ж не оздоблена так іконами, світильниками та лампадами, як інші: адже вона вбога, і нема звідки взяти потрібне, і не знаходиться титар або доглядач. Трапезна також і простора, і гарно розписана ликами святих. Вода тут проточна, смачна й цілюща. Одне слово, це неабияка обитель і стоїть у гарному місці, тільки дуже злиденна і вбога, так що ледве вистачає на прожиток. Хоч вона й багато має землі у своєму володінні, і села мала, як про то свідчать старовинні грамоти, проте нині вона під чужою рукою, бо нема кому ні слово замовити, ні руку добру прикласти до всього; настоятелі ж та ігумени всі були чужі, або греки, або болгари, а з Русі, як я чув, не було жодного; адже з Русі приходять сюди рідко, а як приходять, то лише на поклоніння, а тоді відразу ж тікають, як дикі сарни з тенет. І вір мені, бо правду тобі кажу, добросердий читачу, що наша Русь не тільки там, а й у жодному іншому святогорському монастирі не може довго лишатись, хіба що хто зуміє наслідувати терпіння Іова. В нашій бо землі ченці в монастирях, як святі в раю, живуть, у повному достатку й спокої, ні про що не дбаючи, тільки про своє спасіння, бо мають села й підданих, які роблятьусе необхідне для монастирів. На горі ж афонській нічого цього вони не мають, а під турецькою владою ченці трудяться вдень і вночі до сьомого поту. Вдень копають землю, і вирощують виноград, і сіють пшеницю, і цим харчуються; вночі ж вони трудяться, дбаючи про своє спасіння; тому руські ченці швидко звідси тікають, бо не звикли до землеробської праці. Тут же неможливо жити інакше, бо тільки своїм трудом можна і себе забезпечити, і від турків відкупитися: їм платять багато грошей, аби не бути вигнаними (отаке у тутешніх ченців райське життя). Тут, у руському монастирі я зустрів тоді лише чотирьох монахів: двох з Русі, а двох з Болгарії, і ігумен був болгарин. Мають ченці свій млин і кілька скитів; від цього їм мало користі, і харчуються вони, як можуть і як Господь їх наділяє. З любові до руських ченців і з жалю до осиротілої, вбогої обителі затримався я тут на три дні, а тоді пішов до іншого монастиря.

 

Літературні  джерела:

1. Енциклопедія історії України. «Наукова думка», — К., 2004. — Т. 2. — С. 201.
2. "Історія України в особах IX-XVIII ст.". Київ, вид. "Україна", 1993.
3. "Мандри Василя Григоровича-Барського по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік"
4. http://uk.wikipedia.org/wiki/Мандри_святими_місцями_Сходу_з_1723_по_1747_рік

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У одязі римського пілігрима Василь Григорович-Барський мандрував світом майже чверть століття