“Поет-Воїн” Юрій Липа
Земля українська народжує
геніїв, яких визнають лише після смерті,
яких зроблять «класиками» і будуть
взувати пальцями, не знаючи їх. Проте
бувають творці-будівничі, яких лиха
година поставила на чолі нації, щоби
були вони її совістю, очима, серцем. Серед
таких постатей в ХХ столітті бачимо
Юрія Липу, постать універсальну і
геніально висловлену.
Ще за життя навколо
нього творилися міфи, бо він
сам був покликаний. Чого варта
переконаність більшості біографів
Ю.Липи, що він народився в Одесі
у 1900 році і його рукою записане:
“Народився в Полтаві 7 травня
1900 року. Скінчив гімназію в Одесі в 1917
році. Перебував рік на Одеському і рік
на Кам’янецькому університетах. Року
1922 вступив на Познанський університет
на медичний факультет. Там і зараз перебуваю
на другому курсі медицини”. Батько Юрія,
Іван Липа, видатний поет, лікар, провадив
активну діяльність в Одесі. Він належав
до того покоління кінця ХIХ століття,
яке перетворилося на велетнів відновленого
українського духу, заперечивши малоросійство
як холуйство і рабськість, так само і
українофільство як аморфність і безвольність.
Іван Липа був в числі засновників таємного
антицарського угрупування “Братство
Тарасівців”, до якого ще входили Б.Грінченко,
М.Коцюбинський, Є.Тимченко, М.Черняхівський,
М.Міхновський. Всі вони стояли на платформі
самостійності України, як єдиного виходу
в житті українського народу. Після 13 місяців
тюрми, він публікувався, у світ виходили
не тільки поетичні, а й публіцистичні
твори.
Саме в такій родині
ріс Юрій Липа. Хоч батько наполягав
на припиненні написання сином
творів, його впертість змусила
Івана Липу відвезти Юрія до
українського поета Володимира Cамійленка
і показати йому вірші сина.
Той, оглянувши твори благословив:
”Талант є. Пиши”. Згодом поїздка
до Івана Франка, який теж схвально
оцінив твори ще зовсім молодого
поета. Вибух Першої Світової
війни, а згодом і постання
української держави покликала
Івана Липу до членства в
Центральній Раді (передпарламенту
України), а згодом до представницького
Трудового Конгресу. Наступ більшовиків,
денікінців, поляків на новопосталу
Українську Народну Республіку
вимагали сил кожного в її обороні.
Іван Липа стає комендантом міста Одеси,
а його син козаком куреня української
морської піхоти. Після поразки УНР, родина
Лип переїжджає до Кам’янця-Подільського,
де Ю.Липа поступає до університету. Після
переїзду до Польщі, де в 1929 році закінчує
медичний факультет Познанського університету,
а в 1931 році школу військових лікарів у
Варшаві. Згодом отримує стипендію для
навчання у Лондонському університеті,
але довго там не затримується, виступає
в обороні галицьких українців в посольстві,
після чого був повернутий до Варшави.
Це було виявом правдивої суті Ю.Липи,
яку він окреслив так: “Єдина правда, що
є, це дивитись у себе, бути самим собою,
ставати самим собою”.
Коло зацікавлень Юрія
Липи доволі широке, навіть завелике,
як на одну людину: історія,
соціологія, археологія, антропологія,
психологія, геополітика і філософія.
Але не для Ю.Липи, який володів
французькою, німецькою, латинською
мовами, в досконалості знав середньовічну
українську мову, навіть писав
нею (роман «Козаки в Московії»).
Про унікальність його поетичної
лексики писали Є.Маланюк, Богдан
Бойчук і Богдан Рубчак, які
стверджують, що комбінації архаїчних
слів, які він часто брав з
козацьких літописів, створювали
не тільки збагачення і відновлення
староукраїнських слів, а й дихали
тими старими часами, надавали
поетичному голосу Юрія Липи
пророчого звучання.
В 1929 році Ю.Липа
організовує у Варшаві літературну
групу “Танк”, з однойменним
журналом біля якого згуртувалися
кращі літературні сили української
еміграції: Є.Маланюк, Л.Мосендз,
Н. Лівицька-Холодна, О.Стефанович
та інші. “Танк” був реакцією
на занепад українського духу,
розчарування через поразку української
держави. Висловлюючи позиції
“Танку“ і ролі митця в
історії народу, Ю.Липа писав:
”Не зважаємо на сих нащадків
віку безволля і зневіри –
виховуймо і творім Державність.
Пишім цікаво, віддаймо себе цілою
енергією і оптимізмом. Нехай
нас відвідає творчий дух літератури”.
Така чітка позиція зумовила
тематику літературної творчості
Ю.Липи.
В 1921 році виходить
його перша поетична збірка
“Світлість”, яку Богдан Червак
характеризує як “поезію прозору,
пастельну, проникливо-ліричну”. Тут
ми можемо зустріти імпресіоністтичне
змальовування природи, залюбування
її красою, ніжне ставлення до
неї:
Гляну рано нині:
Наші гори сині
Поскидали киптарі,
І шумить гора горі:
- Свято в полонині!
Тут, в “Світлості”,
розміщена і історично-філософська
поема “Сон про ярмарок”, де
символічно змальовані картини
з історії України, образи її
гнобителів, безвольних інтелігентів,
чужинців і землі, що прокидається
з сну неволі. Закінчує поему
Юрій Липа своєрідним маніфестом
духовної єдності нації, як
запоруки майбутньої перемоги:
- Каже кров: – З’єднаю!
- Каже любов: – Пробачу!
- Каже віра: – Веду!
В 1931 році виходить
його збірка “Суворість”, яка
продовжувала утверджувати Ю.Липу
як одного з найбільших сучасних
неоромантиків (Б.Стебельський). Саме
там з’являється Наказ, з великої
літери, Наказ сакральний, як перехід
позачасової і позабуттєвої істини
в боротьбі за свободу, світла
і темряви, правді і брехні:
Я вірю в великий
Наказ,
Що трубить вічно
в поход,
Мене, тебе, нас
Закликає до важких
когорт.
Ім’я минулого –
ми,
Ім’я будучини –
чин:
Хто став,- є слугою
тьми,
Хто в поході ,- звитяжець
він:
Він підлетів як
орел,
Він злив усе,
Що з глибоких джерел
Повінь несе.
Саме в цій збірочці
ми зустрічаємо постаті “Лицарів
Вічної Жизні”, воїнів Божих:
Хто має суворі очі
І уста затиснені
міцно, -
Помолимось єдиному
Богу,
Королеві всього світу.
Релігійність Юрія
Липи органічна, глибока, в
ній криється сила, про яку
поет часто згадує в свої
творах. Йому належить вислів: “Безрелігійність
є одна з постатей духовного
лінивства”, що стало ключем до
розуміння літературного доробку
Ю.Липи.
Наступна і остання
збірка поезій “Вірую” виходить
в 1938 році, вона підсумовуюча в
його творчій спадщині. В ній
довершується суворо-аскетичний
стиль, виявляється духовний світ
поета:
Будучина – у Бога.
В Тебе – тільки труд
Виснажний, безустанний
і відданий.
Пророцтв не жди.
Не вір. Ото життя твоє:
Як море даль, –
розгорненая праця
І Божий зір над
тим.
В своєму розвиткові
Ю.Липа починає напряму звертатися
до Бога в пошуках Його і
Правди:
Щоб душу визволить,
Ти нам ламаєш тіло,
І світиш як закон,
і плинеш як кадило
І ось відроджуєш
і кличеш до нового,
Щоб знову міць була,
і серце знов тремтіло,
Благословен єси! –
довічно славім Бога.
Навіть руїну, занепад
української нації Ю.Липа розглядає
в руслі Божого провидіння, яке
“лозу відновить”. Крізь всю
збірку проходить моральний імператив
і вислів найвищого Божого
призначення:
Будь тим чим єси,-
це є заповідь вища від неба,
А потім як зможеш
будь тим, чим ти є, – будь
ще ліпшим.
Так само не менш
вагомі мотиви плекання культу
жінки, жінки як коханої, жінки
як матері, культу чистоти:
Щоб слухати її другині
*,
Коли ввійде зо мною
в рід,
Не кроки пристрастей,
що змінні,
А чистий королівський
хід,
Щоб привітать її, як
чудо,
Що входить в сірий
людський вік,
Що розцвіте, і що
прибуде,
Зіллється й житиме
вовік!
До змалювання такого
етичного образу жінки долучається
і його розуміння любові, яку
він ділить на любов – річ
неглибоку і Найчистішу пристрасть,
яка “безсмертна, безкінечна”,
результатом існування якої є:
Все збудували тільки
Двоє. То є знак,
Що один одного доповнюють
взаємно,
Мов Промінь творить
з Блиску і Тепла
Один лиш Промінь
радісного Сонця.
Але картини гармонії
і спокою змінюються вимогою
боротьби з бісами, мотиви мужності
як життєвого покликання чоловіка,
як взірець його “справжності”:
Одно тебе прошу,
Святий Михайле
Дозволь людям ходити
, -
Вічно біса бити!…
Це в царині духовності
і у власній душі, а що ж
є ще сакральним:
Я смертю вирізьбив:
ти стань і прочитай, -
Одне святе є в
світі – кров людей хоробрих,
Одні живуть могили
– вірних Батьківщині.
Поруч з мотивами
мужності йде містичне розуміння
нації, віра в її велике покликання,
місію:
Розкидали йдучи, верховодимі
шалом
Глухі в нас –
шоломи. Мечі нам – як долоні.
Бог і Непримиримість!
– Ми ж є Божим валом!
Динамічне розуміння
нації, основа світогляду Юрія
Липи, це нація і Бог. Як відмічав
професор Василь Плющ: “Слід підкреслити,
що Юрій Липа і ціле гроно
поетів-націоналістів у своїх
творах філософічно (під філософським
кутом зору Ф.С.) стояли на ґрунті
волюнтаризму”. Націоналісти це
ті, хто поміняв патріотизм –
емоційний стан любові до Батьківщини,
а вона може бути і в складі
імперії (Російської, Австро-Угорської,
СССР), на любов до української
нації, яка є дією, що спрямована
на здобуття незалежності як
єдиної можливості повноцінного
розвитку нації. Волюнтаризм –
це метод плекання сили всередині
єдиного організму – національного,
який свідчить про інстинкт
самозбереження нації, його глибину
і рівень. Невипадковим є те, що
українська нація початку XX століття
і до кінця тридцятих була
нацією селян, про яких Юрій
Липа напише:
Господи, був я і
злодієм, і героєм,
Я ж бо ріжним
голосам внемлю,-
Але дав Ти мені,
Боже землю,
То не пустив я
нікого,
І не віддав нікому
Аж до блиску і
грому
Страшного Суду Твойого!
Образ селянства, цієї
основи української нації, яка
була нищена більшовизмом в
1929, 1933, 1947 роках, розселена по
Казахстанах, Сибірах і Примор’ях.
Селянство несе в собі дух
традиції та віри, було єдиним
опертям в боротьбі з окупантами.
М.Мухин напише з цього приводу
про Юрія Липу: “Особливою любов’ю
трактував селян. У них бачив
джерело української культури, моральної
сили і духовного здоров’я. У
тяжких своїх пошуках – вони
неповоротні, тяжкі і ніби безпорадні.
Але як “дредновти”** на морі,
вони – твердиня духової імперії
України”. Радянська влада нищила селянство
цілеспрямовано, позбавляло його духовності,
бо в них була сила, сила землі. Пізніш
в прозових творах, новелах Юрій Липа буде
ідеалізувати повстанські загони селян
(“Рубан”), які мріяли і показували немає
для нас більшого завдання, як утвердитися”
в нашій землі, вгризтися в цю землю, встановити
свою справедливість…мусимо опанувати
стихію для держави сильної, найсильнішої…”
“Середньовічна” тематика
і звучання поезій Ю.Липи не
є випадковою. Саме в цій добі
розкрилася мужність і християнство,
почалася Визвольна боротьба, з’явилося
козацтво, але є ще й більші
підстави – це дух доби. Характеризуючи
культурне світовідчуття Юрія
Липи Євген Маланюк писав: “…
Липа – поет українського (й
загальноєвропейського, а зокрема
германського) середньовіччя, області
абсолютно невідомій нашій поезії”
і “Ю.Липа в нашім літературнім
процесі знайшов таке місце,
як Рільке у світі германським,
а Валері – романським”. Проте,
крім світоглядової єдності з
культурою Середньовіччя у Ю.Липи
яскраво висловлюється нехіть
до 19 століття, як нищителя національних
різниць, нівелятор їхніх характерів
у лібералізмі, соціалізмі і
матеріалізмі. Це ж століття принесло
і зневіру в Бога, і прихід
віри в науку, зневагу до
ідеалістичної філософії.
Юрій Липа свідомо
перестав писати вірші, відгукувався
незадоволено, через “антимасовість”,
непопулярність, про власні твори.
Скоріш за все тоді
ще не прийшов час його впізнання
і визнання, хіба не все велике
видно здалеку? Липа прозаїк
відбувся вже у 1931 році, коли
він видав роман “Козаки у
Московії”, а в 1936-1937 роках
три томи новел “Нотатник”
мав тематику Визвольних змагань
1917-1921 рр. Там було все, що бачив
і відчував Юрій Липа: безсилість
слабкодухих інтелігентів (“Кам’янець
Столичний”) і геройську звитягу
народних провідників (“Рубан”),
які вели селянські маси на
боротьбу з ворогом, все одно
яким червоним чи білим, складаючи
жертву в обороні України. За
реалістичністю картин змальованих
у “Нотатнику” можна висунути
здогадку про їхню автобіографічність,
якщо співставити життя Ю.Липи,
його боротьбу з окупантами
на боці Української Народної
Республіки (“Кіннотник”); перебування
в тимчасовій столиці України (“Кам’янець
Столичний “), коли через наступ більшовиків
переїхав туди весь уряд, і картини гіркого
відчаю й приниження на еміграції (“Табор”),
але з вірою в недаремність боротьби за
Україну.