Засоби сатиричного зображення у повісті М.Хвильового «Іван Іванович

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Дніпропетровський національний університету імені Олеся Гончара

Центр заочної та вечірньої  форм навчання

Кафедра української літератури

 

 

Контрольна робота

з дисципліни «Історія української літератури»

на тему: «Засоби сатиричного  зображення у повісті М.Хвильового «Іван Іванович»

 

 

 

Виконала:                                                                      Перевірила:

студентка групи УУ-12у-1з                                         доцент кафедри

№ залікової: 124468                                                      української літератури

Кисла Вікторія Геннадіївна  Олійник Наталя Петрівна

 

 

 

Дніпропетровськ

2014

На початку 19-го століття культурно-історична ситуація на території сучасної України була дуже напруженою. Мабуть, це був найнасиченіший на події період за всі роки існування нашої держави. Проголошувалася та втрачалась незалежність України, йшла війна – і міжнародна, і громадянська. Суспільство було розірване, можна сказати – деморалізоване.

Література не могла не зреагувати на такі події. В цих умовах з’являються  нові літературні жанри, створюються  літературні об’єднання, загальна атмосфера змінюється раз і назавжди.

І вже в 20-х роках ми помічаємо  нову генерацію митців, серед яких виділився беззаперечний лідер  – Микола Хвильовий. Творча різноманітність, звертання до різних жанрів та різних стилів зробили його генієм свого часу, чий набуток і досі досліджується літературознавцями.

Серед творів автора ми знаходимо  дуже цікавий прийом – сатиру. Здається, без неї неможливо було створити неоромантичний твір того часу. Творчість Хвильового пройнята сатирою, багато творів містять сатиричну складову і е беззаперечно оригінальний підхід до сприймання ситуації.

Серед творів Миколи Хвильового найбільше  сатира репрезентована у таких творах, як повість «Іван Іванович»,  новела «Свиня» та «Пудель», але також зустрічаємо її і в інших творах, в інших літературних формах. Сатира з’являється у Хвильового у збірці «Сині етюди» і вже з тих пір не залишає його творчості.

Хотілося б зазначити, що сміхова  культура для українців є національною. Почуття гумору – національна  особливість українського народу. Микола Хвильовий, як частина українського цілого, мабуть генетично прийняв  це і зумів викласти на папері, продовжуючи  вікову традицію.

Для початку хотілося б подати загальну характеристику, що ж таке сатира. Згідно літературознавчому словникові, сатира – це особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. У вузькому розумінні сатира — твір викривального характеру. Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об’єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зрадники, явища, які не відповідають естетичному ідеалові. У сатиричних творах широко використовуються художня гіперболізація, яка є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск.

Хвильовий-романтик умів бути й пильним  спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з’являється уже в ранній його прозі. Пізніше він на якийсь час стане домінантним, і Хвильовий-сатирик дасть такі свіфтівської сили сатиричні шедеври, як «Іван Іванович» та «Ревізор». У дебютних «Синіх етюдах» сатира представлена оповіданнями й новелами «Колонії, вілли…», «Свиня», «Кімната ч. 2″, «Заулок», «Шляхетне гніздо».

Невеликою повістю «Іван Іванович» (1929) Хвильовий уже засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції і проникла в усі соти нового суспільного організму. Обюрокрачення партійного і державного керівництва, панування фальшивої подвійної моралі для верхів і для низів, безоглядна спекуляція високими ідеалами — ці донині не зжиті явища зароджувалися уже в перші пореволюційні роки.

Коли в ранніх сатиричних творах Хвильовий не втримувався від  дошкульних коментарів, осудливих авторських ремарок, то в пізніших речах («Іван Іванович», «Ревізор», «Оповідання про Степана Трохимовича») іронічні ефекти здебільшого досягаються за допомогою іносказань, майстерно виписаних автохарактеристик і взаємооцінок персонажів. А найголовніше — точно відібраних побутових деталей, предметних реалій, через які ніби підсвічується духовне єство героїв.

Про чиновного Івана Івановича  читаємо, що цей «зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту» був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки «батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми», звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а «член місцевого харчосмаку», і герой, достатньо скромна людина, «ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки. Явдоха спить на ліжкові на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату?» . Подібні деталі й факти, ніби дані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів.

Хвильовий не забуває згадати і  про тодішню полеміку з вусппівськими  діячами про сумновідомий «генеральний стиль» революційної доби. Отож «цілком  свідомий партієць» Іван Іванович визначає лише те ідеологічно витримане мистецтво, «що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму».

Весь цей замкнений в собі, наскрізь фальшивий маленький світик, в якому живуть герої, зображено майже зовсім поза зв’язками з великим світом реальних людських інтересів і турбот. Пропорції тут цілковито зміщені, і автор наголошує на цьому в своєрідних підзаголовках, де коротко викладається зміст кожного з розділів. (Письменник свідомо дбає про перегук з такими ж авторськими ремарками в «Мандрах Гулівера» Дж. Свіфта, аж до одвертої стилізації манери вислову геніального попередника. Недаремно Хвильовий кілька разів згадує в повісті про Свіфта. «Чіткий силует» англійського сатирика у цей період творчості був дуже дорогим для автора «Івана Івановича».)

Отож випадково покладена в  чужий портфель цілком легальна стенограма пленуму наводить на героя панічний жах, майбутня чистка партії видається загибеллю революції, а суть обіцяного довірливому читачеві «трагічного фіналу» всього лиш виключення з партії в ході чистки. Система цінностей у цьому номенклатурному світі викривлена незбагненне. Єдиним голосом реальності чуються слова куховарки Явдохи, що наспівує якусь свою пісню про майбутню кару на її нових панів. Постать мовчазної Явдохи нагадує образ служниці Варвари у новелі М. Коцюбинського «Сміх». Але в цьому потворному світі пасивна героїня Хвильового не здатна на бунт.

Оглядаючи основні художні явища  тієї пори, О. Білецький у статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» поставив на перше місце книжки М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» і розглядав їх як найбільш яскраві та оригінальні художні явища, говорив про три основні жанри української белетристики. До першого відносив твори, в яких зображена «героїка революції». «Другий — революційна сатира: зображення обивателя, що до цього часу ще безсмертний, пристосовується до умов нашого життя, заражає очищене грозою повітря своїм смердючим диханням, несе в новий побут сморід старої тривіальності». Тут малися на увазі оці оповідання М. Хвильового «Завулок», «Свиня», «Шляхетне гніздо» та інші, але цікаво, що автор статті ставив у генетичну од них залежність твори О. Копиленка (оповідання «За пустелями сел», «Будинок, що на розі», «Сальто-мортале»); П. Панча («Калюжа», «Зелена трясовина», «Мишачі нори»), О. Вражливого («Паштетня»).

Особливо важливе спостереження  О. Білецького щодо третього жанру: «І третій, нарешті — сатиричне, що іноді переходить в елегію — «горьким смехом моим посмеюся» — зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого обивательського багна, до моральної  смерті. Але цю третю, широко зачеплену  Хвильовим царину його наслідувачі розробляють порівняно рідко і, крім оповідання «Ессе homo» О. Копиленка тут можна назвати небагато інших».

Наведені розмірковування та узагальнення дослідника мають принциповий характер. Ішлося тут про новаторські твори прозаїка, які викривали нові, сформовані й зрощені вже новою системою явища. До того ж «чиста» сатира, що послуговувалася короткими, мобільними формами (гумореска, вірш, фейлетон, байка), не подавала так активно на всезагальний огляд і осуд громадськості такі явища, як прислужництво, лицемірство, переродженство кадрів у партійному й державному середовищі,— як це з вбивчою іронією та сарказмом зробив М. Хвильовий в оповіданні «Свиня» та повісті «Іван Іванович».

На захист сатири і, конкретніше, видатного  її майстра Остапа Вишні виступив М. Хвильовий, надрукувавши в журналі  «Пролітфронт» статтю «Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки» — аргументовану пристрасну відповідь на голобельну, всуціль вульгаризаторську публікацію О. Полторацького «Що таке Остап Вишня». М. Хвильовий показав непрофесійне розуміння автором статті художньої специфіки гумору та сатири, вульгарність вимог до цього жанру і загалом заперечив необ’єктивний і погромницький характер подібної критики.

Повертаючись до сатири Хвильового, слід детальніше розглянути саме повість  «Іван Іванович» як найбільш сатиричний твір з усієї творчості. Вже на початку твору ми дізнаємося, що дітей своїх вони назвали революційними іменами – Май та Фіалка. Мода на імена в дусі революції дійсно існувала в той час, заходячи часто дуже далеко.

Іван Іванович і Марфа Галактіонівна  вдома проводять дискусії щодо опозиціонерів, про соціалізм і комунізм, про вождів, що ведуть «позакулісну боротьбу» і зводять особисті рахунки. Дружина просить чоловіка не хвилюватися так, бо в нього ж «серце!»

Приходить сусід Методій Кирилович  і довго обговорює в кабінеті з Марфою Галактіонівною проблему «полового питання».

У Івана Івановича квартира всього на чотири кімнати, і хоч кухарка  в нього спить у коридорі на підлозі, комуністична свідомість не дозволяє йому просити розширення, тим більше, що в де кого з партійних діячів-колег усього по три кімнати. Меблі, килими, рояль, бібліотека колись були реквізовані у якогось поміщика, щось прикупив своє. Коли прийшли переписувати меблі, він сказав, що не пам’ятає, що державне, а що куплене ним самим, що подароване, тому попросив переписувати все підряд. Агент комхозу засоромився і сказав, що в такому разі він не буде нічого писати зовсім. Все зали шилося у розпорядженні Івана Івановича.

Вранці Іван Іванович і Марфа  Галактіонівна довго обговорювали, що будуть їсти на обід, чи готувати другу  страву чи ні. Вирішили, що собі на друге візьмуть капчушок (копченої риби) з вірменською горілкою, а дітям хай куховарка приготує котлети.

Марфа Галактіонівна прочитує Явдосі «лекцію політграмоти» за спізнення, дітям говорить, що треба бути всім задоволеними, бо по вулицях бігають сотні голодних безпритульних, треба й про них не забувати. Пропонує гувернантці Люсі повести дітей на півтори години в дитячий садок, щоб не відривалися від колективного життя.

І так живе родина Івана Івановича, так він показаний – навиворіт. Цього не робив ще ніхто. Не осмілювалися письменники зобразити партноменклатуру у їх буденному житті. Бо партія була основою всього, майже Богом для  радянської людини. Саме партія несла  знання, новий лад та порядок. Показувати партію з тієї сторони, з якої її показав Микола Хвильовий, було дуже сміливо і небезпечно в той  же час.

Маючи вроджений талант, здатність  до сатири та іронії, Микола Хвильовий  посів гідне місце в українській літературі. Його сатира ще довго буде взірцем для багатьох поколінь письменників. Почуття гумора – одне з найважливіших для людини і твори Миколи Хвильового, що мають сатиричну складову, демонструють нам, що якщо відноситися до всього з гумором, не обов’язково навіть з сарказмом чи іронією, то жити стане набагато легче.

І от вже великі монстри не здаються такими великими. От і трагедія вже  не така трагічна. І в той же час  потрібно пам’ятати, що то були за часи, коли творив Хвильовий. Зважаючи на це, ще більше усвідомлюєш сміливість автора, його сильний характер. Напевне, саме такі люди завжди будуть флагманами української літератури. 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Агєєва В. Історія української літератури ХХ ст. – Кн. 2. – К.: Либідь, 1998.
2. Гречанюк С. День повернення Миколи Хвильового //Українська мова і література в школі, 1987. – № 12.
3. Донцов Д. Микола Хвильовий //Українське слово: хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4 кн. – К., 1994. – Кн.1.
4. Кузьменко В.І. Словник літературознавчих термінів. К., 1998;
5. Кухта Б. Історія української політичної думки. Курс лекцій. – Львів, 1991. – 79 с.
6. Лесин В.М. Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. Вид. Третє, переробл. і доповн. К., 1971;
7. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Громяк, Ю.І. Ковалів. К., 1997;
8. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці. 2001;
9. Микола Хвильовий //Історія української літератури XX століття: У 2кн: Кн.і/За ред. BE Донника. – К., 1993.
10. Харчук Р. Духовний ренесанс на Україні: Микита Шаповал і Микола Хвильовий // Слово і час. – 1991. – №6.
11. Хвильовий. М. Вибрані твори. – К.: Ранок, 2004. – 352 с.
12. Шерех Ю. Хвильовий без політики // Березіль.  –  1991. –  № 9.