Літературно-науковий вісник

Вступ

  «Літерату́рно-науко́вий ві́стник» («ЛНВ») — всеукраїнський літературний і науковий часопис, заснований Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Олександром Борковським, Осипом Маковеєм. Двох останніх невдовзі замінив Володимир Гнатюк. Фактичним редактором першого періоду існування був Іван Франко. Виходив у Львові (1898—1906), у Києві (1907—1914, 1917—1919) та у Львові під редагуванням Д. Донцова (1922—1932). Видавався часопис Науковим товариством імені Тараса Шевченка. У журналі друкувалися найкращі українські письменники та вчені.

    Саме тут були вперше надруковані «Перехресні стежки» Івана Франка, «Євшан-зілля» Миколи Вороного, «Досвітні огні» Лесі Українки. Друкувалися також українські переклади Едґара По, Фрідріха Шиллера, Вільяма Шекспіра.

   Наприкінці грудня 1897 р. на базі двотижневика «Зоря» вийшов перший номер періодичного журналу «Рідне Слово», наступного року часопис перейменовано на «Літературно-Науковий Вістник»^[1].

1."Літературно-Науковий Вісник". Початки, програма і характер часопису.

    Восени 1879 р. з ініціативи проф. М. Грушевського Наукове Товариство ім. Шевченка вирішило зреформувати "Зорю" в напрямі надання часопису значно ширшого характеру, по типу європейських ревю. На Засіданні З.ХІ. 1897 р. було затверджено назву і програму часопису, його розмір і склад редакційного комітету.

   Мотиви з реформування та програму подано було після того в оповістці, що появилася в ч. 21 "Зорі" за 1897 p., такого змісту: "Скорий культурний поступ нашого народу в останніх часах і зв'язаний з тим зріст його духових потреб між іншим давно давав себе відчути і в сфері літератури і белетристики. Заснована 18 років тому літературно-наукова часопись "Зоря", віддавши важні прислуги нашому культурному життю, перестає вже своєю програмою задовольняти ці потреби. З огляду на це Наукове Товариство імені Шевченка... постановило з початком 1898 р. зреформувати "Зорю", цебто розширити її програму і обсяг"...

   Подано назву зреформованого часопису: — "Літературно-Науковий Вісник". Виходити мав щомісяця за такою програмою: 1) Оригінальна белетристика і переклади з чужих літератур; 2) Оригінальні перекладні статті про найважніші здобутки вселюдської науки і наш науковий рух; 3) Критично-літературні студії з нашого і чужого письменства; 4) 3 літератури і життя: хроніка літератури і культурного життя українсько-руського народу в Австрії і Росії; 5) Огляди літератури і культурного життя в світі слов'янськім і загальнолюдськім; 6) Бібліографія.

2. Редакція. Співробітники і зміст "Літературно-Наукового вісника"

     Підписувати часопис мав проф. М. Грушевський, а до редакційного комітету входили, крім М. Грушевського, ще О. Борковський, О. Маковей та І. Франко. Перша книжка появилася в січні 1898 р. за редакцією названого складу редакційного комітету. Як саме народження цього часопису, так і весь час його існування до часів 1917—1919 pp. тісно зв'язані з іменем проф. М. Грушевського. Зробив він з "Літературно-Наукового Вісника" орган, що зайняв найповажніше місце в історії розвитку українського літературно-наукового життя національно-суспільної думки. Завдяки невтомній праці, широкому світогляду, спертому на грунті історичної науки і всебічного знання, пощастило М. Грушевському зробити з "Літературно-Наукового Вісника" один з найповажніших органів української журналістики, який звернув на себе увагу широкого культурного світу. Прислужився тому ще й незвичайний організаційний хист ініціатора і незмінного керівника часопису та вміння скупчити навколо нього відповідних людей літературно-наукової праці. Крім вже згаданих імен, що стали поруч з М. Грушевським, впродовж існування часопису притягнув він до редакційної праці людей, що визначилися своєю активністю та працездатністю на українському літературному, науковому і національно-громадському ґрунті. Досить згадати тут хоча б такі імена як В. Гнатюк, О. Олесь, що стали членами редакції, або Ю. Тищенко (Ю. Сірий), який, повернувшись з еміграції, приступив до праці під прибраним іменем П. Лаврова.

3. Зустріч "Літературно-Наукового Вісника" в українській періодиці.

    Випускаючи "Літературно-Науковий Вісник", видавництво звернулося в оповістці до українського суспільства з такими словами: "Сподіваємося, що наша публіка з прихильністю стріне наші змагання і підможе їм матеріальною поміччю... То була б найліпша пам'ятка, на яку може спромогтися наша суспільність в столітню річницю відродження нашої літератури".

   Як відповіло суспільство на цей заклик, найліпше можуть свідчити слова І. Франка. Роблячи підсумок за п'ять років існування журналу, він писав: "Важкі були первопочини нашого видання... Ще не вийшла перша книжка "Літературно-Наукового Вісника", а вже піднялися і залунали прилюдно голоси проти нього... і ось восени 1897 р. на однім деканальнім соборчику зібрані духовні признали потрібним запротестувати проти видання, якого ще не було на світі... і опублікували свій протест у клерикальній газеті "Душпастир". Розуміється, що по виході перших книжок "Літературно-Наукового Вісника" ті голоси ще збільшилися; наперед настроєні проти нового видання критики, злочини та підкопи проти різних святощів там, де були б не бачили їх у іншім виданню... До хору тих упереджених... прилучилися голоси й інших незадоволених у "Буковині" та "Руслані".

   Подібним відгуком зустрінуто було "Літературно-Науковий Вісник" тоді, як він був перенесений до Києва.

   Та незважаючи на це, поява нового місячника викликала на провінції зацікавлення. Вже в половині першого року видавництво побачило, що видання "Літературно-Наукового Вісника", коли не зовсім оплатиться, то в усякім разі дасть лише невеликий дефіцит.

    Найліпше цей відгук можна бачити з передплати в перших роках видання, що охопила собою як галицько-українські землі, так українські землі під Росією та українське суспільство, розсіяне поза межами України.

    Отже, 1898 р. галицько-українські землі дали 625 передплатників (445 цілорічних, і 180 часткових). З них на першому місці — священики: 173 передплати (129 і 50); далі вчителі — 142 передплати (112 і 30). Не бракувало серед передплатників і селян. Правда, було їх у першому й наступних роках лише яких 2—3. Причиною такої кількості в значній мірі була висока, як на селянина, ціна передплати. Але фактом було, що чимало селян досить пильно читали часопис, випозичаючи його від передплатників учителів, священиків та інших. Можна це було помітити з дописів або і з тих відомостей про віча, на яких промовці-селяни не раз покликувалися на те, що було друковане в "Літературно-Науковому Віснику".

   Українські землі під Росією 1898 р. дали 101 передплату (70 і 31). Буковина — 32 передплати. Поза українськими землями — в Європі, а також в Америці, здобув "Літературно-Науковий Вісник" цього року 41 передплату (з них 32 і 9).

   Таким чином, у першому році здобув "Літературно-Науковий Вісник" 799 передплат, з яких було 567 цілорічних і 232 часткових. Приблизно таку ж кількість принесли і наступні роки з тією лише різницею, що 1899 р. кількість передплатників з-під Росії зросла до 155.

4. Російська цензура і заборона передплати "Літературно-Наукового Вісника" на українських землям під Росією

  Впродовж трьох років "Літературно-Науковий Вісник", хоч формально не допущений російською цензурою, і хоч з тяжкою бідою, з перервами і перешкодами, все ж доходив до рук передплатників у Росії. Щойно весною 190 і р. впала на нього формальна і сувора заборона. Сталося це внаслідок акції "москвофілів", які сподівалися в такий спосіб підірвати небажане видання і очистити грунт для розпочатого свого "Сборника Галицко-Руской Матици". Але з цим планом їм не пощастило. Заборона хоч і вдарила по фінансовій стороні журналу і на довші роки підрізала можливості його розвитку, але зусиллям видавництва і редакції осягнуто було того, що його існування могло досить тривко опертися на передплатниках з галицько-українських та буковинських земель, а також з-поза українських земель в Європі й Америці.

  Так було до 1907 р., коли журнал був перенесений до Києва, де цензура зустріла його знову своєю пильною увагою.

5. Проблема періодизації

   “Літературно-науковий вісник” слушно вважають найповажнішим українським літературним виданням початку ХХ ст. На зміну заідеологізованим оцінкам журналу в радянські часи з’явилися ґрунтовні монографії, в яких він розглядається переважно об’єктивно. Зокрема, Ю.Шаповал1 переконливо доводить, що найважливішим аспектом програми журналу впродовж усього періоду його існування було утвердження ідеалу соборної незалежної української держави. Однак і тепер лишається низка невисвітлених питань. Передусім ідеться про ті зміни, що відбувалися в художньо-естетичній концепції журналу впродовж різних періодів. Але спершу кілька зауважень щодо періодизації.

   Загальновідомий факт поділу видавничої історії журналу на три періоди. За соціологічною термінологією радянських часів перший було названо демократичним (1898–1906), другий – ліберально-буржуазним (1907–1914), третій – націоналістичним (1917–1919 рр. і пізніше). Саме така періодизація покладена і в основу дослідження журналу в “Історії української літератури” у восьми томах2.      Сьогодні вже цілком зрозуміло, що ці означення майже не пояснюють специфіки різних періодів. Адже відстоювання демократичних цінностей у соціально-політичній сфері мало місце не лише в перший, а й у другий період. Національне визволення українського народу завжди було й залишалося першочерговим завданням видавців і більшості авторів “ЛНВ”, і не тільки у третій період видання, а назва другого періоду взагалі не відповідає його змістові.

    Сучасні дослідники відмовляються від цих дефініцій. Однак що ж пропонується натомість? Помітна схильність називати періоди залежно від місця видання журналу. Відповідно перший – львівський період та другий – київський3 (згідно з Ю.Шаповалом – київське видання “ЛНВ”). Щодо третього періоду, то виникають певні труднощі, адже його слід було б також називати львівським, проте не може бути два однойменних періоди. Кожен знаходить свій вихід: В.Дорошенко уникає “територіальних” назв для першого і третього періодів, однак вживає аналогічну назву для другого. Ю.Шаповал, зберігаючи “територіальні” означення перших двох періодів, не називає за цим же критерієм третій, а вносить додатковий критерій розрізнення, вказуючи в назві, за чиєю редакцією в той чи той період видавався журнал. Отже, маємо перший період за редакцією І.Франка, другий – за редакцією М.Грушевського, третій – за редакцією Д.Донцова.

   Журнал чи не найактивніше з українських видань відстоював ідею соборності української держави, що переконливо доводить Ю.Шаповал. Саме бажаючи зберегти всеукраїнський характер видання, що був йому притаманний уже спочатку, М.Грушевський вирішив перевести журнал зі Львова до Києва. Часопис ніколи не мислився ані редакторами, ані читачами як територіальний, тож давати такі назви окремим його періодам “ це, щонайменше, означає йти проти волі видавців.

   Сумнівна також періодизація згідно з іменами редакторів. Означуючи перший період як “франківський”, дослідники мимоволі применшують значення М.Грушевського, нехтуючи тим, що саме йому належить ідея заснування журналу, а також тим, що М.Грушевський і тоді виступав одним із чільних співробітників часопису. У другий період М.Грушевський був фактичним головним редактором упродовж не всього часу, а, як він сам засвідчив, до 1912 року, хоч і надалі лишався шеф-редактором журналу. Згодом (із 1912 року й до завершення Київського періоду), як зазначає Ю.Шаповал, редколегію очолював О.Олесь4. Щодо того, хто тоді насправді виконував функції головного редактора, існують різні думки дослідників. В.Дорошенко дуже докладно описав цей період видання журналу. Він наголосив, що після 1917 року “М.Грушевський, вернувшися з заслання до Києва, відновив свою улюблену дитину. Але журнал уже не мав того значіння і впливу, що колись. [...] Та й сам Грушевський просто вже не мав часу провадити журнал, зайнятий Центральною Радою. Він перенісся з своєю публіцистикою до газет, спершу до “Нової ради”, потім до “Народної волі”, а ЛНВ здав на опіку своєму братові Олександрові. В цей час у ЛНВ появляються поруч декого з давніших співробітників чимало молодших. Крім Ол.Грушевського, О.Олеся, Гр.Чупринки, Л.Старицької-Черняхівської, др. І.Свєнціцького, П.Стебельського й ін. бачимо М.Рильського, Я.Савченка, П.Тичину, М.Івченка, Ю.Іванова-Меженка. Та найбільшою прикрасою журналу були все ж таки статті проф. М.Грушевського на політичні й літературні теми”5. Далі він згадав про те, як сам змушений був виїхати з Києва наприкінці січня 1919 року. І далі: “Олесь і М. Грушевський теж виїхали тоді за кордон, але ЛНВісник виходив і без них аж до 1920 р. за редакцією М.Зерова [...]”6. В.Дорошенко завважив також те, що в перший період величезні заслуги “поклали для журналу його редактори – Михайло Грушевський, Іван Франко й Вол.Гнатюк. Перші два як організатори й керманичі, а Гнатюк як незмінний технічний редактор і коректор та невтомний співробітник. Але найбільше праці вложив тоді у ЛНВ таки Франко”.7 Однак слід наголосити, що саме М.Грушевський у перший період здійснював загальне керівництво журналом, публікував чимало своїх статей, контролював процес підготовки та видання. Не применшуючи значення І.Франка, завважимо, що на початку діяльності журналу І.Франко відповідав передусім за літературний відділ (хоч і вміщував чимало статей національно-визвольної та громадсько-політичної тематики). Згодом частка публікацій І.Франка зросла. Розширилася тематика і проблематика. Активній і плідній праці І.Франка в часописі завадила тяжка недуга. У 1908 році М.Грушевський змушений з болем констатувати, що І.Франко вже не може брати активної участі в підготовці журналу.

   З відомих причин у радянський період дослідники гіперболізували наявні у І.Франка й М.Грушевського відмінності в поглядах на перспективи суспільно-політичного й літературного розвитку українства. Почасти використовували для цього справді існуючі розбіжності, почасти спекулювали на ускладненні особистих стосунків між ученими, що могли бути зумовлені водночас загостренням хвороби І.Франка та трагічними обставинами приватного життя, що робили його, колись такого толерантного і врівноваженого, вразливішим. Зрештою, радянським літературознавством ці дві постаті були безпідставно протиставлені як два антагоністи-антиподи.

    Варто визнати, що сьогодні дослідники не мають виробленого єдиного принципу та критерію для періодизації видання “Літературно-наукового вісника”. Це виразно позначилося на пропонованих назвах різних його періодів і навіть у непевності щодо визначення хронологічних меж цих періодів. Сучасні вчені, передусім Ю.Шаповал, визначають ширші хронологічні межі другого періоду, завершуючи його не 1914, а 1920 роком. Така періодизація більш мотивована, однак теж не бездоганна. Хоча М.Грушевський і надалі (після 1912 року) залишався одним із найактивніших авторів журналу, одним із творців його програми, у період 1917–1919 років суттєво змінилася тематика журналу, як і статті М.Грушевського.

   В.Дорошенко завершив другий період 1919 роком. У згаданій статті він був змушений говорити окремо про “ЛНВісник київського періоду рр. 1907–1914” та про відроджений у 1919 році.

   Тут варто не погодитися з шановним автором стосовно публікацій М.Грушевського “на літературні теми”. Якщо уважно поглянути на бібліографію статей М.Грушевського в “Літературно-науковому віснику”, як і на сторінки самого журналу, то переконуємося, що чимало його розлогих матеріалів на літературні теми опубліковано вже в перший період. Тоді з’являються його статті “Із чужих літератур” (1898–99), “Промова з нагоди 25-літнього ювілею І.Франка” (1898), біобібліографічна характеристика творчості Н.Кобринської (1900), біографія й характеристика творчості Г.Потапенка (1900), стаття про оповідання Ф.Копе (1900), некрологи на смерть М.Гулака-Артемовського (1899), М.Некрасова (1903), А.Чехова (1904) та рецензії на твори І.Франка (1898, 1906), книжку “Привіт д-ру Франку” (1898), твори О.Маковея (1898), М.Чернявського (1898), М.Черемшини (1902). Однак навряд чи їх можна вважати визначними літературно-критичними статтями. Так само не варто перебільшувати значення статей М.Грушевського “на літературну тему” у другий період видання журналу. Справді, тоді з’явилися рецензії М.Грушевського на видання творів М.Старицького (1908), І.Франка (1909), Л.Мартовича (1918), Г.Квітки-Основ’яненка (1919), М.Яцківа (1919), на книжку А.Лотоцького “Демократична література” (1908), а також серія великих статей про Т.Шевченка (1908, 1911, 1912, 1914 рр.) і стаття про І.Франка “Сорокалітній подвиг” (1913). Можна ще згадати некрологи на смерть І.Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Л.Толстого, М.Коцюбинського, ювілейні статті до роковин Т.Шевченка, О.Герцена, Л.Толстого, М.Гоголя. Однак чи варто вважати їх “найбільшою прикрасою журналу”? Погоджуючись із важливістю публікацій М.Грушевського для утвердження ідеалу соборної України, непересічним значенням його статей на громадсько-політичні й національно-визвольні теми, варто визнати, що М.Грушевський ніколи не мав вирішального впливу на формування естетико-теоретичних засад літературної критики в журналі (ані в перший період, ані в другий). Зрозуміло, що таке твердження ставить під сумнів доцільність (саме в контексті історії літератури й літературної критики) розгляду постаті М.Грушевського як центральної в розробці художньо-естетичної концепції журналу другого періоду.