Трансформація античного міфу в комедії Б. Шоу «Пігмаліон»

Зміст

•  Вступ

• Розділ I. Характеристика епохи, автора, предедентність сюжету міфу про пігмаліона

1. Розкриття контексту епохи
2. Багатогранність фігури автора
3. Трансформація античного міфу у творах мистецтва різних епох

•  Розділ II. Трансформація античного міфу в комедії Б. Шоу «Пігмаліон»

2.1 Трансформація сюжету комедії

2.2 Актуальність проблематики комедії в період написання і в наші дні

•  Висновки

•  Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Міфологія була і є одним із найважливіших та найпопулярніших джерел натхнення та сюжетів для авторів різних епох. ЇЇ сюжети,опрацьовані діячами мистецтва та піддані канонам епох та стилів не втрачають актуальності і до сьогодні. Використовуючи різноманітні драматичні засоби та принципи «нової драми» Б. Шоу порушує проблеми соціологічного, морального, наукового характерів. Шоу підпорядковує п`єсу своїй філософській і естетичній концепції, сполучаючи її з вічними, загальнолюдськими проблемами, цінностями. Це, певним чином, і становить актуальність роботи. Водночас, не можна залишити поза увагою виняткову актуальність твору для української літератури. Йдеться, зокрема, про філологічний аспект.                                                                                                                                   Предметом дослідження є процес та результат трансформації міфологічного сюжету в комедії «Пігмаліон», об`єктом – безпосередньо п’єса Бернарда Шоу.                                           В роботі використані такі методи дослідження як компаративний (порівняння текстів міфів з п`єсою Шоу, виявлення спільних та відмінних ознак), культурно-історичний (вплив явищ епохи («вікторіанської») та стан суспільства, відносин між його членами і, як наслідок, зображення в творі їхніх вад, тому що основна проблематика твору саме соціологічна) та феміністичної критики (важливим є зображення не просто людини «з народу», яка досягає апогею морального та інтелектуального розвитку, незважаючи на приналежність до найнижчої верстви суспільства, а саме жінки (!), яка представляє принципово новий тип особистості, такої собі людини майбутнього більш досконалого суспільства).                                                                                                                 Компаративний. Це порівняльний, або порівняльно-історичний метод вивчення літературного процесу. Основоположником якого був німецький орієнталіст Теодор Бенфей (1809 – 1881рр.) Міграція сюжетів від одного народу до іншого компаративістами стала розглядатися як фактор прогресу літератури. При цьому ігнорувалася роль життя як вирішального фактора в процесі художньої творчості.  Літературознавець у всьому шукав запозичень, форма стала домінувати над змістом.                                                                                                                                         Культурно-історичний. Родоначальником цього напряму був Іпполіт Тен (1828-1893). Скориставшись працею Ч. Дарвіна «Про походження видів», І. Тен вніс до літературознавства метод аналогій, закон причинності та ідею закономірного розвитку певних явищ. Він вимагав від літературознавців об` активності й точності висновків. Він передбачає визначення причин, що викликають певні факти зображені в художньому творі. Літературознавець має уникати як позитивної, так і негативної оцінки викладеного матеріалу. Мистецтво розглядається у прямій залежності від суспільства. Зміна суспільних відносин спричиняє певні зміни в художній творчості.                                                        Феміністична критика (неофемінізм, або феміністичний постструктуралізм), окрім ідеології постмодернізму (Постмодерн розглядають як псевдо художній метод, який фальшує дійсність, руйнуючи всі колективні ідентичності індивіда (в тому числі національну та естетичну), формує денаціоналізованого індивіда в ім`я утвердження космополітичних ідей демоліберального суспільства) базується на ідеях жіночої емансипації (характерних ще для XIX ст.) та екзистенціалізму (переважно атеїстичного), тобто під впливом ідей Ж. Дерріди, Ж. Лакана, М. Фуко. Специфіка феміністичної критики полягае в тому, що логоцентризм – основний предмет критики пост структуралістів і деконструктивізмів, вона розглядає як фалологоцентризм або як фалоцентризм. Цю проблему конфронтації з логосом патріархальної культури, феміністична критика, в залежності від своєї філософсько-теоретичної орієнтації здійснювала по-різному, але фактично завжди виходячи з положення про особливий інтуїтивно-безсвідомий жіночий спосіб осягнення світу. Кінець XX ст. ознаменувався переходом від вже стандартного визначення «феміністичного дослідження» до «гендерних». Гендер – це соціальна стать, на відміну від біологічної, тобто поведінкової норми, які ми приписуємо представнику тієї або іншої статі, а саме сприйняття статі в нас формує суспільство, а не природа. Таким чином, під дефініцією «феміністична критика» в сучасному літературознавстві розуміється певна наукова теорія, синкретична за сукупністю методів і прийомів, що має культурологічне спрямування і покликана виразити власне жіночий досвід літературознавчого прочитання текстів.                                                                                                                      Мета роботи полягає в компаративному дослідження античного міфу про Пігмаліона та комедії Бернарда Шоу «Пігмаліон».                                                                                                                                  

Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:                                                                                       ●розкрити контекст епохи та її вплив на творчість письменника;                                                                                    ●дослідити трансформацію античного сюжету в різних творах мистецтва ряду епох;                                   ●проаналізувати сюжетні зміни, що відбулись при трансформаціях античного сюжету в комедію «Пігмаліон»;                                                                                                                                                               ●виявити схожі та відмінні риси в образах головних героїв, особливо в образах Галатеї та Пігмаліона;                                                                                                                              ●визначити проблематику твору, її актуальність в період написання та в наші дні.

Практичне значення даного дослідження полягає в з`ясуванні  спільних та відмінних рис в сюжеті міфу та п`єси, що може бути використане для детальнішого вивчення комедії Шоу, зокрема спектру її проблематики, яка безсумнівно є актуальною для наших сучасників.                                                                   Огляд критичної літератури. Драматургічна спадщини Бернарда Шоу, його життя і творчість досліджуються багатьма величними письменниками. «Гігантська література Шоу» свідчить про величезне зацікавлення до його творчості. Існує Міжнародне товариство Шоу (International Shaw Society) у Нью-Йорку, яке випускає найбільш відомий та авторитетний журнал «шоузнавців» (The Independent Shavian).                                                                                                                                                         Життя і творчість Б. Шоу ретельно досліджували вчені: О.А. Анікст, І.І. Анісімов, П.С. Балашов, З.Т. Гражданська, Н.Я. Дьяконова, І.Б. Канторович, А.Г. Образцова, А.С. Ромм. Серед англомовних біографів та дослідників потрібно відзначити Е. Бентлі, А Гендерсона, Д. Ірвіна, Х. Пірсона, Е. Х`юза, Г.К. Честертона. Про Бернарда Шоу говорили багато його сучасників та критиків пізніших часів. Так, З.Т. Гражданська в книзі «Бернард Шоу: Нарис життя та творчості» детально описує дитинство, молодість та зрілі роки Шоу, розкриває вплив батьків на розвиток його як особистості та фактори біографії, що відобразились у творчості. Олександр Анікст присвячує Бернарду Шоу багато наукових праць, але він не пише про нього так суб`єктивно. Він описує епоху, в якій жив драматург, її формування, вплив, біографію та його творчість. У книзі «Життя чудових людей. Бернард Шоу» Е. Х`юз подає детальну характеристику постаті письменника та історію написання комедії «Пігмаліон», подекуди вдало використовуючи афоризми Бернарда Шоу.

Нової сили та популярності темі твору надали численні постановки драми та її екранізація, хоч центр уваги в них,здебільшого, зміщений з соціальної теми на романтичну. Проте прецендентність сюжету в таких творах мистецтва спричинила появу численних рецензій та наукових праць як на екранізації та постановки, так і на саму комедію.

Щодо теми Пігмаліона та трансформації античного міфу в комедії, то наукових праць було написано більш як достатньо. Як приклад, хотілось би зазначити книгу П.С. Балашовим «Художній світ Бернарда Шоу» та «Театральне покликання Б. Шоу» Ф. Денінгхауза. Цікавими працями досліджені цього питання також є статті Ю. Ковбасенка та В. Руднєва.

 

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури. У вступі була визначена мета, завдання, об`єкт, предмет та метод дослідження, сформована актуальність дослідження, його практичне значення та проведений огляд критичних джерел. У першому розділі досліджується епоха, її вплив на автора та його творчість, а також трансформація античного міфу у творах інших митців. Другий розділ присвячений зіставленню варіантів міфу про Пігмаліона та комедії «Пігмаліон» Б. Шоу і детальному дослідженню тексту комедії. У завдань підсумовуються результати дослідження та успіхи у досягненні поставлених завдань. Список використаної літератури нараховує 33 джерела.                                                         

                                

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I

Характеристика епохи, автора, прецедентність сюжету міфу про Пігмаліона

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.1 Розкриття  контексту епохи

Час Бернарда Шоу, як і час Оскара Уайльда, і Моріса Метерлінка, і Антона Чехова, і Лесі Українки, — це час Модерну, де недійсними виявляються попередні стильові моделі. Інтелектуальний театр — це насамперед театр парадоксу, ігрового ставлення до життя, де живуть і діють диваки, на зразок того ж Оскара Уайльда чи Бернарда Шоу. От і п'єса ця — не про звичайних лондонців, а про диваків.

Парадоксальність п'єси Шоу пов'язана, однак, не тільки з нестандартною творчою індивідуальністю самого автора. Парадокс — це один з визначників культури епохи Модерну. Прагнення здивувати, епатувати, шокувати поєднувалося в Модерні з тонкою стилізацією попередніх художніх епох і їхнім обігруванням, одночасно з демонстрацією, милуванням красою знову створюваної форми. З розділу про Оскара Уайльда ви вже знаєте, що стиль Модерн в Англії виник історично як антитеза вікторіанській культурі другої половини XIX століття. Королева Вікторія померла на початку XX століття, але ще довго зберігалася така риса вікторіанської епохи, як нормативність в усьому, в тому числі й у мистецтві. Природно, що ненормативні явища в культурі Модерну мали форму виклику загальноприйнятим стандартам.

Щоб розширити ваше уявлення про бунтівну й вишукану культуру Модерну та її витоки, досить відвідати вітальню місіс Хіґінс, інтер'єри якої детально описані Бернадом Шоу. Втім, для прогулянки по інтер'єрах п'єси варто захопити із собою енциклопедію чи екскурсовода, оскільки імена і речі, зрозумілі автору та його освіченим сучасникам, виявляться невідомими читачам XXI століття.

Отже, ласкаво просимо в будинок літньої дами, чий син-лінгвіст вирішив провести науковий експеримент над живою людиною і переконатися, що різниця між людьми стосується винятково сфери фонетики. Будинок місіс Хіґінс не дуже старий, стелі у ньому не надто високі, вікна, за французькою модою, до самої підлоги. Ще кілька десятиліть тому англійці навряд чи прийняли б таке нововведення, пам'ятаючи афоризм «мій будинок — моя фортеця». Сама місіс Хіґінс — «жінка, вихована на Моррісі і Берн-Джонсі». Стоп. Потрібна допомога екскурсовода. 
Вільям Морріс (1834 —1895) — письменник, художник, громадський діяч. Мистецтво вважав головним засобом перетворення життя. Заснував компанію для організації художньо-промислових майстерень, де виступав і як автор ескізів для декоративних тканин — шпалер, гобеленів. Створив широко відомий в Англії тип книжкової графіки, що характеризується перенасиченням стилізованих декоративних мотивів. Його художня практика багато в чому підготувала в Англії мистецтво Модерну.

Едуард Берн-Джонс (1830—1898) — англійський художник. Завдання мистецтва вбачав у створенні незалежного світу казково-символічних картин, умовно-декоративної стилізації. Жінки на його картинах сповнені манірної грації («Король Кофетуа», «Дзеркало Венери», «Пісня любові»). Вплинув на формування стилю Модерн в англійському декоративному мистецтві та книжковій ілюстрації. 
Морріс був близький до прерафаелітів, Берн-Джонс належав до  них.   Увага  прерафаелітів до середньовічного  мистецтва, символіки і стилізації, витончене милування романтичною формою в майбутньому стало одним з основних джерел символізму і стилю Модерн.

Тобто місіс Хіґінс ще в молодості, судячи з портрету, що висить у вітальні, була жінкою незвичайною, яка, всупереч вікторіанській моді, одягалася у «чарівні россеттієвські костюми», хоча у віці за шістдесят і «звільнила себе від клопітливої праці вдягатися не за модою» (принагідно зазначимо, що Россетті Данте Габріель був живописцем і засновником «Братерства прерафаелітів»). Вона створила інтер'єр свого будинку відповідно до ідеалів кумирів передмодерну — моррісовські шпалери і фіранки на вікнах — естетизація краси, що не потребує прикрас. її письмовий стіл «простий і витончений». У вітальні два крісла, стилістично різні, що неприпустимо за нормативними законами меблювання: «чипендейлівське» та «єлизаветинське» «із грубим різьбленням у смаку Індіго Джон-са».

Томас Чипендейл (1718—1779) — знаменитий англійський мебельник. Обробляв червоне дерево, що ввійшло у Лондоні в моду, поєднував елементи готичного, китайського мистецтва і рококо (вишуканий і легкий стиль першої половини XVIII століття). Створив своєрідний стиль «чипендейл», популярний в Англії XIX століття.

Індіго Джонс (1573—1651) — англійський архітектор і театральний декоратор епохи Відродження. Створив національну архітектурну школу. Працював як театральний художник-декоратор, використовуючи досягнення італійського театру. Стиль — мужність, свіжість, простота, краса деталей. Спроектував знаменитий Палац Вайтхолл у Лондоні, віллу королеви у Гринвічі. Його художні принципи були використані у класицистичному мистецтві XVIII століття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Багатогранність фігури автора; його стиль та система поглядів

Творчість Шоу - розгорнута і всеосяжна панорама інтелектуального і політичного життя Західної Європи і світу впродовж першої половини ХХ ст. починаючи з 1900г. і до 30-х років він був найвпливовішим  драматургом Великобританії.  
Унаслідок його діяльності англійський театр пішов зовсім іншим шляхом і знову, як і за часів Шекспіра, став одним з вирішальних чинників розвитку світового театрального мистецтва. Шоу був патріотом своєї землі.

Прочитавши «Капітал» Маркса, Шоу відразу й беззастережно прийняв ідеї соціалізму. Відтепер і назавжди він вважав себе пропагандистом соціалізму, а вже потім письменником, драматургом, громадським діячем. У 1884 р. він вступив до Фабіанського товариства, мета якого полягала в перетворенні суспільства з капіталістичного в соціалістичне. У товаристві Шоу виступав з лекціями, у яких виявився його унікальний ораторський талант. Беручи участь у мітингах, він відточував свою ораторську майстерність, дар сатирика й уміння поглянути на звичні речі під незвичним кутом зору.

Творчість англійського письменника Бернарда Шоу – одне із найвизначніших явищ у драматургії XX ст. Оригінальний і сміливий новатор, він розвинув традиції Г. Ібсена і відкрив перед світовим театром нові перспективи. У. Ірвін писав: “Зрозуміти Бернарда Шоу – це означає зрозуміти XX століття”. Дійсно, англійський драматург став виразником своєї епохи, зумівши відтворити не тільки дух, а й логіку її інтелектуального життя, її моральних та ідейних пошуків.  
Майбутній парадоксаліст Шоу підкреслює парадоксальність трактувань явищ у Г.Ібсена, коли загальноприйняті закони й норми, фальшиві стосунки перетворюються на свою протилежність, являючи свою справжню суть за допомогою парадоксу – думки, що суперечить усталеним поглядам. Парадокс стане головним прийомом у п’єсах Б.Шоу. У цьому плані твори англійського драматурга можна порівняти також із п’єсами О.Уайльда, який писав: “Щоб збагнути дійсність, треба бачити, як вона балансує на канаті. І лише переглянувши всі ті акробатичні номери, які виконує Істина, ми можемо правильно судити про неї”. Однак, якщо парадокси Уайльда були результатом його скептичного ставлення до світу, то парадокси Б. Шоу – це відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище, кожне поняття містить протилежний зміст. У Б.Шоу парадокси мають життєву основу, і це не тільки думка, а й ситуація, й конфлікт, які порушують звичний хід подій, виявляючи “банальну безглуздість і зовнішню обманливість оточуючого світу”.