Князь Єремія Вишневецький

Міністерство освіти,  науки, молоді та спорту України

Державний вищий навчальний заклад

«Запорізький національний університет»

Факультет журналістики

Кафедра соціальних комунікацій  та зв’язків з громадськістю

 

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

З ЛІТЕРАТУРНОГО  СТИЛЮ

на тему: "Князь Єремія Вишневецький"

 

 

 

 

 

 

 

 

Запоріжжя

2013

 

 

 

 Історична проза на українському ґрунті має давню історію та заслужену  шану, її витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, житійній літературі, літописах, поемах і драмах на історичну тему.

 І.Нечуй-Левицький приступає до написання брошур та романів на історичну тему тоді, коли його твори на соціально-побутові теми давно вже стали класикою української літератури. Франко, характеризуючи свого сучасника,"назвав його "великим артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком України". Це дає підстави говорити про широкий тематичний діапазон творчості митця.   

Історичний досвід кожного народу пов'язаний передусім із державотворчим процесом, з конкретними історичними  особами. Митець мріяв написати історію України в таких популярних викладах "до останніх гетьманів, починаючи од Мазепи", і крізь призму вчинків героїв показати їхню роль у державотворчому процесі України. Як бачимо із назв творів, І.Нечуй-Левицький звертається до найбільш суперечливих сторінок історії України і, не ідеалізуючи, не перебільшуючи ролі тієї чи тієї історичної постаті, прагне допомогти читачеві осмислити її вчинки. Це дало змогу авторові показати драматизм поведінки історичних діячів на порозі політичного вибору, суперечки між моральним обов'язком людини і політика. 

    Історія написання, полемічність.

  "Князь Єремія Вишневецький" написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника, хоч, судячи з листування автора з редакціями журналів "Київська старовина", "Діло" та інших, він неодноразово намагався це зробити. Редакції відмовлялися, посилаючись на "анахронізми та історичні недогляди". Роман побачив світ аж у 1932 p. в Харкові, а пізніше ввійшов у 10-томне зібрання творів письменника у 1968 p. Варто зазначити, що вихід роману від початку був непомічений літературною критикою, не згадується він і в монографіях, присвячених життю й творчості І.Нечуя-Левицького (О.Білецький, В.Власенко, С. Єфремов, Н.Крутікова).  

Повість «Князь Ієремія Вишневецький» переносить читача у вируюче XVII століття, його першу половину, коли точилася жорстока боротьба українців проти панування польської шляхти. Але в центрі уваги митця - не героїка боротьби, а спроба осмислити, як став не тільки зрадником, а навіть катом рідного народу князь Ієремія Вишневецький, нащадок славного українського лицаря Байди Вишневецького. І треба бути справжнім психологом, щоб переконливо і вмотивовано розповісти про цей шлях до зради. 
У центрi твору - iсторичнi подiї середини XVII столiття, коли досi 
могутня Рiч Посполита, поширюючи соцiальний i нацiонально-релiгiйний 
гнiт на схiдних окраїнах, передусiм на Українi, спричиняла там рiшучий 
опiр народних мас. На тлi цих iсторичних подiй ми бачимо поступове 
входження онука знаменитого Байди-Вишневецького у великосвiтське коло i 
далi безпосередню його вiйну iз "сiромою" та козацькими повстанцями, що 
сприймається ним як можливiсть утвердити себе на поважних ролях у 
Польськiй державi.   

 І в романі про  князя Вишневецького, і в повісті,  присвяченій життю гетьмана Івана Виговського, автор подає нам трагічні, історично глибоко вмотивовані колізії між моральним обов'язком, що його мусить відчувати в своєму серці кожна високорозвинена особистість, і реальним (перш за все — соціальним) станом тієї чи іншої людини. Якщо у поле зору митця потрапляє така, дійсно непересічна, постать, як знаменитий князь Єремія Вишневецький (1612—1651), внук славного засновника Запорозької Січі Дмитра Байди- Вишневецького, найбагатший магнат Речі Посполитої, талановитий полководець, винятково честолюбний і жорстокий державець, який став лютим катом свого народу і заслужив, окрім цілком виправданої ненависті, ще й страшне прізвисько «Слов'янський Нерон» — то поле для художніх та історіософських узагальнень відкривається дійсно величезне. 

Образ героя  твору.

 На початку повісті  ми бачимо, що молодий Вишневецький  мав у своєму характері потенційні  риси сильної людини, які він  успадкував від своїх предків:  він ніколи не принижувався, приваблював  непокірною вдачею. Навіть сам Вінцентій, ректор львівської єзуїтської колегії, злякавшись сили духу молодого княжича, подумав: «Ой коли б залучити оце звіря до свого табору, щоб воно часом потім не наробило нам клопоту. Борони Боже, як воно часом піде слідком за Криштофом Косинським та Наливайком!». І справді, наміри ректора здійснилися: Ієремія українським патріотом не став, а навпаки, пристав до католицької віри, кинув українську мову і сполячився. Вишневецький їздив за кордон, сп'янів від насолоди бути безмірно багатим, став егоїстичним і честолюбним. Всю свою енергію, хоробрість, пристрасність і силу він спрямував на досягнення корисливої мети. Ієремія Україну не любив, бо народ своїх гетьманів обирав демократично, міг навіть і скинути, якщо тільки вони не вболівали за всенародну справу. Проте не до вподоби йому і Польща, вона для нього — не Батьківщина, а засіб у досягненні мети. Є в повісті епізод, коли Ієремія мислить, як подвійний зрадник, у якого в голові ворушиться думка: «Теперечки в цей час я й сам не вгадаю, кого я більше ненавиджу: чи козаків, чи магнатів». Характер свого героя Нечуй-Левицький подає у розвитку: спочатку він чужий для України, а потім її кат. Кожна його перемога страшна своєю дикістю і підступністю щодо свого народу: «Він... руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда». Вчинки Вишневецького жахливо жорстокі, він по-садистськи страчує ні в чому не винних людей, завдає їм мученицької смерті. Ієремія впродовж повісті неухильно деградує як людина, навіть кохання не змогло повернути йому людську подобу, нормальні почуття. 
       У своїх мріях Вишневецький виступав честолюбцем; і якщо й згадує свого славного предка,-то тільки тому, що й самому хочеться мати такі почесті і всенародну шану. Не журиться Ієремія і тим, що здамав віру, ставши з українця поляком, не мучать його докори совісті, Характер свого героя Нечуй-Левгадький подає у розвитку: спочатку він чужий для України, а потім її кат. Ми бачимо, що в боях Ієремія надзвичайно сміливий, рішучий у здобутті перемоги, і за інших обставин він міг би стати героєм. Проте кожна ця перемога страшна своєю дикістю і підступністю щодо свого народу: «Він… руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда». Вчинки Вишневенького жахливо жорстокі, він по-садистськи страчує ні в чому не винних людей, завдає їм мученицької смерті. Ієремія впродовж повісті неухильно деградує як людина, навіть кохання не змогло повернути йому людську подобу, нормальні почуття. У коханні до вродливої козачки Тодозі Світайлихи він керується грубою силою, прагненням будь-якими засобами задовольнити свою пристрасть: «Вона буде моєю, повинна бути моєю, хоч би мені довелось змести з землі й її хату, і її оселю…» Тодозя на своє нещастя покохала Ієремію, проте ця любов завдала козачці великого болю, принесла сором, ганьбу, муки сумління. Незважаючи на своє кохання, вона все ж знаходить у собі сили не вчинити підлості, не зрадити (не виказала Кривоноса, Вовгуру і Супруна). Тодозя — совісна людина, красива з в щасті, і в горі. 
 Єремія Вишневецький постає перед нами переважно в ті моменти, коли він мусить робити вирішальний вибір — політичний, духовний, особистий. Тому найважливішими і для автора, і для читача є мотиви вибору цієї людини, рушійні сили його вчинків. Єремія — винятково яскрава ілюстрація долі тих «навернених у католицтво» нащадків славних українських родів минулого (умовно кажучи, ХIII—ХVII століть), котрі, як гнівно, проте справедливо зазначав Нечуй-Левицький, «вміють тільки дбать про свої достатки, про свої догоди та розкоші життя й знають тільки культуру... розкоші та блиску великопанського світового життя, та й годі». Неминучим наслідком такої світоглядної скаліченості Єремії Вишневецького стає страшна прірва між ним і колись рідним йому народом — на його думку, народом холопів, який потрібно вогнем і мечем «цивілізувати», навернути силою зброї до «істинної», «християнської» культури. Зовсім не випадково у первісній редакції роман про Вишневецького мав короткий та влучний підзаголовок: «Перевертень»! Амбіції, владолюбство й (не в останню чергу!) кастова, станова засліпленість роблять Єремію найзапеклішим ворогом України, зрадником пам'яті свого великого діда. І хоча значна частина польських істориків вважала — і досі вважає — Вишневецького мало не втіленням ідеальних лицарських чеснот, історична правда, як переконливо показує Нечуй-Левицький, є зовсім іншою.  
     Життя і рання смерть Єремії Вишневецького стає для письменника тлом для розмови про ціннісні орієнтири верхівки тогочасного суспільства (яскравим представником якої був саме цей герой) та «низів». «Цінності», котрими керується Єремія, він сам розкриває в таких словах: «Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби. Я сам візьму свою булаву і ні перед ким не покладу її. Моя гетьманська булава — то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може, й корони». Отож, владолюбство і патріотизм абсолютно несумісні, Вишневецький свідомо йде служити польській державі, хоч родом українець, бо мріє про королівську корону (не без підстав!) — попри те, що чудово розуміє устрій Речі Посполитої як «рай для дворян, пекло для селян». Ненависть, а не добру пам'ять лишила у свідомості нашого народу ця людина.  
     Ще більш злободенним, справді корисним для ясного розуміння «родових хвороб» української державності, що трагічно даються взнаки впродовж віків, є повість Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський». Головний її герой — наступник Богдана Хмельницького як гетьмана та його багаторічний найближчий сподвижник, одна з найбільш драматичних постатей української історії ХVII століття, людина талановита, високоосвічена, спритний дипломат, політик, який щиро бажав добра Україні. Але й Іван Виговський теж був плоть від плоті козацько-старшинського середовища, того середовища, яке власні вузькокастові, станові інтереси, як правило, вважало незмірно вищим пріоритетом, аніж майбутнє нації та країни. У повісті це підтверджено з граничною переконливістю — і чи не є то насущним уроком і для нас?  
     Звичайно, маси (хай неосвічені, хай схильні довіряти соціальній демагогії таких «вождів», як, наприклад, Мартин Пушкар) не сприймають таку політику, вони виступають за «рівність» і водночас — дуже цікавий логічний зв'язок! — за союз з Москвою, з «білим царем» Олексієм Михайловичем... Чи не в цьому причина того, що зазнав катастрофічної невдачі дійсно перспективний проект Івана Виговського — знаменитий Гадяцький трактат 1658 року? Адже можна щиро вважати народ «умовною величиною» у політиці і виходити з цього у практичних діях; але здобути будь-яку скільки-небудь тривалу перемогу без підтримки народу абсолютно неможливо. Цінність же повісті Нечуя-Левицького зайвий раз підтверджується тим, що «граблі Виговського» за 350 років ще не покрились іржею; все нові й нові покоління наших керманичів затято наступають на них...  
     І перевертні, на кшталт Вишневецького, й, на превеликий жаль, гетьмани-аристократи зразка Виговського не здатні зрозуміти свій народ, неминуче опиняються в історичній порожнечі, якщо не в безодні.

Створюючи образ Єремії, митець показує, що пихатість, яка була помітна в ньому з дитинства щодо старших і вищих за себе, розвинулася ще більше, але тепер вона виявилась у ставленні до польської шляхти. Така зверхність до магнатів призвела до того, що не йому було доручено командування урядовим військом, а нездарним воєначальникам Острозькому, Заславському, Потоцькому.  
       Треба сказати, що автор не малює образ Єремії суціль чорними фарбами. Він захоплюється ним як талановитим полководцем, що організував добре вишколене військо. Єремія - бережливий господар, що веде майже аскетичний спосіб життя і весь свій час проводить не на балах, а в походах. І.Нечуй-Левицький, на відміну від інших авторів творів про Вишневецького, не змальовує його й фанатиком католицької віри: "йому було байдуже, чи він українець, чи поляк: віра була задля'нього формальність, без котрої не можна було досягти визначеної для себе високої мети" 12.  
       Засіб контрасту як композиційний прийом і принцип попарного групування персонажів є одним із найуживаніших у І.Нечуя-Левицького. Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс, і кожен з власних позицій бачить майбутнє України. Якщо перший не любив Україну за демократизм і вважав, що "козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть" 13, то Кривоніс с виразним представником української ідеї, він хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського панування і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим виступає умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей своїми ідеями, повести за собою.  
       Прагнучи до всебічного висвітлення характеру головного героя, письменник розповідає історію кохання Єремії й простої козачки Тодозі Світайлихи. І.Нечуй-Левицький пізніше зізнався: "Зразець кохання Єремії [...] взяв я у Наполеона І, схожого на вдачу..." Але й це кохання, і все, що робив Єремія, має риси жорстокості та егоцентризму: "пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась, по віки вічні", — каже Єремія Тодозі. Кохання простої козачки - це внутрішня драма жінки, в якій борються суперечливі почуття: з одного боку, їй полюбився цей рішучий і деспотичний чоловік, а з другого — розуміє, що це кохання не принесе їй щастя, бо коханий - кат її народу. Вона намагається у цій ситуації зберегти людську гідність. Любов Світайлихи до Вишневецького чиста і благородна. Незалежно від випробувань долі, ця жінка залишається людяною й попереджає пролиття безвинної крові княгині і її малого сина Михайла. Однак І. С. Нечуй-Левицький захоплюється ним як талановитим полководцем. Єремія - бережливий господар, який веде майже аскетичний спосіб життя, він не змальовує його й фанатиком католицької віри. Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс. Він є виразним предтавником українських ідей. Хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського завоювання і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим постає перед  умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей сміливими ідеями, повести за собою. 
      Коли читаєш епілог про подальші історичні події на Україні і участь в них Єремії, відчуваєш, що й сам Єремія не міг не міркувати над причинами свого краху, над тим, що "забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем, одступив од своєї віри й мови", проте так і не став "першим на всю Польщу, на всю Україну", а тільки зганьбив славний рід і свого діда, героя України козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, засновника першої січової фортеці на Хортиці.  
     У цьому монолозі - суть єства Вишневецького. Мені здається, це найвиразніше місце у повісті, бо в ньому - і самохарактеристика. А ще - дійсно сором. Тільки цей сором, що визрів у моїй душі, - іншої якості. Хоч я і розумію, що історію не переписати, в ній були сторінки низького морального поступування з боку українців, але ж нащадок оспіваного народом славного Байди та митрополита Петра Могили не мав права дозволити собі зрадницьке життя. Тому він і не має права називатися сином України, бо нічого, крім презирства й сорому, по собі в пам'яті не лишає. І в цьому - безцінний урок моральності, що дає нам у своєму романі І. С. Нечуй-Левицький. 

Я ж вбачаю трагедію Вишневецького  у знехтуванні славних традицій батьків, що зробило з нього людину без моральних принципів, без  почуття патріотизму, цинічну й  нахабну. Починаєш розуміти, як це страшно, коли така людина має, крім багатства, ще й владу!.. Уся подальша історія доводила нам це не один раз.

Проблема честі і зради є головною в повісті. Цей неординарний захоплюючий, глибоко психологічний твір змушує нас сьогодні задуматися над тим, що людина, яка вчинила зло, зрадила свій народ, ніколи не матиме щастя і буде проклята нащадками. Тож пам’ятаймо, що життя своє слід сповнювати добром і заради щастя ближнього свого, і в ім’я нашої молодої держави. ‘Щоб ніколи ніхто не міг сказати про наше покоління словами Шевченка: «Гірше ляха свої діти її розпинають», оту багатостраждальну Україну. 
У своїх історичних романах І. С. Нечуй-Левицький прагнув через психологічні соціальні чинники простежити причини деформації людської душі, мотиви відступництва. Її горична проза письменника одночасно виконує дві функції: є посібником  вчення історії України, має просвітницький характер та засобами художнього письма, відтворює реальні постаті нашого минулого. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Баран Є. Українська історична проза другої половини ХІХ ст. і Орест Левицький. — К., 1994. — С. 65.  
2. Міщук Р. Уроки історії — уроки моральності // Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. — К., 1991. — С. 489.  
3. Нечуй-Левицький І. Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — ТЛО. — С. 60-61. 

4. 11 Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. — К., 1991. — С.9.  
5. http://literatura.kh.ua

6. http://www.ukrtvory.com.ua