Світ дитини в малій прозі Бориса Грінченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Світ дитини в малій прозі Бориса Грінченка»

 

ЗМІСТ

1. Вступ.................................................................................................................. 3
2. Роділ 1. Біографічні відомості......................................................................... 5
3. Розділ 2. Образ дитинства в малій прозі автора............................................ 7
4. Висновки......................................................................................................... 12
5. Список використаних джерел....................................................................... 13

 

ВСТУП

Борис Дмитрович Грінченко був активним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях»), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф. Письменника шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський й інші видатні сучасники.

І. Франко так схарактеризував літературно-громадську діяльність письменника: він належав до «неспокійних, вихроватих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук». Цю оцінку можна застосувати до всієї літературної діяльності письменника. Адже його поезія, проза, драматичні твори, літературознавчі праці, підготовлений і виданий Б. Грінченком «Словарь української мови» (1907 – 1909), етнографічні та фольклористичні дослідження, переклади з інших мов сприяли всьому подальшому розвиткові українського письменства.

Актуальність теми пояснюється тим, що Борис Грінченко є одним з представників української літератури кінця XIX – початку XX ст., який дав узагальнені картини життя тогочасної школи, створив образи учнів із багатим своєрідним світом почуттів. Це дозволяє прослідити тенценції розвитку, а також проаналізувати зміни, що відбуваються надалі.

Мета роботи полягає в тому, щоб розглянути творчу діяльність Бориса Грінченка як одного з авторів нової української літератури для дітей кінця XIX – початку XX ст. При чому це скоріше була література про дітей, ніж для дітей.

Мета зумовлює розв’язання таких завдань:

• опрацювати відповідну наукову та художню літературу;
• простежити розвиток та становлення світогляду митця;
• визначити тематику та жанрово-стильові особливості творів письменника;
• проаналізувати образ дитини та дитинства в творчому доробку автора.

Об’єктом даної роботи є мала проза Бориса Грінченка. Предметом даної роботи є образ дитини та дитинства в малій прозі письменника.

 

РОЗДІЛ 1. Біографічні відомості

Народився Борис Грінченко (псевдоніми В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П. та ін.) 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й ґрунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам.

З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається в Харківській реальній школі, де зближується з народницькими гуртками, і з п’ятого класу був виключений за зв’язки з підпільною народницькою організацією. Після двомісячного ув’язнення довелося залишити навчання і самому почати заробляти на життя. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе у всьому, письменник таким чином заощаджував гроші на книги.

Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті, а невдовзі «якимсь чудом», як сам згадував, він влаштовується вчителювати. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Вчителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки. Учителювання Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише. У цей час його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом, регулярно друкуються в журналах та альманахах.

Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903 р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку.

«На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», - зізнавався митець. За час роботи у земстві Борис Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.) і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.).

Борис Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895 – 1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777 – 1900)» (1901 р.).

У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці – чотиритомного «Словаря української мови» (1907 – 1909 рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією.

Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Італії, але запізно – 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

 

РОЗДІЛ 2. Образ дитинства в малій прозі автора

У малій прозі Бориса Грінченка можна виділити такі тематики:

• селянське життя в морально-етичних, побутових і психологічних вимірах («Без хліба», «Дядько Тимоха», «Хатка в балці» та інші);
• твори з шахтарського життя («Батько та дочка», «Панько»);
• оповідання про дітей («Грицько», «Ксеня», «Олеся») та їх навчання («Дзвоник», «Украла»);
• проблематика вчителів і школи («Екзамен», «Непокірний») тощо.

Оповідання Бориса Грінченка виявили ґрунтовну обізнаність автора з життям і психологією українського селянина. Глибокий знавець дитячої психології, Грінченко написав ряд оповідань, в яких відображено духовний світ селянської дитини. Ідучи від конкретних життєвих прикладів, Б. Грінченко майстерно узагальнював їх, а довголітня вчительська праця допомагала йому розкривати поведінку дітей у найрізноманітніших ситуаціях. Він дбав, насамперед, про виховну роль своїх творів, прагнув піднести високі гуманістичні ідеали, вчити юних читачів добру. Письменник зумів заглянути в душу дитини, перейнятися її болями, турботами.

Розглянемо для прикладу оповідання «Екзамен». У цьому творі автор зображує «великий» день в Тополівській волосній школі, коли сюди прибув голова екзаменаційної комісії. Його приїзду, напружено очікуваному, передувала значна підготовча ремонтна робота (вчитель Олексій Петрович мусив і сам замазувати глиною піч, бути «лікарем» свого стільця). Автор при цьому розкрив матеріальну нужду закладів такого типу, залежність учителів від усяких малограмотних «члєнов учіліщного совєта», на зразок шахрая-банкіра Куценка, які до того ж морально тероризують школярів. У підтексті оповідання звучить думка автора-педагога про ефективність навчання рідною мовою, а не чужою учням російською мовою.

Людинолюбним змістом, ненав’язливістю виховної ідеї вирізняється оповідання для дітей. Так, оповідання «Каторжна» - це історія дівчини Докії, обділеної материнською любов’ю і ласкавим словом. Твір захищає право живої істоти любити і бути любленою, бути захищеною у цьому жорстокому і беззахисному світі. Головна героїня не може знайти любові серед оточення, тому вважає, що любов може дати їй калина. Не можна без зворушення читати слова: «-Калинонько, - каже, - моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листячком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная. Улюбленая! - каже, а сама плаче...»

Люди говорили: «Ота каторжна Докія...» Відколи у хату батько привів мачуху, то життя для неї стало пеклом. За те, що її ніколи ніхто не жалував і не голубив, вона часто у відсутність мачухи била та штовхала її дітей, намагаючись таким чином помститися за кривду, яку всі їй завдавали. Єдиною відрадою була калина, де на самоті Докія плакала та розмовляла із нею. Та коли мачуха дізналася, що каторжна «втікає від роботи» і сидить під калиною, то зопалу вирішує зрубати дерево. Як не благала дівчина не чіпати її калини, як не молила злу мачуху, але та не послухала і знищила кущ.

«Так росла Докія Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини, - тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жадібно...А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як була: очі додолу, обличчя закам’яніє...» Лише згодом, коли Докія виросла і стала вродливою дівчиною, однак залишалася для всіх «каторжною». Бували моменти, коли вона відчувала страшенну образу на всіх, а інколи її серце навіть бажало помсти.

Та одного разу вона зустріла своє кохання. І життя відразу для неї постало у яскравих барвах. Не помічала Докія ні докорів і побоїв мачухи, ні знущань батька, ні кпинів дівчат і хлопців, адже вона вперше в житті когось любить і відчуває себе потрібною. Лише згодом до дівчини приходить усвідомлення того, що її використали. Найболючішими стали для неї слова, почуті від коханого: «І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?» Після цього у Докії наче щось обірвалося. Вона вирішує помститися всім за кривду. Всі думки крутилися навколо рішення підпалити хату батька та мачухи. Та коли обійстя зайнялося, то свідомість повертається до Докії, їй стає шкода Саньки, яка одна серед усіх любила «каторжну». Гасячи пожежу, Докія страшенно попеклася, «але того не чула: її ще дужче пекла гарячка...»

На ноті співчуття, гіркого розмислу оповідання й завершується: навіть одурена хвацьким шахтарем-гармоністом у першому дівочому почутті, Докія не шукає шляхів помсти. Навпаки, вона ще рятує маленьку Саньку, жертвуючи собою. Прикінцеве слово автора про «каторжну» вилилося в нериторичне запитання: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..»

Оповідання «Олеся» - простими реченнями Грінченко зримо відтворює тривожну добу татарських набігів на Україну. В центрі твору – патріотичний подвиг 16-літньої дівчини, яка завела ворожий чамбул у непрохідні болота і наклала головою. Олеся віддала життя не за царя чи гетьмана, - Грінченко мотивує її вчинок тим, що вона рятувала рідне село, людей, дідуся. Автор майстерно відтворює похорони Олесі коли «не сам дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги-дівчата».

Важливими для сприйняття змісту твору є останні слова діда Данила: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!»

Важливий виховний потенціал несе оповідання «Украла». Насамперед автор звертає увагу на педагогічний такт, на майстерність учителя, на його вміння показати дітям істинну сторону життя, пояснити, в чому полягають справжні життєві цінності. Будні шкільного життя урізноманітнила одна подія: школярка першого класу Олександра украла в однокласниці хліб. Спочатку діти з притаманною їм критичністю різко засудили дівчинку. Однак Василь Митрович вирішив дізнатися правду і розпитав Олександру. Вона спершу боязко мовчала, натомість «сита, добре годована» і завжди весела Пріська торохтіла, що вона не вперше краде у неї їжу. Але вчитель вперто домагався почути правду від винуватиці. І Олександра визнала себе винною перед усіма школярами. На запитання Василя Дмитровича, чому украла, дала просту відповідь: «Я їсти хотіла». Вона крізь сльози пояснила, що дома нічого немає їсти оскільки батько-п’яничка все пропиває.

Вчитель взяв дівчинку за руку і повів у хату, щоб вона там заспокоїлась. Коли він повернувся до класу, то майже всі діти запропонували для Олександри якісь харчі. Вражає виховний момент: вчитель не промовив до дітей жодного слова, не дорікнув нікому. Діти все зрозуміли самі. В останньому реченні оповідання ми бачимо, що Олександра виросла порядною людиною: «Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною».

Оповідання «Дзвоник» зовсім відрізняється від попереднього. Вирісши хоч у біді, та на волі, Наталя страждає від жорстоких кпинів буваліших дівчат, недостатнього володіння чужою – російською – мовою навчання, всевладності шкільного дзвоника: «Еге, вона боялася класу і вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти». Образ дзвоника асоціюється у дитини з казарменим режимом. Дзвоник паралізує волю дитини, її думки. Він здається Наталі живою істотою, яка за всіма наглядає та несподівано вривається в її спогади.

До того, як Наталя потрапила в сирітський дім, вона розумною і допитливою дівчинкою, подруги дуже любили з нею гратися, дівчина знала чимало народних пісень. Але тут, у стінах сиротинця, все змінилося, все було їй чужим: і одежа, і закони, і мова, якою їй ніяк не вдалося говорити. Дівчинка почувала себе, як пташка в клітці. Вражає також бездушність вчителів, котрі не лише не зуміли розгледіти тривожний стан дитини, а навпаки разом із дітьми кепкували з неї, з її манери їсти, говорити.