Сергій Параджанов та Тіні забутих предків

1. *Сергій Параджанов та Тіні забутих предків…*

Фільм Сергія Параджанова «Тіні  забутих предків», я хочу не побоявшись тавтологічно назвати у нинішньому суспільстві, як тінями забутих предків. Бо зараз більшість людей в  нашій країні взагалі не знають про цей фільм, і навіть не уявляють про його значимість не тільки в історії українського кінематографа, але і у всесвітній історії. Але тут в цьому не значному проценті, які все ж таки знають про фільм «Тіні забутих предків», і навіть бачили його, розкривається гірка правда, що з них майже ніхто не розуміє це кіно, не те що їм не подобається це кіно, вони його не розуміють. І це, я вважаю, велика проблема українського народу.

Я все ж таки відношусь до людей,які не розуміють це кіно. Мені стало цікаво чому це так, чому в світі Параджанова прийняли стоячи, з оплесками та цілою купою нагород, а в своєї крайні, як просто фільм присвячений 100 річчю Михайла Коцюбинського. Чому такі гіганти кінематографу, як Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні та Акіра Куросава привітали Параджанова з цим фільмом, а в Радянському Союзі, його постійно переслідували, навіть засудили до п'ятирічного ув'язнення за «гомосексуалізм».І чому піком українського кінематографу став фільм вірменського режисера. Це просто безцінний подарунок Параджанова українському народу, а ми нехтуємо їм, і навіть маємо нахабство, казати що це непотріб.

Може це тому, що для западу справжня етнічна Україна була загадкою, а  з цим фільмом для них відкрилась справжня Гуцульщина, в той час  коли для нас справжня Україна  була закрита під завісою радянського комунізму. Коли все справжнє було поза законом,коли світові та країні, показували лише ідеальне комуністичне суспільство. Та вже 20 років, як Україна стала самостійною державою, але досі люди не можуть признати свої коріння.

На мій погляд причина цих проблем, це незнання країною своєї історії та своїх традицій. Бо з дуже давніх часів Україна була під гнітом інших країн, завжди була боротьба за свою незалежність, чим ми повинні пишатись, і ніколи цього не забути, що не прогнулись під натиском «великих імперій», а все ж таки залишали в собі частку українського.

Потім прийшла Радянська влада, зі своїм тоталітарним режимом, яка повністю переписала історію України, знищила церкву та розстріляла всю інтелігенцію, яка могла відродити українську культуру. Потім з’явилися шестидесятники, які відродили боротьбу, серед них був і Параджанов, який намагався розповісти правду, але їм всім усіляко перешкоджали. Багато стали дисидентами, яких переслідував Радянський уряд.

І коли все ж таки 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України, усі ці дисиденти все в роках, були виправданими перед народом, здавалося  нарешті, прийшов час щоб казати правду, але тут спіткали українській  народ безжалісні закони капіталізму  та ринкової економії. В 90-х роках усі намагались вижити в цій м'ясорубці, всім було це до історії, ніхто не цікавився традиціями.

Зараз виросло покоління, які були народженні на при кінці 80-х, початку 90-х, які вже не знають що таке Радянське  суспільство,а тільки відчувають відлуння, яке надходить від старших поколінь. Це моє покоління, яке виросло на Західному продукту, яке навіть не здогадується, що таке українське. У нас немає минулого, незрозуміле нинішнє і дуже розпливчасте майбутнє. Ми прагнемо до незрозумілого для нас постмодернізму, беручи за основу Західні джерела та через це виходить пародія, «клюква», каламбур. Тому що як би не хотіли у нас інший менталітет, інші моральні цінності, інша етика та естетика, бо ми інші, ми українці.

Тому щоб нам створити щось своє, оригінальне та актуальне для світу, нам потрібно для початку вивчити свою справжню історію та відродити стародавні традиції, які були основою тодішнього суспільства. І тоді вже «Тіні забутих предків» я впевнений будуть відзначені, нехай не всією країною, але дуже вагомою часткою.

Коцюбинський і Параджанов, робили зріднені речі, але у різних формах. Обидва розмовляли образами, але якщо перший розмовляв словесними, то другий – зоровими. І коли Параджанов вирішив знімати «Тіней…», він ступив на дуже слизьку стежку, бо не просто хотів екранізувати класичний твір, він мав за мету перекласти зміст на зорову мову. А це практично неможливо, бо це дві різні мови, які складаються з різних літер, з різних пристосувань. І чим цей фільм такий культовий, бо в Параджанова це вийшло якісно, інтелектуально та суміжно реалів тих років на Гуцульщині. Від твору Коцюбинського у фільмі, залишилось мало, але воно інтерпретувалось в нове мистецтво, яке нам розповідає про тих самих героїв, про ту саму історію, але по-іншому.