Трагедія особистості у повісті О. Кобилянської "Людина"

Трагедія особистості в повісті О. Кобилянської "Людина"

Ольга Кобилянська розпочала свій літературний шлях повістю «Людина», у якій підняла актуальну і болісну на той час тему жіночої долі, поставила проблему емансипації жінки. Ця тема була близькою для письменниці, адже в її родині дівчаткам з дитячих років втовкмачували, що головною метою жінки є вдале заміжжя, що їй не треба вчитися, і вже зовсім не заохочувалась участь жінок у суспільному житті.  
Та Ольга Кобилянська обрала інший шлях — вона стала однією з найосвіченіших жінок України, добре знала європейську культуру і своє життя присвятила літературній творчості. У її оповіданнях та повістях часто з'являються образи сильних та мужніх жінок, що кидають виклик оточенню, які незважаючи на засудження обирають свій життєвий шлях самостійно.  
Проте не всім це вдавалося — життя було суворим до жінок, особливо до тих, хто насмілювався йти проти власної долі. Однією з них була Олена Ляуфлер — головна героїня повісті «Людина». Авторка виступає на боці своєї героїні і, як я гадаю, вкладає в її уста власні думки. Олена говорить про емансипацію жінок, про необхідність надати їм рівні права з чоловіками і в освіті, і в роботі, адже дівчина хоче щось змінити, хоче активно працювати для народу, жити повноцінним життям, а не бути лише дружиною, господинею в домі та матір'ю: «Донька лісового радника виказувала думку, щоби жінкам було вільно ходити в університети, там нарівні з мужчиною набувати освіту; в життю самій удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибіженцем проти голоду й холоду».  
Звичайно ж, такі думки викликали засудження вузькопоглядних, недалекоглядних, самовдоволених міщан, які жили за давніми традиціями і не хотіли нічого змінювати. А людина, що йде проти загалу, завжди наштовхується на нерозуміння, зневагу, її намагаються зламати, зробити такою, як усі, довести, що вона «лише людина» і нічого не може змінити. Та Олена Ляуфлер по-іншому розуміла слово «людина», для неї бути людиною — це бути вільним, відповідати за свої вчинки і ніколи не йти проти своїх переконань, ідеалів, проти своєї совісті. Людина — це вінець творіння природи, і це зобов'язує її відповідати своєму високому призначенню.  
Дівчина від природи наділена сильною волею, розумом та витримкою, вона з гідністю витримує удари долі. її прагнення підтримує Стефан Лієвич — людина освічена і прогресивна. Олена покохала його, бо їхні думки і погляди багато в чому збігалися. Стефан багато подорожував і бачив, що в багатьох європейських країнах ситуація змінюється на краще, що жінки стають більш активними і вже багато чого досягли. І хоча Олена знала, що Лієвич не ідеал, що він також має багато вад, проте цінувала його любов, поважала за шанобливе ставлення до жінки, до її прагнень мати рівні права з чоловіками.  
Але доля виявилася суворою до Олени: на неї було покладено відповідальність за всю родину, а дівчина не* змогла б самостійно утримувати своїх близьких і змушена була вийти заміж за духовно вбогу, чужу людину, яка б ніколи не змогла зрозуміти її високих прагнень. Все, про що мріяла Олена, стало водночас далеким і недосяжним, її мрії розбилися об жорстоку реальність. Весілля було справжньою трагедією для дівчини, але ще трагічнішим, на мій погляд, є те, що думки Олени так і залишилися незрозумілими оточенню, на неї дивилися, як на дивачку, що нарешті отямилась і стала нормальною жінкою.  
Проте ця повість не була останнім словом письменниці в темі емансипації жінки, і вже наступний твір «Царівна», героїня якого багато в чому нагадує Олену Ляуфлер, має щасливий фінал, бо Наталка таки змогла реалізувати свою мрію, а її чоловік поважав прагнення та переконання своєї дружини. А це доводить, що письменниця вірила у можливість змін, у те, що жінка посяде гідне місце у суспільстві.