Творче становлення Вільяма Вордсворта як поета

«Сподівання марні!Скарбник забрав у нього все, що той заробив.

Рудий лев забирає  все на викорм свого виводку.

А він (матрос) хотів  повернутися додому, побачити як діти біжать йому назустріч.

Отож, він зустрів  мандрівника, пограбував його, пролив його кров;

А потім втік, щоб не стати комусь такою ж жертвою.» [12]

(уривок в перекладі К.М.)

В дорозі матрос вбиває випадкового попутника, сподіваючись скористатися його грошима, але убитий виявляється таким же бідняком. Це ще більше посилює муки каяття, що опанували вбивцю. Не сміючи повернутися додому, до коханої родини, він, подібно зацькованому звіру, ховається поблизу від рідного дома, у диких і безлюдних місцях узбережжя, де шибениці з останками страчених нагадують йому про чекаючий його кінець. Такий висновок підтверджується введеням Вордсвордом ще кілька персонажів − шибеників. Вітер колихає їх, а дзвін  ланцюгів шепоче вбивці про неминучу кару. Взагалі, Вордсворт передавав острі моменти своєї поезії гротеском.            Надалі нещасний дізнається, що його злочин накликав переслідування на сім'ю. Дружина матроса, яку вигнали і збезчещили все тим же «жорстоким законом», вмирає на його руках.       Злочин, вчинений матросом, − результат поганого «громадського порядку», озлобленого і зацяцькованого цього доброго і благородного по своїм задаткам англійського селянина. Він − жертва буржуазного ладу, що калічить тіла і душі людей.         Вордсворт з особливою силою підкреслює те, що на його погляд є найстрашнішим: моральну деградацію знедолених і декласованих трудівників. Матрос – сильна і добра людина − під впливом горя, страждань і убогості деградував морально, зробившись здатним заподіювати зло. І в цьому винні, на думку автора, ті порядки і соціальні встановлення, які затверджує буржуазний лад.[10 c.62]        Критикуючи реальні умови англійського життя, поети «Озерної школи» в той же час бачили єдину розраду нещасних і знедолених бідняків в релігійному стоїцизмі, який був по суті формою примирення з дійсністю. Але саме в ці роки англійський народ не раз доводив наділі свою готовність до активної боротьби.

Образи знедоленої села, розорені промисловим переворотом,встають у багатьох віршах Вордсворта. [8 c.93]

 

2. . Образ пригнобленої жінки  у поезії Вордсворта      

Проблема непростої жіночої долі неодноразово піднімалася в літературі і в народному фольклорі. Жінка завжди була вразливою. Особливо сільська жінка.          Співчуття до важкої жіночої долю також яскраво проявилося в його творчості. У поета немало віршів присвячених трагізму знедоленої жінки. Юна дівчина, нещасна мати, самотня стара − всі вони перо в руках Вордсворта. Жіноча мова більш яскраво передає страждання і біль в устах героїнь. Для яскравості опису Вордсворт використовує портретизування, емоції та психологічний стан героїв.

Мы провели  немало тяжких дней 
На корабле, пока не отплыл он. 
И был ужасен вид родных полей: 
Наш край чумой был так опустошен, 
Что там умолк и похоронный звон. 
Скорее прочь! Но горек был наш бег: 
Не знали мы, что тьма со всех сторон 
И лучших дней не видеть нам вовек, 
Когда вдали растаял милый брег. [5 c.176]

 

Безталана солдатка у вірші «Мандрівниця», що втратила під час війни чоловіка і дітей, з безмежною ніжністю згадує про далеку безтурботну юність, проведену на фермі свого батька, в скромному селянському достатку і патріархальній простоті. Вона згадує і про те, як її батько став жертвою грабежу общинних земель, як зазнав він на собі звичайну для періоду промислового перевороту долю англійського селянства. Ні оповідачка, ні її знедолені співрозмовники не бачать ніякого виходу для себе. Вони можуть тільки мріяти про безповоротне минуле, заздрячи тим, у кого ще зберігся дах над головою, хто ще не викинутий з життя.     Ідилічні картини і картини нещасть поет передає за допомогою художніх троп: епітетів − «Цветущим полем, горсткою овец Он дорожил, как жилой золотой» або, порівнянням − «Казалось, я беспомощней теперь Матроса, что волною брошен был На скалы , − ни в одну стучаться дверь Не смела я, как голод ни томил», уособленням − «И нечего сказать уж было ей о неизбывной горести своей».         У зазначеній поемі Вордсворта знаходить собі яскраве вираження характерна для лейкістов схильність до ідеалізації патріархального дрібновласницького укладу життя, що руйнується ходом капіталістичного розвитку.

Тільки ідилічні спогади про стару фермі з  її розміреним патріархальним укладом життя, які встановилися протягом кількох поколінь, протистоять того похмурого колориту, який панує в поемі.    У ранній баладі «Гуді Блейк і Гаррі Джил» поет розповідає про страшенну бідність Гуді:

А Гуди Блейк  стара была, 
И каждый вам поведать мог, 
В какой нужде она жила, 
Как темный дом ее убог. 
За пряжею худые плечи 
Не распрямляла день и ночь. 
Увы, случалось, и на свечи 
Ей было накопить невмочь. 
Стоял на хладной стороне 
Холма ее промерзший дом. 
И уголь был в большой цене 
В селенье отдаленном том.

Щоб зігрітися  у лютий холод старенька краде хмиз у богатого сусіда. Та Гаррі піймав крадійку, відібрав хмиз, за що вона його прокляла. І з тих пір ніщо не гріло Гаррі Джила.[14]        Безумовно, цей твір належить до ранньої поетики Вордсворта і тут зло отримує по заслугах. Однак поет використовує психологічні та художні прийоми, щоб читач перейнявся бідою Гуді і проникся співчуттям до знедоленої жінки.          Вільям Вордсворт чимало замислювався про паралелі село  ̶  місто. Не з точки зору того, що йому було цікаво описувати місто і село. Розвиток промисловості призвів до того, що для англійського уряду місто з його фабриками, банками мав більше значення в розрізі отримання доходів.  Село не мало розвитку ані духовного ані грошового. І це виганяло жителів села. 
Багато ж міські речі були дивиною для «селюка». В вірші «Мріяння бідної Сьюзен» розповідається про сільську дівчину, що потрапила в Лондон. Пісня ручного дрозда, випадково почута нею на вулиці, приводить її в стан захопленого екстазу, вона вся віддається спогадам про рідний край.

Зелені пасовища вона розглядає в середині долини, 
Унизу річка, куди вона так часто спускалася з відром, 

 І один маленький котедж, де на даху гніздяться голуби,  
  Це те, що вона так любить.. 
 
  Це так звучить піснею в її серці, але все зникає  
 Разом з туманом і рікою: 
  Не тече більше вода,  
  І кольори всі пройшли від її очей! [9]

  (переклад К.М.)

Замість похмурого і одноманітного ряду будинків, уява малює їй квітучий сад, пагорб, струмок, заливні луки, отчий дім ... вона знову переживає радісні миті свого дитинства ... Проте бачення зникає так само швидко, як і здалося, туман і річка пропадають з очей ... її чекають лише «торба з костуром, та мідний хрест, та жебрацтво, та голодування ...».   

3. Образи обездоленого дитинства.         

Глибоким було кохання Вільяма Вордсворта до дітей − спадкоємців природи. Поет уособлює дитину з природою, його безпосередність і чистоту передає Вордсворт у своїй поезії.        Часте звернення до образів дітей у поезії Вордсворта (вірш «Мрії бідної Сьюзен» (The Reverie of Poor Susan) пов'язано з думкою поета про те, що саме дитячий свідомості властива та уява, яка необхідна для романтичної поезії. В дитинстві, на думку Вордсворта, людина ближче всього до божественного початку.[12]           Його серце краялося від жілю до дітей. Дитяче життя в селах було нелегким. Їм доводилося працювати підчас нарівні з дорослими. Ще важче було сиріткам і безхатченкам. Вантаж злиднів, турбота про хліб наденний для своєї родини, важка праця витісняли милосердя з сердець селян .   «Аліса Фелл, або Бідність» розповідає про бідну дівчинку. Вона їде в місто у сірому підлатаному плащику. І ось плащ потрапляє в спиці карети. Для неї це трагедія! Вона готова кинутись в ці спиці щоб повернути цю застарілу річ!

«Мій плащ!» - Так крикнула вона,

Це був лише один зойк, але так гірко та галасно це прозвучало

 Ось до чого призводить хронічна бідність. Коли людина завжди бідна, її пріоритети змінюються на досягнення самих простих речей . І яка радість для дитини - подарунок нового плаща.

Хай буде плащик з сірої бавовни і теплий,

Щоб була задоволена крихітка-сирітка Аліса Фелл![11]

У баладі «Недоумкуватий хлопчик», довго викликала нарікання 
критиків: поета дорікали в милуванні «ідіотизмом сільського життя». Звичайно, взявшись зобразити внутрішній світ хлопчика «не такого як всі», Вордсворт підійшов до того кордону, такої тонкої грані, що припустимо може стати об'єктом поезії. Єдино гармонійним і безтурботним у баладі Вордсворта виявляється світ щасливого дурника, який не відає реальності. Цю тривожну ніч він прожив як звичайний променистий день, в зупиненому для нього часу. Наприклад, він описує як хлопчик пустив поводи і, поки його коник щипав траву, мріяв у сідлі, випадки крики пугачів і дивлячись на луну. Коли його потім запитали, що він бачив і чув уночі, хлопчик відповів: «Півні кричали: ту-іт, ту-гу! і сонечко холодило!». Переживання маленького Джоні Вордсворт зображує з симпатією. Разом з матір’ю та хворою сусідкою хлопчика він переживає чи достався Джоні до лікаря.   Багатьох читачів шокувала сама ідея − зробити ліричним героєм розумово неповноцінного хлопчика. Панувала думка, що зображення розумово неповноцінних людей в літературі здатне викликати у читача лише почуття відрази, тому цю тему вважали неестетично. Правда, сам Вордсворт не мав наміру епатувати смаки читацької маси. Божевільні герої з'являються у нього і в інших віршах збірки («Терен» - «The Thorn», «Божевільна мати» - «The Mad Mother»).           У його поезії часто виникають образи дітей, що часом виказують, на відміну від недалеких дорослих, прозорливість серця і уяви, як у баладі «Нас семеро» (1798).           Із сімох братів і сестер двоє померли, двоє поїхали в місто, двоє пішли в плавання, але «простодушна дівчинка», якій не дано зрозуміти, що таке смерть, вперто відповідає на запитання автора: «Нас семеро». Той намагається впливати на неї арифметикою, задаючи завдання на зразок того: «Вас було сім, двоє попливли на кораблі (або двоє померли), скільки залишилося?» - Але отримує незмінний відповідь: «Нас семеро».[10 c.112]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3.

ВКЛАД ПОЕЗІЇ ВІЛЬЯМА ВОРДСВОРТА У СВІТОВУ  ЛІТЕРАТУРУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК АНГЛІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ.

 

Кращі твори Вордсворта зіграли свою історичну роль у справі становлення романтизму в Британії і в Америці. Важливим положенням естетичної теорії Вордсворта є його твердження про те, що поети, художники стають пророками, вчителями і законодавцями суспільства, несучими тягар моральної відповідальності за долі своїх співгромадян. У цьому - «велика соціальна функція» мистецтва, перетворююча силу суспільного розвитку.  О. С. Пушкін, який уважно стежив за англійською літературою, також зазначив, що «в зрелой словесности приходит время, когда умы, наскуча однообразными произведениями искусства, ограниченным кругом языка условленного... обращаются к свежим вымыслам народным и к странному просторечию, сначала презренному.       ...Так ныне Вордсворт, Колридж увлекли за собою мнения многих... Произведения английских поэтов ...исполнены глубоких чувств и поэтических мыслей, выраженных языком честного простолюдина». О. С. Пушкін цінував лірику природи Вордсворта, саме про цей період його творчості російський поет сказав, що «вдали от суетного света Природы он рисует идеал» [7 c.183].          На думку радянських дослідників творчості Вордсворта, його «Тинтернского абатства», очевидно, підказало А. С. Пушкіну тему і ідею його ліричного відрив «Вновь я посетил тот уголок земли, где я провел изгнанником...»[1 c.112].

Незважаючи на те, що згодом молоде покоління романтиків критикували «озерну школу» і Вордсворта, безсумнівно "лейкісти" мали вплив на поезію Байрона, Шеллі та інших романтиків.   Творчість Вордсворта отримало визнання починаючи з 1820-х років. І хоча його твори ніколи не були поетичною сенсацією, бестселерами свого часу, як східні поеми Байрона або «Лалла Рук» Томаса Мура, його літературна репутація невпинно зростала. У 1830-ті роки він уже вважався найбільшим англійським поетом, а до кінця XIX ст. за кількістю улюблених цитат займав третє місце серед англійських авторів, відразу після Шекспіра і Мільтона.            У сучасній Англії творчість Вордсворта дуже популярна. Його поеми та балади широко вивчаються.        У Росії такі поети як К. Бальмонт, М. Гумільов безперечно  мали влип Вордсворта на свою поезію. Гумільов неодноразово звертався до творчості Вільяма Вордсворта, якого він вважав «найбільш глибоким представником «озерної школи ».           При перекладі поезії Вордсворта Гумільов зберіг анафору, введену автором, щоб показати незмінність краси природи, незважаючи на зміну поколінь людства, але замість підрядних речень використовував іменники з епітетами. У вірші «Characteristics of a Child Three Years Old», що представляє собою опис дочки англійського поета, померлої рік потому, Гумільов інакше інтерпретував деякі рядки, що в принципі не змінило суті авторського задуму. Виконані Гумільовим переклади з Вордсворта не призначалися для публікації, і тому тим більш разюча їх точність, уміння російського перекладача чітко передати зміст і настрій оригінальних творів.  Серед перекладачів українською мовою відомий П. Грабовський ( «Нас семеро»).[15]

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

У даній курсовій роботі ми познайомилися з творчістю  видатного поета раннього романтизма, одного зі співзасновників так званої «озерної школи», Вільямом Вордсвордом. Творчість цього поета в нашій країні знайома не так широко як творчість, наприклад, Байрона або Шеллі. Але Вордсворт зі своєю «озерною школою» є першопроходцем у англійському романтизмі. Отже, вибір нашої теми не випадковий.          Нажаль, українські поети не звернули уваги на творчість поета, практично не має вордсвортовської поезії українською мовою. Взагалі і російською мовою перекладено тільки вибрані твори. Тому у курсовій роботі зустрічається не дуже поетизований переклад автора з оригіналу.   Основна творча заслуга Вордсворта як поета і полягає в тому, що він немов заговорив віршами − без видимої напруги і загальноприйнятих поетичних умовностей. Нині, звичайно, багато що в його віршах виглядає традиційним, але в свій час це здавалося, за визначенням Пушкіна, «странным просторечием»[4 c.91].        На відміну від поетів попередньої епохи, поет-романтик живописує не тільки те, що він бачить, відчуває, думає, він прагне відобразити сам  процес переживання − як йому бачиться, чується, думається: поетичний психологізм, виражений часом з витонченою, прозорою простотою. Віршована мова Вордсворта іноді дійсно настільки природна, що вірші, здається, зовсім зникають, відкриваючи поезію самого життя.   Вільям Вордсворт − поет Природи і Людини. Він вірив, що його поетичне призначення − показати природу не як притулок людини від страждань і зобов'язань, але як джерело «найчистішої пристрасті і веселощів», неминущого натхнення й підтримки, що тільки людина здатна по-справжньому бачити і чути, вічні і загальні цінності душі і серця-любов, радість, стійкість і співчуття. Ця віра йде корінням в дитячі і юнацькі переживання Вордсворта, які визначили його розвиток як поета. Надзвичайно загострений  зір і слух давали молодій людині настільки глибоку насолоду красою і загадковістю природи, що нерідко він занурювався в транс або в стан захоплення, благоговіння і навіть трепету.   У своїй творчості поет оспівував не тільки радощі буття або красу природи. Він дуже реалістично і гостро розкриває трагедію села. Своєю сільською поезією Вордсворт намагався визвати співчуття до тяжкого життя селян.[14]           Головним достоїнством поем Вордсворта, так би мовити його головною метою, є в іншому: поет правдиво зобразив душевні страждання представників селянського класу, знищуваного промисловим переворотом. Поет намалював реальними фарбами сповнену драматизму картину неіснуючого фермерського світу, вже знайому нам по його більш ранній поемі «Провина та Скорбота». Секрет життєвості і глибини його мистецтва, його поетичних образів у вірній дійсності, правді життя.     Перед читачем проходить низка образів знедолених людей, гіркі жалоби на свою долю, їх здивування, за що їх спіткала «кара провидіння». Новим (у порівнянні з поезією Грея, Томсона, Гольдсміта) було те, що персонажі Вордсворта заговорили притаманною їм простою мовою, що вони повідали повісті своїх бід і нещасть так просто і природньо, як це було притаманне лише простому люду.[15]        Так, широкого вибору розореним селянам влада не надавала, тим, хто не міг найнятися батраком до поміщика або робітником на фабрику, залишалося тільки жебракувати, перебиватися абияк випадковими заробітками або красти та грабувати, за що кара одна − шибениця.   З великою майстерністю, вміло вдаючись до простої розмовної інтонації, поет малює плач голодних дітей, горе юних дівчат, що позбулися своєї звичайної мужності дорослих чоловіків і які обливаються гіркими сльозами на роздоріжжі доріг.