Естетитизм О. Уальда

Погляди майбутнього письменника формувалися в батьківському домі: тут же влаштовувалися поетичні вечори, дім відвідували цікаві, творчо обдаровані люди. У шкільні роки читав в оригіналі трагедії Есхіла і з дитинства привчався існувати у світі поетичних образів, поваги до краси, створеної людиною. Атмосферу краси, що панувала у батьківському домі, сприймав як єдину можливу атмосферу існування.

Значною мірою на формування естетичних поглядів вплинула університетська освіта. Його обдарованість визнавали всі викладачі. Найбільше він цінував думки двох професорів, ім'я кожного з яких багато важить в англійській культурі. Спочатку був Джон Раскін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва; згодом Раскіна змінив Волтер Пейтер, який не славився таким красномовством, як його попередник, проте мав неабиякий хист до письменства. Раскін був автором багатьох досліджень античного мистецтва й філософії: особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, яких автор назвав «святим письмом краси». Пейтер вивчав архітектуру Франції, малярство Італії, був автором праць із «поезії архітектури», ренесансного й сучасного живопису. Висновком його праць стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це положення визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX ст. Віддаючи належне їхнім творчим пошукам, Уайльд ішов власним шляхом, засвоївши з ренесансної естетики положення про те, що мудрість досягається лише через досвід.

Шлях цей був і складним, і небезпечним: досягав успіху, і робив помилки. Напередодні 1882 p., маючи лише цю першу книжку, але вже знаменитий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання» Америки. Там читає «естетські» лекції, пропагує «нове відродження» в англійській літературі.

До жанру казки письменник звернувся з виходом на світ «Щасливого Принца» в першу чергу тому, що шукав можливості говорити про реальність іншою мовою, ніж фактографічна література, яка, на його думку, була нездатна передати все багатство й різноманітність дійсності. Про своє розуміння складних взаємин між вигадкою й реальністю, фантазією й фактом (зокрема між життям і літературою) говорив уже у «Кентервільському привиді» (англ. The Canterville Ghost, 1887), який мав підзаголовок «Матеріально-ідеалістична історія». Прагнення звернути увагу читачів на різноманітність життя, яке не вичерпується фактами буденності, доводило, що його твори звернені не тільки до дітей. Через кілька років Уайльд повернувся до жанру казки і створив нову збірку «Гранатова хатина» (англ. A House of Pomegranates, 1891).

У всіх своїх літературних творах, як і у житті, письменник широко використовував парадокс, який був, і літературним прийомом, і способом мислення. Письменнику була близька теза його літературних попередників, діячів доби Відродження, які гостро поставили проблему про співвідношення правди й красномовства, усвідомивши, що гра словом може бути небезпечна, вона може віддаляти від істини, а не вести до неї. Парадоксальними у Уайльда стають не тільки окремі вислови, а й ситуації.

У казці «Щасливий принц» живий принц не знав сліз. Його Палац безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний придворний садок від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль і смуток людей і навчився співчувати їм — сльози котилися із сапфірових очей його статуї, яка стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила бідним. Але статую забрали з міської площі: «У ній уже немає краси, а відтак, немає і користі» — промовляв в Університеті професор Естетики". Проте з цим не могло погодитись жодне читацьке серце. Так автор прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувались саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі його твори.

Проте роман «Портрет Доріана Грея», створений у рекордно короткий термін, приніс автору скандальну славу. У передмові до роману автор писав: «Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані і погано написані. Ото й усе». Він відстоював право мистецтва відбивати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям доводив позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. З цього зовсім не випливає, що письменник брав на себе право моралізувати й повчати. Остання теза передмови твердить: «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі». У грі таких взаємовиключних протиріч і полягає творчість автора: чи то приховуватися за маскою естета-денді, чи то грати в невловимість, — усе це йому цілком під силу. І справа тут не тільки в «бальзаківському парадоксі» — явищі, коли автор як митець, покликаний сказати правду, не може її не сказати, й виявляється більш гідним самого себе мислителя й теоретика. Така сила творчості й мистецтва слова. Справа ще й у тому методі, який обирає або виробляє Уайльд: він грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого потворне і неморальне не перемагає. У тій самій передмові до роману він писав: «Мистецтво — дзеркало, яке віддзеркалює того, хто в нього дивиться, а не все життя». Він чудово засвоїв університетські лекції Пейтера, який говорив про усталену мінливість життя. Наприкінці свого життя автор скаже: «Життя — не можна писати, життя можна тільки жити». І він жив, переносячи гру словами і поняттями у життя.

Найбільший успіх і визнання принесли Уайльду його п'єси, якими вступав у творче змагання з іншим англійським драматургом і майстром парадоксу — Бернардом Шоу. Шоу визнавав молодого драматурга за гідного суперника і так визначив різницю між їхніми творами: «Так, це по-справжньому смішно, але якщо комедія мене тільки забавляє, нездатна зворушити, я вважаю, що даремно поїхав на виставу». З появою комедій автору прийшли слава і багатство, але над життям письменника заходили і хмари. Він пошивав у дурні і розлючував обивателів. І вони, так само, як заплутались колись у підсумках його роману, не бачили різниці між сутністю письменника і його маскою.\

Оскар Уайльд (1854–1900 гг.), глава английского эстетизма, опубликовал свой единственный роман "Портрет Дориана Грея" в 1891 году. В романе рассказывается история, перекликающаяся с фантастическим сюжетом "Шагреневой кожи" Бальзака: юный красавец Дориан Грей высказывает пожелание, чтобы он навсегда остался внешне таким же, как в момент завершения его портрета, и с этого мига на протяжении двадцати лет действия романа он сохраняет все очарование юности, а портрет, спрятанный в его доме, отражает его настоящую жизнь, накапливая следы порока и преступлений. Символика волшебного предмета у Уайльда менее философична, чем у Бальзака, сведена к эстетической проблематике. Портрет Дориана, выполненный его приятелем Бэзилом Холлуордом, как всякое истинное произведение искусства, отражает его истинную сущность; искусство — вот правдивое свидетельство, вот верное зеркало жизни героя. Попытка Дориана в финале романа уничтожить надежно спрятанный портрет завершается его собственной гибелью, а произведение искусства неуничтожимо. Портрет в своей первозданной красоте будет жить вечно:

«Войдя в комнату, слуги увидели на стене великолепный портрет своего хозяина во всем блеске его дивной молодости и красоты. А на полу с ножом в груди лежал мертвый человек во фраке. Лицо у него было морщинистое, увядшее, отталкивающее. И только по кольцам на руках слуги узнали, кто это.» Таким образом, в самом сюжете романа заложена главная идея эстетизма о безусловном превосходстве искусства над реальной жизни. Параллельно выстраиваются истории Дориана и его портрета, которые поменялись местами по отношению к законам природы, к самому течению времени: живой человек преодолевает его поток, отказываясь стареть, а произведение искусства начинает жить во времени телесной жизнью. Остановка героя во времени, вечная молодость, как правило, ассоциируются с мотивами сделки с дьяволом, и в роли искусителя невинного поначалу Дориана выступает светский остроумец, славящий аморальность, новый гедонизм, а на деле ведущий вполне благопристойное существование, — лорд Генри Уоттон. Лорд Генри открывает глаза юноше на его красоту, заражает его духом погони за удовольствиями, учит его ценить молодость и жить одним днем. Забавный циник лорд Генри легко привязывает к себе Дориана, разрушая его дружбу с Бэзилом Холлуордом, и Дориан становится учеником лорда Генри. Но лорд Генри — Мефистофель лишь на словах, Дориан же становится дьяволом на деле, буквально понимая и воплощая на практике все поучения своего старшего друга. Он доводит до самоубийства свою возлюбленную, молодую актрису Сибиллу Вэйн, ведет двойную жизнь светского денди и завсегдатая притонов Ист-Энда, он порочит репутации и становится убийцей Бэзила Холлуорда. Портрет только фиксирует его грехи, но не контролирует его жизнь. Сэр Генри хочет сделать Дориана воплощением своего идеала о слиянии искусства и светского образа жизни. Сам он никогда не пойдет на преступление: "Убийство — всегда промах. Никогда не следует делать того, о чем нельзя поболтать с людьми после обеда" (глава 19). Дориан слишком простодушен и наивен, слишком чувствителен и недалек, чтобы сохранять ту эмоциональную незаинтересованность, холодность, которую предполагает идеал его друга. В Дориане живо моральное чувство, поэтому так сильно воздействуют на него упреки бывшего друга, Холлуорда, поэтому он не может позволить ему уйти живым из его дома. Начало морального падения Дориана — история с Сибиллой Вэйн — изображено еще достаточно детально, но по мере роста масштаба его преступлений автор предпочитает говорить о них загадочными намеками, дающими простор читательскому воображению для того, чтобы дорисовать картины зла. Разумеется, морализм Уайльда не так прямолинеен, как морализм викторианского романа, однако, в соответствии с традицией нравственного урока, столь сильной в английском романе на протяжении всей его истории, в "Портрете Дориана Грея" моральная сторона, лишившись назидательности, составляет важнейшую сторону романа:

«Вот ее суть: всякая чрезмерность, как в том, что человек приемлет, так и в том, от чего он отказывается, несет в себе свое наказание.»

Однако эта традиционная задача романа в восприятии читателя отходит на второй план перед завораживающими картинами эстетско-декадентской среды конца века. Уайльд рисует духовный и бытовой облик новых героев — апостолов культа красоты. Действие романа разворачивается в студиях художников и в изысканных светских гостиных, в атмосфере, пронизанной пряной красотой жонкилий и орхидей, роз и жимоло- сти, восточного искусства и английского комфорта. Эта утонченно-культурная атмосфера сама по себе пробуждает в человеке чувственное начало. В попытке проникнуть в тайны чувственной жизни человека начинает Дориан собирать свои коллекции, описанию которых недаром уделено столько места в романе: коллекции благовоний, музыкальных инструментов, драгоценных камней, вышивок и гобеленов, живописи. Полнотой чувственных ощущений пронизан стиль романа, автор стремится передать мир во всем разнообразии восприятий всех органов чувств. Уже это смакование красоты, сладострастное погружение в наслаждение было вызовом викторианским нормам, и уж совсем эпатировала добропорядочную публику эстетическая программа, изложенная автором в предисловии к роману. Предисловие представляет собой собрание афоризмов, любимого жанра Уайльда. Оскар Уайльд был непревзойденным мастером беседы; слава острослова пришла к нему много раньше, чем литературная слава. В уста лорда Генри Уоттона в романе вложено такое количество парадоксов, что их блеск вскоре начинает утомлять. Однако парадоксы предисловия к роману, пожалуй, самая широко цитируемая часть литературного наследия Уайльда, потому что нигде больше с такой полнотой он не выразил суть эстетского отношения к жизни, свое убеждение в том, что искусство стоит вне морали: "Нет книг нравственных или безнравственных. Есть книги хорошо написанные или написанные плохо. Вот и все... всякое искусство совершенно бесполезно". Это положение уже выдвигала теория "искусства для искусства", но эстетизм идет еще дальше, утверждая, что "жизнь подражает искусству"; "искусство — зеркало, отражающее того, кто в него смотрится, а вовсе не жизнь". В предисловии Уайльд бросает вызов косной критике, стремящейся непременно понять, что хотел автор сказать своим произведением, тогда как "художник не стремится ничего доказывать", его дело — "совершенное применение несовершенных средств". Своеобразно подводит Уайльд итоги литературного развития своего века: "Ненависть девятнадцатого века к Реализму — это ярость Калибана, увидевшего себя в зеркале. Ненависть девятнадцатого века к Романтизму — это ярость Калибана, не находящего в зеркале своего отражения".

Эстетизм и символизм противопоставляли себя непосредственному литературному прошлому, как видим, в равной степени дистанцируясь от романтизма и реализма; эстеты и символисты сознательно приняли флоберовскую установку на элитарного читателя и считали себя создателями подлинно современного искусства. Предложенное здесь прочтение "Портрета Дориана Грея" сквозь призму бальзаковской и викторианской традиции акцентирует связи эстетизма с литературой предыдущего, XIX столетия, но задумайтесь об этом произведении исходя из того, что вам известно о ницшеанстве и фрейдизме, — и перед вами предстанет иной текст, в котором главными окажутся черты литературы будущего XX века. Такой же пограничный характер носит и повесть "Сердце тьмы", только в ней связи с будущей литературой проступают много отчетливей, чем у Уайльда.

В этом романе наиболее полно воплотился эстетический идеал Уайльда: абсолютизация творчества и творческой личности, противопоставление внутреннего мира человека бездушной, грубой реальности, провозглашение наслаждения смыслом существования (гедонизм). Тему соотношения эстетических проблем с этичными нормами общества писатель сделал главной, начав с предисловия, а закончил экспериментом над жизнью главного героя – Дориана Грея.

Предисловие к роману состоит из 25 афоризмов, которые декларируют эстетическую программу автора. В парадоксальном виде повторяются основные принципы эстетизма: «Художник – творец прекрасного», «Раскрыть себя и утаить создателя – этого жаждет искусство», «Избранными являются те, для кого прекрасное означает лишь одно – Красоту». Писатель не оставил без внимания и вопросы моральности искусства, разделив эти понятия как несовместимые. «Этические предпочтения творца приводят к манерности стиля», «Пороки и добродетели для творца – материал искусства». Но, не смотря на это, жизнь главного героя демонстрирует опасность искусственного разъединения этических и эстетических принципов.