Ораторсько-проповідницька проза XI—XII ст.

Присутність автора у проповіді виявляється у  відступах: «Сладко бо медвений сот і добро сахар, обоєго же добріє книжний разум: сія убо суть скровища вічная жизни»; «То не воюйте, братія, на мою грубость, неліп образ, писанія поставляющи мені». «Сіце же і мні о сих сказавшу не от умишленій, но от святих книг. Да ність се моє слово, но бесіда; нісмь бо учитель, яко же они церковні і священні мужи». Авторські відступи дають змогу визначити авторську позицію, авторський образ, зрозуміти значення «ученія книжного».

Урочистій проповіді «Слово в неділю по Великодні» притаманна глибока образність, що виявляється передусім у метафорах, символах та алегоріях. Загальна образна структура постає в художньому паралелізмі: Великдень — весна. Кожен із ключових компонентів розгортається в образних варіаціях, домінантою яких є прославлення воскресіння Ісуса Христа як воскресіння духовного буття на Русі: «Нині сонце, красуючись, на висоті ходить і, радуючись, землю огріває: вийде-бо нам од гробу праведнеє сонце Христос — і всіх віруючих йому спасає».

На початку  проповіді алегорія весняного відродження стосується запровадження християнства на руських землях: з одного боку, похмура пора «язичеського кумирослуженія», «зима гріховна», з іншого — «благорозум'я», «Христова віра», «апостольське вчення». Наявна і ремінісценція із «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Ідеться про те, що «давній закон із суботами його і пророками» поступається «закону Христа», як місяць поступається «більшому світилу». У середині проповіді ця думка набуває форми чіткої антитези ідеологічного значення: «Нині старе кінець приймає, а приходить все нове заради воскресіння».

У проповіді Туровського є пейзажні замальовки, що зумовлено впливом автохтонної народно-обрядової поезії, зокрема веснянок: «Нині весна красується, оживляючи земнеє єство, бурнії вітри, тихо повіваючи, плоди наливають, а земля, насіння напуваючи, зелену траву з'являє»; «Нині дерева вже пагони випускають, і квітки запахущі процвітають, і се вже огороди солодкий посилають запах».

Ці пейзажі  не мають самостійного характеру, а  є частиною цілісного образу. Художній паралелізм виявляється також у «роз'яснювальних» образах: «Весна-бо ця красная віра є Христовая», «буйнії же вітри, гріхотворнії помисли, що покаянням перетворюються на добродійність, кориснії плоди наливають». Наявні у творі рядки з алегоричним смислом, відповідною символічною образністю: «Нині новонароджені ягнята і телята, швидко бігаючи, скачуть і, скоро до матерів повертаючись, веселяться». Автор не спонукав до розгадки суті алегорії, символів, а сам їх розтлумачував: «Ягнята, кажу, ці — покірливі мовою люди, і телята — кумирослужителі невірних країн по Христовім учоловіченні і апостольськім і по чудесах скоро до закону приходять, вчення молоко смокчуть» (виразне метафоричне закінчення).

Кирило Туровський наголошував, що воскресіння стало можливим завдяки «ратаям слова», котрі, як справжні землероби, «хресне рало в мисленних борознах погружаючи, і борозну покаяння накресляючи, ім'я духовне усипаючи, надіями майбутніх благ веселяться». Словосполучення «хресне рало», «борозну покаяння», «сім'я духовне» є ключовими символічними образами у цьому висловлюванні. До «ратаїв слова» проповідник зараховував передусім ченців. Він вдався до традиційного у народній словесності образу — працелюбної бджоли. Він, як і у фольклорі, символізує мудрість: «Нині чернечого образу трудолюбива бджола, свою мудрість виявляючи, всіх подивляє». А мудрість полягає, на його думку, у тому, що ченці, «в пустелях самокорм'ям проживаючи», на «квітах» (ідеться про книги, Святе Письмо, богословські твори) «медвяні соти сотворяють». Цими висловлюваннями Кирило Туровський започаткував апологію чернецтва Русі. Із захопленням він говорив про церковний спів, називаючи хори «доброголосими птицями».

Тема співу  завершується урочистим побажанням кожному: «Хай свою кожен співаючи пісню, славить Бога голосами неумовкними», чим перегукується із прадавньою українською традицією весняного піснеспіву як вираження піднесеного весняним відродженням і духу.

Проповідницька  проза XI—XII ст. відобразила особливості засвоєння і тлумачення християнських мотивів, сюжетів, образів, почерпнутих із біблійних текстів та богословської літератури. Вона заклала основи проповідницького жанру на руському ґрунті, увівши до змісту творів нові теми, вдавшись до вироблення власних літературно-художніх традицій. Давня проповідь, як і більшість інших жанрів тогочасної літератури, сприяла розповсюдженню християнських ідей та образів, виробленню середньовічної поетики книжного письменства.

Рання агіографічна проза

Християнська  агіографічна (грец. – святий і пишу) проза сформувалася у Візантії у VIII— XI ст. Композиція агіографічного (житійного) твору має три основні частини: вступне слово, в якому автор обґрунтовував мотиви звернення до постаті святого; розповідь про святого (народження у благочестивій родині, виховання у смиренності та покорі, прихильність до церкви ще у дитинстві, раннє чернецтво, аскетичне, подвижницьке життя, перенесення страждань і мук заради віри (ніби повторення шляху Ісуса Христа), смерть та посмертні чудеса (чудотворні властивості мощей святого, речей, до яких він торкався за життя, тощо)); славословіє, похвала святому.

Автори житій  широко використовували дидактичну риторику, метою якої було виховання  морально-етичних християнських якостей віруючої людини, зміцнення віри. Вони виписували сюжетні колізії, вдавалися до психологічних прийомів у зображенні головного героя, релігійного пафосу, в якому поєднані романтичний героїзм та сентиментальне замилування персонажем.

Із прийняттям християнства на Русі спочатку з'явилися житія болгарського та візантійського зразка, на який згодом орієнтувалися і руські письменники. І поступово утверджувалася і типологія житійної прози: формувалися Четьї Мінеї, проломні житія — скорочені виклади біографій святих, патерикові житія — життєписи синайських, єрусалимських ченців (так виник Києво-Печерський патерик).

З оригінальних житій доби Київської Русі сьогодні відомі житіє Бориса та Гліба, житіє Антонія Печерського та житіє Феодосія Печерського. Було закладено основи житійних оповідань про Володимира та Ольгу. Руські житія не в усьому наслідували візантійські та болгарські схеми, їх поетику і риторику, часто відступали від них, створюючи староукраїнські літературні версії агіографічної прози.

«Сказання про Бориса і Гліба» (Нестора)

За основу житія  «Сказання про Бориса і Гліба» взято реальні історичні події та біографія історичних осіб — молодших синів Володимира Святославича. Історичним джерелом описаних у житії подій є «Повість минулих літ».

Відчуваючи наближення смерті, князь Володимир розмірковував, кому передати владу в Києві. За феодальним правом стіл мав посісти старший син Ярослав, але батько на нього гнівався, бо той відмовився платити йому данину від Новгорода, яким правив. Володимир заповів владу своїм меншим синам Борису та Глібу. Після смерті князя невизначеною ситуацією скористався його син Святополк і прийшов княжити у Київ. Дружинники радили Борису: «Дружина ця у тебе і вої — батькові: піди і сядь у Києві на батьківському столі», але він не посмів підняти руку на старшого брата. Зате Святополк «замислив Каїнову справу»: послав слуг своїх на Альту, де перебував Борис. Вони його вбили, коли князь молився. Літописець навіть назвав імена убивць: Путша, Талець, Єлович, Ляшко («батько їхній — Сатана»).

Намагаючись завершити  «Каїнове діло», Святополк викликав із-за Волги Гліба. Уже в дорозі його наздогнала звістка від сестри Предслави про смерть батька та вбивство Бориса. Гліб засмутився, але не повірив у злі наміри Святополка. А послані «другим Каїном» воїни зарізали Гліба, «як непорочне ягня у жертву Богові». Так, літописець у піднесеному стилі створив похвалу Борису та Глібу.

Написане у  жанрі житія «Сказання про  Бориса і Гліба» відрізняється від літописного оповідання передусім сюжетно та композиційне. На початку твору йдеться про Володимира, який охрестив Русь. Він мав дванадцятьох синів від різних жінок, але нелюбий йому був Святополк, який народився від дружини Ярополка, якого князь убив, а її взяв за дружину. У вступі простежується мотив «сина од двох батьків», що позначає його «окаянність».

Наближено до літопису написано про смерть Володимира і викладено три молитви Бориса, зміст яких свідчить про його покірність Господу та обставинам, що склалися. Він ще не знав, що загине від рук Святослава, але передчував це і примирився з такою неминучістю: «Коли кров мою проллє, мученик буду Господеві мойому, а дух мій прийме Владика». Правила життєписання святого традиційно вимагали показувати його відданість Богу і смирення долі — все, мовляв, у руках Божих. Далі йдеться про змову проти Бориса, події на Альті, де Борис відмовився на прохання дружинників виступити проти Святополка, натомість молився. Цей літературний прийом у житіях покликаний наголосити на релігійності майбутнього святого. Поранений княжич довго молився. Такий прийом часто використовували у І середньовічних житіях: театральність, драматизація події, психологізація образу за допомогою монологічного мовлення. Бориса вбили, загорнули в шатро і повезли на колісниці до Святополка. Проте трапилося диво: «Коли були в бору, почав блаженний підіймати святу голову свою». Упокоїлося його тіло тільки тоді, коли два варяги «пробили мечем його серце».

У другій частині  житія йдеться про вбивство Гліба. Як і в літописі, Святополк вирішив спочатку виманити свого брата із-за Волги, де він перебував з воїнами: посланці повідомили про смерть батька. Гліб «стогнав і сльозами землю мочив, і з частими зітханнями Бога прикликав у довгій молитві». Суперечливі почуття викликала звістка од сестри Предслави про те, що його хочуть убити. Проте смиренний Гліб, як і його брат Борис, не хотів вірити у «диявольські» замисли Святополка, натомість проголосив ще кілька молитов: «Уздри, Господи, і суди се, бо душа моя перед тобою, Господи, в руки твої піддаюся і тебе ставлю з Отцем, і Сином, і Святим Духом». Після цього Гліб помер, але не від рук посланих иючинців, а від свого повара Торчина.

Літопис і житіє  завершуються однаково: Ярослав зі своїми воїнами вирушив проти  «братовбивці Каїна» (у своєму монолозі він, звертаючись до Господа, клянеться помститися за «кров брата»), військо Святополка зазнало нищівної поразки, а сам він ганебно втік і загинув на чужині від тяжкої хвороби (кара Божа). Тіла Бориса та Гліба поховали у Василівській церкві у Києві. У кінці твору викладено традиційне для житія словословіє на честь «страстотерпців».

У «Сказанні про  Бориса і Гліба» розгортається біблійний архетип братовбивства (легенда про Каїна та Авеля), який відображений у змісті і художній структурі твору. Виразно вибудована антитеза: смиренні, богобоязливі, вірні родовим традиціям Борис та Гліб — свавільний, підступний, владолюбний, злочинний та «окаянний» Святополк. Для змалювання образів «страстотерпців» використано такі літературні прийоми:

а) монологи.  У житії вони подані як пристрасні молитви,  що сприяє психологізації образів (Борис, отримавши звістку про смерть батька князя Володимира): «Горе мені, отче і господине мій, до кого прийду і на кого мені дивитися? Горе мені, батьку, очей моїх сіяння і зоря лиця мого! Браздо юності моєї, керівниче нерозуму мого, від кого ще я насичуся ученням та розумом! Горе мені, горе мені, що не було тут мене, світе мій, та ж бо поніс би я сам чесне тіло твоє, поховав би, в гробові поклав! Я ж бо не ніс красоти мужества тіла твого, не сподобився-бо цілувати добролітніх сивин твоїх, але, о блаженний, пом'яни мене в упокої твоїм! Серце горить, душа мені помисл гнітить, і я не знаю, до кого звернутися чи до кого гірку сю печаль простерти. Чи до брата, який став на батьковому місці? Але він до звабсвіту сього прихилився і про вбивство моє мислить. Таї ж коли вб'є мене, мучеником буду Богові моєму — я не противлюся! Недаремно пишеться:  Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать. Апостол-бо рече: "Як хто скаже: я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той не правдомовець". І попри боязнь, в любові немає досконалішого,  як  любити,  —  відкину  нині страх і піду до мого брата і скажу: "Будь мені батьком, ти старший од мене брат"»;

б) драматизація подій, її досягнуто за допомогою театралізації   персонажів   і   напружених   ситуацій: «Почали казати вбивці: "Чого дивимося, стоячи? Кінчаймо велене нам!". Се блаженний Борис почув і почав молитися і просити їх, кажучи: "Брати мої возлюблені. Дайте мені трохи часу Господові моєму помолитися!". Нирнув на небо зі сльозами і, гірко зітхнувши, почав молитися умиленно засмученим серцем: "Господи, Господи, Боже всемилостивий і премилостивий, слава Тобі, що сподобив мене перейти від зваби життя сього; слава Тобі, Владико, Людинолюбче, що сподобив мене прийняти хотіння серця мойого! Слава Тобі, Христе, за велике милосердя, що спрямував ноги мої на путь мирну іти до Тебе неблазенно, тож доглянь із висоти святої Твоєї і побач хворість серця мого, яку я від свого брата прийняв, для Тебе-бо я умертвленний! Господи Боже, знай-Гю, Господи мій, знай, що не противився я аж ніяк" (...) Тоді сам зирнув на тих умиленними очима і зі змарнілим лицем, весь слізьми облившись, сказав: "Братіє, приступіте і кінчайте службу вашу, і хай буде мир господину, братові моєму, і вам, братіє!"»;

в) просторові переміщення. Вони окреслюють простір Русі і водночас сакралізують (освячують) його присутністю блаженних княжичів: «блаженний Борис поставив на Альті шатра» (Альта — ріка, яка протікає поблизу Переяслава); «Гліб же, не гаючись, з малою дружиною на конях пішов і приїхав на Волгу, до гирла Тьми... Звідтіля до Смоленська пішов і став на Смядимі»; коли Ярослав (Мудрий) став київським князем, то звелів розшукати тіла братів своїх, котрі були знайдені непорушними і нетлінними поблизу Альти і Смоленська та перенесені у Василівську церкву у Вишгороді;