Поетика українських народних родинно-побутових пісень

Місяць і зіроньки, чом ви не сяєте,

А мій миленький любить другу, чом ви не скажете?

Або:

Соловейку, рідний брате. Виклич мені дівча з хати.

Такі звертання до сил природи, що тепер здаються художніми метафорами, є відлунням древніх форм магії та ворожіння за допомогою небесних світил, дерев; часте звернення у ліриці за порадою до птахів є залишком ритуалів птаховолхвування.

Міфологічно-символічного значення набуває архетип води у всіх його модифікаціях. Закохані живуть на різних берегах (у різних світах — поділ на «своїх» і «чужих»), побачення відбувається коло річки, перейти чи переплисти річку означає одруження:

Тече річенька невеличенька — Скочу-перескочу... Віддайте мене, моя матінко, За кого я хочу.

Або:

Взяла відеречка та й пішла по воду,

А там хлопці-риболовці прекрасні на вроду.

Хлопці-риболовці прекрасні на вроду,

Візьміть мене на той човен, перевезіть без воду.

Ми б тя перевезли, щоб хвиля не била,

Якби твоя стара мати тяжко не тужила.

Не буде плакати, не буде тужити,

Вона сама добре знає — не мала´м з ким жити.

Звідси символічне значення образу кладки: хлопець зустрічає дівчину на хисткій кладці, що означає непостійність почуттів, зрадливе кохання.

Поетику пісень про кохання вирізняє:

—      романтичний характер зображення дійсності, для якого властиві ідеалізація почуттів ліричного героя (наприклад, закохана дівчина ні про що більше не думає, крім свого обранця — не їсть, не спить, чекаючи на побачення з ним):

А я візьму кріселечко,

Сяду край віконця.

Я ще очі не зімкнула, 

А вже сходить сонце.

(«Цвіте терен»)

—      гіперболізація душевних драм (втрата коханого сприймається, як кінець життя):

Ой не хочу, дівчинонько,

На твій посаг дивитись.

Краще піду в синє море, 

В бистру річку топитись.

— сентименталізація — надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак ридає, коли втрачає дівчину):

Гиля, гиля, сиві гуси.

Гиля, гиля до води.

Посватали дівчиноньку

— Плаче козак молодий.

Або: 

(«Гиля, гиля, сиві гуси»)

А у гаю край Дунаю з тою самотою Плачу, тужу ще й ридаю, мила, за тобою...;

—      драматизм, що виявляється у напруженості змісту, психологічній насиченості, контрастності почуттів, небуденності життєвих епізодів;

—      ліризм — поетизація людських почуттів, оспівування внутрішньої краси і величі душі.

З художньо-поетичних засобів найчастіше використовуються

епітети:      біле личко, ясні очі, уста малинові;

порівняння:         чорні очка, як терен;

паралелізми:       Не всі тії та й сади цвітуть,

Що весною розпускаються. Не всі тіл. набираються, Що любляться, та й кохаються. По цей бік гора, по той бік гора, А між тими крутими горами сходила зоря. А то не зоря — дівчина моя З новенькими відерцями по водицю йшла

метафори:  Посадила огірочки близько над водою.

Сама буду поливати дрібною сльозою.

синекдохи: Плачте, очі, плачте карі,

Така ваша доля Полюбили козаченька При місяці стоя.

Пісням про кохання характерна традиційна символіка. Первісне єднання з природою спричинило велику кількість архетипів та символів на основі природних явищ, рослинного, тваринного світу. Найпоширеніші з них: пара голубів — закохані:

Коло млина, коло броду Два голуби пили воду;

зірка — дівчина, місяць — хлопець:

Котилася зоря з неба, Та й упала додолу. «Та й хто мене, молоду дівчину Проведе додому?»;

зозуля — дівчина, сокіл — хлопець:

Кувала зозуля в стодолі на розі, Заплакала дівчинонька в батька на порозі Козаче-соколю, візьми мене із собою На Вкраїну далеку; хміль — символ хлопця-гультяя:

Ой хмелю мій, хмелю,   Ой сину ж мій, сину,

Хмелю зелененький,      Сину молоденький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,      Де ж ти, сину, нічку ночував,

Що й не розвивався?    Що й не роззувався?

Ці мотиви споріднюють ліричний жанр з міфологією: «Судячи по залишках нашої міфології в піснях, здається, мало у якого народу була так оживлена і осимволізована рослинна природа; дерева і трави часто говорять і між собою, і з птахами, і людьми, і мають символічне застосування до людини».

Поряд із символами використовуються персоніфіковані образи-архетипи сонця, вітру, дощу, ворона та ін. У них відображені давні анімістичні вірування, які також відбиті у замовляннях, що вводяться як елементи пісні:

—      до місяця:

Ой не світи, місяченьку,

Не світи нікому,

Тільки світи миленькому,

Як іде додому;

—      до сонця:

Ой прийди, прилини,

Ти, яснее сонце,

То я тебе пущу

Та й через віконце.

Пісні про кохання, як найдавніший пласт народної лірики, увібрали в себе елементи усіх історичних епох нашого народу. У них відбиті давні язичницькі вірування, пов´язані з древніми обрядами і культами, які особливо виразно звучать у піснях, давніших за походженням, де зустрічаються риси магії — ворожіння, чарування. Вони перегукуються з обрядовою лірикою, з якої запозичили елементи поклоніння стихіям і одухотворення сил природи, анімістичні уявлення, еротичні мотиви. Пізніші нашарування епохи християнства проявляються у піснях про кохання у вигляді морально-етичних норм, усталених в народі, переступивши які, молодята наражаються на вселюдський осуд. У такому поєднанні інтимна народна лірика вповні відображає визначальні риси української ментальності (доброту, лагідність, емоційність), пріоритетні цінності українців (вірність, взаємоповага, щирість), особливості етнопсихології (сентиментальність, чуттєвість, вразливість). Те, що пісні про кохання найширше побутують у народі, вказує, що саме в них найорганічніше поєднані думки, уявлення, моральні норми, притаманні українцям, саме вони найповніше розкривають внутрішню суть душі українського народу.

Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя у сімейному житті. Іван Франко називав ці твори «жіночими невольничими псалмами».

Перша проблема, з якою часто зустрічалась дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Подекуди невістка в чужому домі ставала наймичкою, яка була зобов´язана виконувати всю важку працю, забаганки свекрухи і свекра. Тому в цих творах подаються обширні картини домашньої праці, які пронизані мотивами втоми, туги за рідним домом, де в рідної мами жилося щасливо:

Ой пряду, пряду,         А свекруха йде,

Спатоньки хочу. Як змія гуде:

Ой, склоню я голівоньку     

— Сонливая-дрімливая,

На білую постілоньку,

До роботи лінивая,

Може, я засну.   

Невістко моя!

Деколи за молоду дружину заступається її чоловік, у таких піснях мотив кохання органічно сполучається з мотивом взаєморозуміння, допомоги, співпереживання у подружньому житті. Але часто і чоловік стає на бік матері і ганьбить дружину за те, що вона не встигає виконувати домашньої роботи, не вміє йому догодити.

Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких — жорстоке ставлення чоловіка до жінки:

Ой там за горою, там за кам´яною

Він на ню готовить з дроту

Не по правді жиє чоловік з жоною.        нагаєчку.

Вона йому стелить білу постелечку,

Біла постелечка порохом припала,

Дротяна нагайка біле тіло рвала.

Причиною такого поводження з дружиною могло бути пияцтво:

Ой зацвіла рожа край вікна,

А він ніц не робить, тільки п´є,

край вікна, А прийде додому — жінку б´є.

Ой мала я мужа пияка.

Пияцтво ставало причиною розорення сім´ї, що призводило до ще більшої трагедії:

Він щовечора із корчми йде,        

Пропив коника вороного,

І щовечора, й щораночку

—      До стайні іде по другого.

Пропив коника й нагаєчку.

Від таких сімейних обставин страждала не лише дружина, а й діти:

А я молода проти мала —   

В вишневім саду під сливкою

У вишневім саду ночувала. 

Із маленькою дитинкою.

Тут елементи опису природи набувають іншого значення, ніж у піснях про кохання, — покликані виразити співчуття:

Летить соловей — тьох-тьох,       

Летить зозуля — ку-ку, ку-ку,тьох-тьох,

Виджу я, бідна, твою муку.

В мене слізоньки, як той горох.

Жінка, насильно видана за нелюбого чоловіка, звертається до сил природи за допомогою. Будучи далеко від дому, вона просить вітер перенести слова про її недолю до рідної неньки, річкою засилає матері зів´ялу квітку, щоб мати зрозуміла, що її дочка зів´яла у нещасливому шлюбі («Ой по горах, по долинах»).

Тема нещасливого сімейного життя розширюється мотивом безповоротності молодості, жалем за минулим:

Запрягайте, хлопці, коні, коні ворони,

Та й поїдем здоганяти літа молодії.

Ой здігнали літа мої на кленовім мості:

Поверніться, літа мої, до мене хоч в гості.

Так з´являються персоніфіковані образи минулих років, які відповідають: «Не вернемось, не вернемось — не маєм до кого...»; молодості: «Ой де ти, моя молодість, де ти загубилась?»; долі: «Доле моя, доле, доле молодая, Чом ти не такая, як доля людськая?»

Важке життя заміжньої жінки протиставляється безтурботній долі дівчини до одруження:

Чи я в лузі не калина була,  

Чи я в батька не дитина була,

Чи я в лузі не червона була.

Чи я в батька не хороша була,

Взяли мене поламали,

Взяли мене повінчали

І в пучечки пов´язали —      

І світ мені зав´язали —

Така доля моя,  

Така доля моя,

Гірка доля моя! 

Гірка доля моя!

За нелегкою домашньою роботою жінка не бачила світу білого, не мала радості:

Чи я спила, чи я з´їла. 

Тільки мої всі розкоші,

Чи гарно сходила?     

Що гірко робила

Тому ці пісні пройняті жалем, душевним сумом, навіть у тих, де сімейне життя не затьмарене серйозними проблемами, оспівується туга жінки за рідним домом, її сумовиті думки, породжені довготривалою розлукою з матір´ю, елегійними роздумами над тим, що минає молодість і настає старість.

З подібними мотивами є й пісні від імені чоловіка, який роздумує над своїм життям, скаржиться на нелегку долю:

Головонько моя бідная,        Або:

Ой, знати, знати,

В мене ненька та нерідная,  

Хто оженився:

Дружинонька неймовірная, 

Скорчився, зморщився,

Чужа сім´я непривітная.       

Та й зажурився.

Причиною безрадісного існування була нелегка праця на полі і в домі, матеріальні нестатки, хвороби. Все це знайшло відображення в ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків з родичами і сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими обставинами. Глибина ліризму цих пісень виявляється не в опоетизації сімейного життя, а у відвертій правдивості, реальності його відтворення. Усі використовувані художні засоби спрямовані на те, щоб увиразнити картини буденного сімейного життя, не прикрашаючи їх, зворушити слухачів.

Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´ї.

У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах:

Та немає гірш нікому,

Що ніхто не пригорне

Як тій сиротині, 

При лихій годині.

Навіть якщо у сироти і були якісь далекі родичі, вони часто відрікались від неї через її убогість: