Томас Стернз та Павло Тичина у зіставних контекстах

Львівський національний університет імені Івана Франка

 

 

 

 

 

 

 

 

Томас Стернз та Павло Тичина

у зіставних контекстах

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

Студентка групи ФЛУ-52м

РУТАР Христина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів 2013

 

5. Спільне й відмінне у творчості П.Тичини і Т.С.Еліота як аргумент у дискусії «європейський модернізм чи європейські модернізми?».

Пошук спільного й відмінного у творчости двох геніїв літератур XX століття дає сумарну кількість аргументів у цих площинах. Ми прагнемо знаходити спільні тенденції, аби показати єдність європейської культури й руху «модернізму», спільно відчування тендітних душ мистців світу, їх реакцію на нього – й тут ми маємо подібні образи-символи та й подібну поетику.

Спільність мистецького руху характеризується не так набором стильових, жанрових чи формальних засобів, а як певною мистецькою філософією.

       Життя, смерть, час, рух, безкінечність й скінченність – найголовніші теми філософії – й мають своє відбиття у кожній з мистецьких діб, у модернізмі теж є своєрідне ставлення до цих цінностей.

       Стернз Т. та Тичина П. шукають свої відповіді із закритого часу.

У своїй першій  спробі драматургічного вияву «Скелі» Еліот вводить цікавий образ орла у небі й обвертає його своїми міркуваннями про рух та смерть:

Орел ширяє у вершині неба,  
Мисливець з псами робить колообіг.  
О, вічний оборот конфігурацій зір,  
О, вічне повертання визначених пір,  
О, світ весни та осені, народження і смерті!  
Цей безконечний круг ідей і дії,  
І безконечний винахід —  
нескінчений експеримент:  
Несе знання про рух, а не про спокій,  
Знання про мову, а не про мовчання,  
Знання про всі слова, і незнання про Слово.  
А наше все знання веде до незнання,  
Все наше незнання провадить нас до смерті,  
Та близькість смерті —  
це не значить близькість Бога.  
Де є життя, що втратили ми, живучи?  
Де є та мудрість, що її ми втратили в знанні?  
Де є знання, що втратили ми в фактах?  
Круги небес у двадцяти сторіччях  
Ведуть нас все від Бога далі —  
ближче в прах! 

Остап Тарнавський зауважив подібну образність  і в Тичини, у «Космічному оркестрі», де рух, «вічний оборот конфігурацій зір» передається образ- но: «Мільйони сонцевих систем вібрують, рвуть і гоготять»,— і де лунає те саме питання про місце людини у цьому безмежному всесвіті, у якому «земля плекає душі парасольні, які ніколи не розберуться в мапі  
космосу». Концепція вічного часу виповнює й останній великий твір Еліота «Чотири квартети». 

Поет бачить світ і життя  з погляду тієї реальності, про яку говорив Геракліт: існує одна всесвітня реальність, а життя — це постійні зміни. Твердження Геракліта служить мостом цієї поеми. Поетове розуміння вічного часу відбите в початку поеми:  
Час теперішній і час минулий —  
Обидва є, може, і в часі майбутнім,  
А час майбутній вміщений у часі минулім.  
Якщо весь час існує вічно,  
Тоді весь час є невідкупний.  
Те, що могло би бути,— це абстракт,  
Що є лиш вічною можливістю  
У світі філософських спекуляцій.  
Те, що могло би бути, й те, що вже було,  
Показують один кінець,  
що завжди тут присутній. 

Тобто Час витлумачувалося  у Еліота, слідом за філософією А. Бергсона, як «реальна довжина», нічого спільного  не має з поступального розвитку, концепції детермінованості протистояло  поняття хаосу реальності. Момент досвіду розумівся не як упорядкованість, але як «амальгама розрізнених вражень», знаходять єдність лише в межах «міфу», трактувалася Еліотом у статті про «Улісс» Дж.Джойса (1922) як з`єднання логічно непоєднуваного з метою додання єдності зовні нескладний потік буття .

Маємо філософський погляд на час, у якому теперішність визнається найважливішим для кожної людини пунктом, що в ньому людина існує; ця теперішність живе в свою чергу у великому безконечному часі. Це форма вічного співіснування, коли «кінець випереджує початок, початок і кінець є постійно — і перед початком, і після кінця; все існує завжди». Після довгого дантівського шляху випробувань і розчарувань поет Еліот осягнув спокій, віднайшовши місце людини у великому всесвіті, де людині судилось бути. 

Така концептуальна спільність штовхає на думку – про єдиний простір єдиного – «європейського модернізму», проте цей штрих до спільности несе за собою ще жмут відмінностей, які зумовлені не лише індивідуальним стилем письменників чи специфікою національних літератур й конструктивно - зовнішніми впливами.

Проте найважливіше у питанні  «європейський модернізм» чи «європейські модернізм» зводиться, як на мене, до лозунгу – канон чи иншість.

Дві дослідниці українського модернізму – Соломія Павличко та Тамара Гундорова у своїх дослідженнях дали перший здвиг до концепції питань. Соломія Павличко створила канон літератури модернізму й мала доста консервативний погляд. Тамара Гундорова проаналізувал розвій модернізму, показала иншість інтерпретації.

Еліот – канон. Тичина? Так. Чи ставимо ми їх в один ряд?

Питання занадто радикальне. Зважмо про звеличення культур та пропаганду себе та й врешті-решт Тичина-пізній – це не те,що заслуговує уваги.

Про єдиний простір європейського  модернізму,звісно ж,говоритимуть нам  спільність у творчости, зокрема в Еліота та Тичини, відмінні ж можна сприймати як відхилення від канону або ж як гарну тенденцію иншости. Тут арґумент уже за європейські модернізми.

Проте варто дивитись на цих мистців як на представників своїх національних культур, так й мистецтва загалом. Тичина й Еліот. Відгомони душ європейських модернізмів.

4. Зіставлення творчої еволюції обох авторів і визначення їхнього місця в українській та англо-американській літературах ХХ ст.

Еволюція. Розвій. Як на мене, можемо говорити про це лише у випадку  творчого зросту, високости, сягання неба й, обов’язково – вільности Музи.

XX століття – важкий час для людини, а що ж казати про мистців, які сильніше й більше бачать й відчувають? Війни,крах сподівань, безнадія…

Дослідники говорять еволюція творчості Еліота та поетикальних особливостей його поезій, засвідчують поліфонічну структуру творів Еліота, відзначають їх герметизм, характеризують засоби творення особливої "фрагментарної цілісності", специфічне поєднання різнорідних елементів поетики тощо. Тобто Еліот пройшов еволюцію тем, жанрів, проте він таки зумів зберегти свободу творчости. Тичина ж залишився у нетрях вогню, його сковувала бажання жити  - його трагічна еволюція проявилась в іронії.

Безумовно, ми цінуємо поезію Тичини-співця Сонця, Тичину-раннього, але його тексти про партію й світле майбутнє до якої вона нас веду можна сприймати лише як бажання жити будь-якою ціною. Іронічність – влучна й чиста. Тут Тичина – майстер.

Еліот й Тичина – це ті два маятники для української  й англо-американськї культур, вони таки мистці свого часу й не підвладні часу.

На думку Еліота, письменник повинен володіти особливим чуттям, яке «… примушує його писати не лише з усвідомленням сучасної йому традиції, але й з відчуттям, що вся література його країни існує одночасно і  складає впорядковану послідовність». У творчости Еліота знаходимо відгомони Шекспіра й Данте, у Тичини – Шевченко… Вони вбирають у себе традицію й несуть її своїм плином.

Еліот як людина, яка втекла від цивілізації Америки ніколи її не цурався, проте віднайшов себе й коренях традицій Англії, Тичина ж втратив лице, відцурався від себе й своєї батьківщини, зробив вибір на користь іронічного життя. Їх долі відображають тенденційність часу-пори.

Стернз був переконаний, що у поезії і через поезію люди різних країн і різних мов, – хоча йдеться, очевидно, лише про певну меншість серед людей, – досягають порозуміння одне з одним: можливо, часткового, але ж незаперечно суттєвого. Мабуть, для того розуміння й потрібні ще й мистці, які відчувають й розуміють свій час й традицію, свою мову й свою місію. Мистці – Еліот й Тичина.