Дискурс художнього твору

     Дискурс художнього твору

     Питання співвідношення між суб’єктивним художнім світом і об’єктивним світом реальності є одним з предметів вивчення теорії дискурсу, а саме дискурсу художнього твору.

     Теорія  дискурсу як прагматизованої форми  тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurse) – мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (recitation). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє «всяке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а, також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника». Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком - це «складна комунікативна подія, суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтереси, цілі та стилі».

     При такому підході до вивчення мови до уваги беруться не лише мовні факти, але й гетерогенні екстралінгвістичні фактори, навіть паралінгвістичні.

     Розвиваючись  у надрах комунікативістики, дискурсивний підхід породив ряд напрямків, що поглибили й видозмінили поняття  дискурсу, не тільки в аспекті когнітивної  лінгвістики (передусім ментальна  сфера мовної особистості в контексті сукупності розумових операцій з обробки мовних даних та екстралінгвістичної ситуації в процесі породження мови), але й у плані самої дискурсології (коли виникає уявлення про дискурс як про одиницю аналізу).

     Останнє призвело до того, що багато вчених почали виділяти дискурс як одиницю аналізу тексту, що, у свою чергу, викликає необхідність у розмежуванні понять "дискурс" і "зв'язний текст". Як відомо, на сьогодні зв'язний текст розуміють як один з виявів дискурсу, як його проміжний результат, оскільки кінцевою метою дискурсу є не створення тексту як такого, а досягнення перлокутивного ефекту. У цьому аспекті під дискурсом розуміють сукупність мовленнєво-розумових дій комунікантів, пов'язану з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовця та осмисленням мовної картини світу мовця адресатом. Таким чином, поняття дискурсу включає одночасно два компоненти: і динамічний процес мовної діяльності, що вписана в її соціальний контекст, і її результат у вигляді тексту.

     Дискурс, як і будь-який комунікативний акт, припускає наявність двох фундаментальних ролей – мовця (автора) і адресата. При цьому актори можуть у процесі мовленнєвого акту мінятися ролями.

     Унаслідок цього структура дискурсу припускає наявність двох докорінно протиставлених ролей – відповідно мовця та адресата, а сам процес мовного спілкування розглядається в цих двох перспективах, тому в дискурсології виділяються такі напрямки дослідження:

     1) побудова дискурсу (наприклад, вибір  лексичних засобів у процесі  первинного та вторинного семіозису);

     2) розуміння дискурсу адресатом  (наприклад, співвідношення займенників  та інших дейктичних слів з  тими чи іншими об'єктами);

     3) розгляд процесу мовного спілкування  з позицій самого тексту, що  виникає в процесі дискурсу.

     Слід  також пам'ятати, що вихідною, фундаментальною формою існування дискурсу є усне мовлення, а письмовий дискурс є похідним від усного. Це розмежування зв'язане з каналом передачі інформації: при усному дискурсі канал – акустичний, при письмовому – візуальний.

     Відповідно до каналів інформації в сучасних дослідженнях наводиться більш широка типологія, яка будується на основі різних типів семіотичних знаків. Це літературний, фольклорний, міфологічний тоталітарний, ритуальний, театральний, неофіційний (позацензурний), неправдивий, лайливий, етикетний тощо дискурси . Усі інші розходження між різновидами дискурсу, як правило, описуються за допомогою поняття жанру.

     Розділ  лінгвістики, що вивчає дискурс як міждисциплінарний  напрямок, отримав назву дискурсивного  аналізу (discourse analysis).

     Визначаючи  місце дискурсивного аналізу  в лінгвістиці, слід відмітити, що він  виник як важлива частина комп'ютерної  лінгвістики в 1970-і роки ХХ ст. у  ряді наукових центрів, що займалися  проблемами штучного інтелекту й  автоматичної обробки природної мови: Європа – Т. ван Дейк; США – З.Харріс (йому належить перше вживання терміна дискурсивний аналіз), У.Чейф, С.Томпсон, М.Митун, Дж.Дюбуа, П.Кленсі, С.Каммінг та ін. Хоча елементи дискурсивного аналізу можна зустріти вже в американських етнолінгвістичних дослідженнях, орієнтованих на запис і аналіз усних текстів різних мов (наприклад, у Ф.Боаса), а також у представників Празької лінгвістичної школи (у тому числі у В.Матезиуса з його інтересом до тексту).

     На  сьогодні, крім комп'ютерної лінгвістики та штучного інтелекту, з вивченням дискурсу пов'язують психологію, філософію, логіку, теологію, юриспруденцію та багато інших наук, кожна з яких по-своєму впливає на розвиток дискурсології, особливо це стосується соціології.

     Отже, незважаючи на те, що проблеми мовної взаємодії протягом тривалого часу були предметом міждисциплінарних досліджень риторики й ораторського мистецтва, стилістики й літературознавства, як власне науковий напрямок дискурсивний аналіз сформувався лише в останні десятиліття завдяки думці про те, що ніякі мовні явища не можуть бути адекватно зрозумілі й описані поза їхнім уживанням, без врахування їхніх дискурсивних аспектів. Цим можна пояснити ту ситуацію в мовознавстві, що дискурсивний аналіз стає одним з центральних розділів лінгвістики.

     Дискурс, як і інші мовні сутності (морфеми, слова, речення), будується за певними  правилами, що властиві конкретній мові. Якщо такі правила порушуються –  виникає непорозуміння (або комічний ефект – у художніх творах). Виявлення  цих правил є основою дискурсивного аналізу. До того ж дискурсивний аналіз дозволяє не тільки визначити структуру дискурсу, але й визначити вплив дискурсивних факторів на більш дрібні мовні складові – граматичні, лексичні та фонетичні.

     Дискурсивний  аналіз як нова лінгвістична дисципліна знаходиться поки що в стадії становлення, тому існує декілька напрямків, що визначаються за методикою проведення дослідження :

     1) метод діалогічної інтерпретації,  тобто аналіз побутового діалогу;

     2) дослідження інформаційного потоку, де провідним питанням стає співвідношення мови та свідомості;

     3) когнітивна функціональна граматика,  в якій вивчаються явища інформаційного  потоку в аспекті класичних  «інформаційних» категорій (тема/рема, дане/нове);

     4) метод когнітивного картування  як спосіб моделювання смислової сторони тексту;

     5) прагматичний аналіз, що орієнтований  на вивчення ефективності комунікації;

     6) математичні та комп'ютерні методи  дослідження тексту.

     Розглянемо  художній дискурс, його своєрідні особливості, які виокремлюють його, з одного боку, з реальності, а з іншого – з решти типів дискурсів. Художній дискурс формується і функціонує у неперервному процесі становлення, де різні форми і види мовлення утворюють ціннісно марковані парадигми на основі суспільно і професійно визначеної ситуації спілкування. Усі її частини відіграють переважно типологічно належну їм роль. Коли відбувається перехід від художнього мовлення, ці частини набувають нового значення, яке, по-перше, є знаком переходу до іншого не побутового виміру, а по-друге, стає носієм нових, невластивих йому початково смислів.

     Це  означає, що предмет художнього повідомлення існує в реальному чи вигаданому світі уяви автора та його адресата, відтворюючи основні риси мовленнєвого структурування, як індикатива, який містить елементи пізнання, аргументації та інтерпретації. Проте докорінна відмінність художнього дискурсу від побутових та інших культурно орієнтованих дискурсів полягає, по-перше, у його цілеспрямованій вторинності стосовно первинних жанрів мовлення, і, по-друге, у його основоположній здатності творити багаторівневу структуру смислів на засадах валоризації механізмів означення.

     Художній  дискурс ( “literary discourse”) – двозначний термін. Він може означати форму мови, тобто різноманітність чи реєстр з видозмінюваними формальними рисами, або форму комунікації, набір умовностей, узгоджених між авторами і читачами. У британських лінгвістичних колах аналіз дискурсу асоціюється з працями Дж. Синклера та Р.Коултхарда.

     Попри поєднання з іншими типами дискурсів  художній дискурс водночас відрізняється  від них. Йому, як і іншим культурно  позначеним дискурсам, властиві латентний  і дійсний плани буття, що виявляється, зокрема, як нефіксована імпровізація написання твору, його реалізація під час колективного чи індивідуального читання. Ці плани визначають засади художньої комунікації, яка,  з погляду Ю.М. Лотмана, розглядається як деавтоматизована, бо стан автоматизму притаманний нехудожнім структурам. Вони ж, у свою чергу, зумовлюють методи суб’єктивного чи об’єктивного спрямування у творенні художньої дійсності в «рамках певного комунікативного простору», настанову мовця, що втілюється у нараторі, функцію і роль адресатів, тощо. У двох словах можна сказати, що художній дискурс – це «мовна гра» з порожніми термами ( вигаданими персонажами).

     Поняття «художній» ( художнє висловлювання» ми розуміємо передовсім не аксіологічно. Тобто поняття художності як аксіологічно орієнтоване не є об’єктом нашої уваги. Зауважимо, щ в українській мові немає терміна, який сповна відповідав би тому, про що йдеться в англійському fiction і похідному від нього fictional. До того ж, буквальний переклад від них як вигадка, вигаданий (syn. fable, fantasy, fabrication, figment) не цілком підходить, бо їхнє значення лише перетинається зі значенням художній у тому сенсі, у якому ми прагнемо його використовувати. Вигаданість може бути і в контексті нехудожнього, наприклад, буденного мовленнєвого дискурсу.

     Нас цікавлять передовсім художні твори ( Sprachkunstwerke – літературні художні твори зокрема у вузькому розумінні, тобто белетристика, яка і називається в англомовному вжитку fiction, правдивий зміст якої – об’єктивне розв’язання загадки, поставленої кожним художнім твором). Вимагаючи розв’язання, загадка виявляє одночасно правдивий зміст, який можна розкрити лише завдяки філософській рефлексії.

     Словесний художній твір – вища форма репрезентації  тексту. У його організації здійснюється багатогранна взаємодія тематичної спрямованості зі світоглядом письменника. Твір – це насамперед виклад, організований у цілісність за певними прийнятими правилами. Опираючись на дослідження Ю.М. Лотмана, можна стверджувати, що текст і реальність – функціональні феномени, які розрізняються не стільки онтологічно,  скільки прагматично, залежно від точки зорц суб’єкта. Логічно виникає питання між художнім світом і світом реальності. У чому своєрідність прагмасемантичної дієвості художнього дискурсу? Художній об’єкт, залежно від того, в якому прагмасемантичному оточенні він функціонує, може змінюватися настільки, що здатний взагалі перестати сприйматися як художній об’єкт і стати об’єктом реальності. Реальність мислиться нашою свідомістю як принципово непричетна до неї, здатна існувати незалежно від знання про неї.

     Коли  міркуємо над висловленим, на думку  спадають слова академіка                 Ю.С. Степанова: « Дискурс існує  передовсім і головним чином у  текстах, але таких, за якими проступає  особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика, - у кінцевому рахунку – особливий світ. У світі будь-якого дискурсу діють правила синонімічних замін, правила істини, свій етикет. Це – «можливий (альтернативний) світ» у повному смислі цього логіко-філософського терміну.

     Можливі світи (і концепти, які до них належать), запозичені з філософської логіки,  показують на легітимність референційних проблем, які мають справу зі зв’язком fiction – reality у літературній теорії, виявляють, що fiction не є логічно і семантично ізольованим феноменом. Він є частиною більшого контексту дискурсів, що стосуються не лише стану справ у реальному світі, а й ширше – вони розкривають герменевтику літературності та внутрішньо системної орієнтації, яка превалювала впродовж багатьох років. Відтак можливими світами можна назвати ментальні моделі дійсного ( чи уявного світу), які виникають у ситуаціях сприйняття, отримання інформації та побудови висловлювання, які існують у повному описі світу на правах альтернатив.

     Екстраполяція моделі художніх світів на текстову семантику відкрила нові перспективи у вивченні процесів відображення та інтерпретації реальності у художньому тексті, однак при цьому привела до виникнення двох взаємозамінних, але не тотожних термінів можливий світ ( possible world) і світ художнього тексту (fictional world). Залучення лінгвокогнітивної парадигми до опису текстової семантики уможливило трактування останньої як репрезентації ментальної дійсності, а під світом художнього тексту стали розуміти певний контекст, сценарій, тип реальності, який постає в уяві під час прочитання тексту і співвідноситься з реальністю.