Соціальні протиріччя в драмі Ібсена «Ляльковий дім»

Концепція, за якою в сучасній дійсності зв'язки між зовнішньою і внутрішньою суттю є розірваними, стає визначальною для проблематики п'єс Ібсена і для їх будови. Аналітична композиція перетворюється на поступове  розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, які приховуються за досить благополучною зовнішньою оболонкою  зображуваної дійсності.

Це надзвичайно сильно виявляється в «Ляльковому домі». За допомогою аналітичної структури автор поступово підводить глядача до розуміння внутрішньої сутності сімейного життя адвоката Хельмера, на перший погляд, доволі щасливого, але заснованого на брехні та егоїзмі. При цьому розкривається справжній характер як самого Хельмера, який виявляється себелюбцем і боягузом, так і його дружини Нори, яка спочатку виступає як легковажне створіння, але насправді є людиною сильною, здатною на жертви й такою, що прагне мислити самостійно. Важливу роль у цьому відіграє і предісторія, розкриття сюжетних таємниць як рушійна сила в розгортанні дії. Поступово з'ясовується, що Нора, щоб одержати позику в лихваря Крогстада, необхідну для лікування чоловіка, підробила підпис свого батька — адже жінка в тогочасній Норвегії була позбавлена права ставити свій підпис під документами, за неї мали «поручитися» батько або чоловік. Дуже насиченою і напруженою виявляється і зовнішня дія: постійна загроза викриття Нори, її спроба відтягти момент, коли Хельмер прочитає листа Крогстада, який лежить у поштовій скриньці, і т. ін.

Конфлікт розкриває і  сутність соціальних норм — жінка  боїться зізнатися в тому, що здатна на самовіддані вчинки, які закони та офіційна мораль визнають лише злочином. Нора йде від чоловіка, сподіваючись проаналізувати й усвідомити події, що сталися. Хельмер же залишається  чекати «дива з див» — повернення Нори та їхнього обопільного переродження. Остаточне розчарування Нори в її родинному житті, усвідомлення нею  необхідності почати нове існування, щоб  стати повноцінною людиною,—  ось до чого призводить розвиток дії  в «Ляльковому домі».

Соціальні протиріччя в драмі  Ібсена «Ляльковий дім» переростають у протиріччя моральні, і драматург  вирішує їх у психологічному плані. Головну увагу автор зосереджує на тому, як Нора сприймає свої вчинки і вчинки інших героїв, як змінюється її оцінка світу та людей. Її страждання та прозріння стають основним змістом  драми.

Прагнення переглянути й  переоцінити всі сучасні звичаї і норми моралі з точки зору людяності перетворювало драми  Ібсена на дискусії. І річ тут  не лише в тім, що розв'язкою в  «Ляльковому домі» є бесіда Нори з Хельмером — перша за все  їхнє спільне життя, у якій Нора робить твердий і вибагливий аналіз справжньої суті їхніх стосунків. І Нора, і  Хельмер, і все їхнє існування  постають у цій бесіді зовсім по-новому — і саме новизна надає особливого драматизму заключній сцені п'єси. Тут відбувається перехід зовнішнього  сюжетного напруження в напруження внутрішнє, інтелектуальне, напруження думки, із якого й виростає сюжетний поворот, який завершує розвиток дії.

У психологічній драмі  Ібсена важливу роль відіграє символіка. Символічною є назва п'єси «Ляльковий дім». Маленька жінка постає проти  суспільства, не бажаючи бути лялькою  в ляльковому домі. Символіка ця відтворюється в системі «ігор»: Нора грається з дітьми, «грає» з  чоловіком і доктором Ранком, і  вони, у свою чергу, теж грають із нею. Усе це готує глядача до фінального монологу Нори, в якому вона докоряє  чоловікові та батькові, усьому суспільству, що її перетворили на іграшку, а вона зробила іграшками своїх дітей.

П'єса «Ляльковий дім» викликала  бурхливі дискусії, в яких брали  участь і критики, і глядачі. Публіку  хвилювала гостра постановка проблеми становища жінки в буржуазній родині й брехливих, святенницьких  основ, на яких базується ця родина. Але, як і в інших п'єсах, Ібсен  не обмежується соціальним аспектом проблематики, замислюючись про права  особистості і про гідність людини. Так, у «Ляльковому домі» у  відповідь на слова Хельмера, що Нора не має права покинути сім'ю, тому що в неї є священні обов'язки перед чоловіком і дітьми, вона говорить: «У мене є й інші, так  само священні... обов'язки перед самою  собою».

Генрік Ібсен створив  сучасну «нову драму», наситивши  її соціальною, філософською і моральною  проблематикою. Він розробив її художню  форму, розвинув мистецтво діалогу, увівши до нього живе розмовне мовлення. У сценічних картинах повсякденності драматург широко використовував символіку, значно розширивши зображувальні можливості реалістичного мистецтва.

Учнем Ібсена вважав себе Бернард Шоу. Послідовниками Ібсена на різних етапах творчості виступали Август Стріндберг і Гергарт Гауптман. Символіка ібсенівської драматургії надихалаМоріса Метерлінка. Жоден з драматургів межі століть не уникнув його впливу.